|
|
   |
Цивілізаційний розвиток людини здавен забезпечувався чеснотами доброти і мудрості, працелюбства, відваги, здатності до жертовності. На цьому грунтуються традиції, гуманні закони, суспільні та сімейні ідеали. Водночас homo sapiens завжди супроводжувало, замагало з л о, оте чудовисько, яке, за висловом поета, «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». З яких джерел ми маємо поливати своє мисленне дерево, чим живити душу і совість? Бо нині, на початку ХХІ століття Христової ери, на жаль, бракує моральних авторитетів, надихаючих трендів, об’єднавчих гасел.
Одеські вчені — доктор історичних наук Григорій Гончарук і кандидат історичних наук Лілія Іваніченко — в пошуках позитиву вирішили пильно придивитися до ректорів двох уславлених вузів — національних університетів імені Мечникова і політехнічного. Книга про очільника ОДУ початку другої половини минулого століття доктора хімічних наук, професора Олексанра Івановича Юрженка привертає увагу своєю «криміналістичною» назвою — «Справа № 88». А от історико-публіцистичне есе про ректора в недалекому минулому політехнічного інституту Костянтина Івановича Заблонського має сакралізований титул «Ректор від Бога».
Старший за віком і науковим ступенем співавтор названих видань Г.І. Гончарук тривалий час з цими ректорами спiвпрацював як на ниві виховання студентів, так і їх навчання. Він яскраво, з виразною деталізацією, передає картинки вузівського життя, риси характерів О.І. Юрженка і К.І. Заблонського, їх стилю управління великими колективами студентів та викладацького складу. Л.М. Іваніченко ретельно опрацьовувала вузівські архіви, забезпечила документальну базу видань.
Якими ж були вузи Одеси в пору «підкорення космосу» і науково-технічної революції? Чи відповідали викликам часу ректори двох найбільших вузів міста? Чи були ці керівники прикладом для студентів, особливо ж для професорсько-викладацького складу?
По-перше, і О.І. Юрженко, і К.І. Заблонський були авторитетними науковцями, під їх керівництвом низка талановитих дослідників захистили кандидатські та докторські дисертації, очолювані ректорами кафедри були серед кращих по впровадженню актуальних досліджень у виробництво. По-друге, за свої ректорські каденції вони кардинально розбудували навчально-дослідницьку базу, що дозволило на порядки збільшити прийом студентів, затребуваних на виробництві й в освітянських закладах випускників.
Особливо вражаючим стало розширення тоді ще інститутського містечка політеху — в локації мікрорайону, обмеженого сусідством будов, підпорядкованих міністерству оборони, а з боку моря — зоною, де в ту пору було категорично заборонено висотне будівництво.
Приблизно 1970 рік розділяє будівельні епопеї двох названих вишів. Юрженко вже заклав новий гуманітарний корпус на Французькому бульварі, студентські гуртожитки на вулиці Довженка, житлові будинки для викладачів. А Заблонський розгорнув наступальну будівельну операцію. Військовий термін виправдовує біографія Костянтина Івановича. Він ще улітку 1941 року рядовим стрілецького батальйону прийняв бойове хрещення при обороні Дніпропетровська (хоч медкомісія одеського військкомату не допускала в діючу армію через серйозні проблеми із зором, які мав з дитинства). Після поранення і госпіталю служив керівником групи прискореного проектування танкоремонтних заводів, які поставали в ближніх тилах фронтів, завершивши службу під переможеним Берліном у званні старшого техніка-лейтенанта. Отже, мав досвід реалізації оперативних завдань у нестандартних ситуаціях, будучи «технарем» до мозку кісток.
Звичайно, нині комплекс політехнічного має, з точки містобудівничої науки, вигляд тіснуватого лабіринту: учбові корпуси, з’єднані перехідними галереями, чимало прибудов, за 5-7 хвилин можна потрапити в бібліотеку, їдальні, свій будинок культури, гуртожитки. Скільки часу за десятиліття було виграно при спорудженні нових приміщень (адже незрідка тут працювали свої будзагони), наскільки ефективнішим був контроль за використанням матеріалів та якістю робіт — у порівнянні з тим, якби забудова велась на майданчиках в районі Черемушок або Таїровського масиву?! За минулі півстоліття це оцінили кілька поколінь студентів і їх наставників.
