|
|
   |
Чисто й нiжно звучить у збiрцi «Червонi грона» поетичний голос Iрини Томи. Та й сама вона — як та квiтка степового краю — Одещини, де працює вчителькою в рiдному селi Долинiвка Бiлгород-Днiстровського району. Щиро й сердечно, наївно-довiрливо промовляє вона до читача. Бо ж суттю її єства є
Iти по свiту i бузок вдихати,
Iти по свiту i писати вiршi.
Отже, жити природно, вiдкрито, як живуть квiти, наповнюючи свiт красою — то яскравою, то скромною, непоказною, але справжньою. Так поетеса живе, бо ж «квiти сонячнi торкнулися мене».
Сонячнi теплi й свiтлi доторки пелюсток Iрина Тома прагне передати iншим людям. I вона робить, творить це через слово. Щоб «хто торкнувся дивної краси, у того серце знову ожило».
Тема краси — свiту, природи, квiтiв, почуттiв — головна тема роздiлу «Сонячний дощ» поетичної збiрки.
Я — краса,
В мене сила безмежна.
Тож торкнися мене обережно,
Щоб пелюстка моя не зiв’яла,
Щоб травинка моя не зiм’ялась.
А «Сонячний дощ» — це справдi вдала назва для роздiлу збiрки саме цiєї авторки. Бо розкриває поетичний свiт Iрини Томи, образ її лiричної героїнi. Як i в красi, вона така ж чиста й нiжна в любовi, «що вiд кореня до небес тече». Хоч їй добре вiдомо, що «буває рана вiд любовi», однак це її не лякає, бо ж «я все прощати всiм готова, та лиш не серце кам’яне».
В лiричної героїнi серце справдi живе i трепетне, чисте й вiдкрите. Ним вона сприймає довколишнiй свiт, через нього передає свої почуття, своє сприйняття всього, що оточує її.
Послухай, як це дерево шумить.
Воно так розказати нам щось хоче,
Його душа i серце так трiпоче
Про незабутнiй день, а може, мить.
Послухай, як це дерево шумить,
Хоча у нього листя вже опало.
Хоч теплоти йому так мало,
Хоча й зима, воно iще не спить.
Послухай, ясен з вiтром гомонить,
I китицi приємно хтось лоскоче.
Це дерево любити взимку хоче.
Воно мене з собою так рiднить.
Багато, багато чого вiдчуває Iрина Тома рiдним. У «Молитвi за Україну», у першому роздiлi збiрки, камертоном є слова Василя Симоненка «Народ мiй є!..». Звучить так само щиро, трепетно, як i в другiй частинi книги, але це вже голос не тiльки нiжної квiтки — вчувається тривожне й болюче звучання-дзвiн червоних грон калини, цього прадавнього символу української землi та душi.
Як перед грозою од вiтру трiпочуть квiти у степу, так бiль i тривога звучать у голосi поетеси у вiршах, присвячених долi України, пам’ятi Небесної сотнi, полеглим у неоголошенiй вiйнi Кремля проти України.
I вже зi степової квiтки лiрична героїня перетворюється у воїна, що став на захист рiдної землi, українського народу. I голос його — виразний, чiткий, наче рiзьблений, вiн розкриває нашим очам картини боїв i страждань:
Я бачив, як падали люди,
Я бачив в обличчя смерть.
Як падало небо на груди,
Як свiт розлiтався вщент.
Червонi грона калини сипляться на снiг. То кров захисникiв Вiтчизни, то подвиг її синiв i доньок. I про них пам’ятають люди в спеку та холод, ясного ранку й тихого надвечiр’я, згадують щоразу, «коли впаде десь ягiдка на снiг».
Лiричнiй героїнi Iрини Томи близькi й дорогi символи та обереги України — рiдна земля, мова, вишиванка:
Прочитаю в тобi кожну квiтку,
Зазирну я у кожну травинку,
Вiзерунками вишиту нитку,
Вiднайду у нiй долю-билинку.
Роздуми про час, про минуле й сучасне рiдного краю, про слово i дiло, про братерство i зраду, про суть людського життя, про добро i зло («хоч правду боронить завжди нелегко, коли вирує безлад, маячня») — усе це та багато чого iншого складає основу творчостi поетеси, яка вiдчуває причетнiсть до всього довкiлля, вiдповiдальнiсть перед свiтом.
Ми за все понесемо розплату колись,
За не сказане й сказане слово,
За подобу свою: чи ти вовк, чи ти лис,
Чи собою лишитись готовий.
Вiдповiдально ставиться Iрина Тома й до слова, з яким виходить на люди. Книжка її пересипана цiкавими поетичними знахiдками: «над небесами злетiли крила вiд меча», «кулi у правду летять», «вiд пострiлiв вже грiм не вiдрiзняють», «без мови народ висихає»...
Та все ж, якщо зважити на те, що це вже третя збiрка поетеси (за двi попереднi — «Мiнливий свiт» i «Воскресайте, люди!» — вона 2015 року прийнята до Нацiональної спiлки письменникiв України), хотiлося б, щоб на сторiнках книги менше траплялося загальникiв, декларацiй, закликiв, без поетичної висоти слова, радше притаманних публiцистицi.
В цiлому ж збiрка звучить своєрiдним голосом поетеси з побережжя Чорного моря, з-понад вод нижнього Днiстра. Тiльки голос той слiд постiйно й наполегливо «виробляти», щоб вiн усе бiльше набирав тембру чистого, дзвiнкого, яскравого. Немає сумнiву, що вiн знову зачарує нас у наступних книжках Iрини Томи.
Василь ГОРБАТЮК