Заблонський був учнем професора В.О. Добровольського ще у довоєнні роки, коли той вже був директором інституту. У повоєнний період виріс у крупного спеціаліста з зубчастих передач, в теорії і конструкціях деталей машин. Добровольський далекоглядно попросив Заблонського повернутися в мирний час до Одеси, включив до складу співавторів для вузівського підручника для машинобудівних спеціальностей. Цей посібник витримав сім перевидань у Москві та Києві, був перекладений китайською, болгарською, іспанською, німецькою мовами.
Адміністративні й господарчі турботи ніколи не заслоняли Костянтину Івановичу науку. Окрім кафедри, він ще й чималий строк працював проректором багатопрофільного політехнічного з питань науки. В професійній дипломатії кар’єрним спеціалістом називають послів і консулів, які пройшли усі щаблі служби. І Юрженка, і Заблонського доказово можна найменувати кар’єрними ректорами — у найкращому розумінні цих слів.
То чому ж над головами обох ректорів не раз згущувалися темні хмари, лунали громи?
Причина в тому, що комуністична система тотально посягала на результати суспільної та індивідуальної праці, свободи і права людини, її інтелектуальну власність. Більшовики на чолі з Леніним цілими пароплавами відправляли у примусову еміграцію видатних вчених, мислителів, літераторів. При Сталіні найефективнішою формою організації науково-дослідницького процесу були «шарашки» — напівтюремні-напівтабірні поселення науковців подалі від великих міст, з обмеженням наукових і людських контактів. Українська наука зазнала непоправних втрат наприкінці 20-х — у 30-ті роки, зовсім не унікальним прикладом стала доля геніального Миколи Кондратюка (Шаргея). Будь-які прояви автономії вузів супроводжувалися репресіями, відлученням від науки.
Однопартійна система кожного керівника оцінювала за розпливчатою і водночас універсальною формулою «ділових і політичних якостей». Гадаєте, що малися на увазі тестування, визначення рівня IQ, професійної і загальної грамотностi? На чільне місце ставили «політичні якості» — не патріотизм, а вірність партії та її ідеології, не служіння істині та суспільному добру, а безхребетну готовність жити мертвими догмами на узбіччях правди і справедливості. Якщо придивитися до сучасності, то мусимо визнати, що політичні якості вже передбачають здатність до популізму, перебігання з одного партійного табору в інший — заради корупційних залежностей та інстинктів, від яких неможливо ані «закодуватися», ані «зашитися».
Пріснопам’ятні райкоми, обкоми, ЦК у двох столицях, надокучливі, як блошиці, парткоми вузів невсипно пасли кожного викладача, студентів, найпильніше — ректорів. За ректорства О.І. Юрженка університет розрісся, вийшов за межі дореволюційних аудиторій та лабораторних приміщень, тут почали навчати зарубіжних студентів. Але варто було очільнику вишу трохи розширити свій кабінет, як на нього натравили партком. І це на фоні зведення парадних приміщень обкому і облвиконкому, розташування окремих райкомів і виконкомів в пам’ятниках архітектури, доведених згодом до розрухи.
Партійним чиновникам можна, а ректорові найстарішого вузу півдня України — зась!
Зловісну роль грала преса, і що вищим було підпорядкування газети, тим нищівнішим був її критичний арсенал. 5-10 відсотків правди у публікації («норма» епохи культу особи) вистачало, щоб спаплюжити найдостойнішу людину.
У згадуваних вище книжках Г. Гончарука і Л. Іваніченко детально і документально розкриті картини і методи несправедливого шельмування ректорів двох одеських вузів, яке розгорталося після публікацій на сторінках «Правды» (стосовно О.І. Юрженка) і двох критичних публікацій ще в одній московській газеті, «Социалистическая индустрия», — з десятирічним інтервалом між цими «залпами». Це була довготривала показова акція так званого центру.
Читати «без брому» багато сторінок обох книжкових видань не можна. Бо це також українська історія. І мають рацію автори, пишучи не між рядками, що столиця СРСР, КПРС після М. Хрущова і П. Шелеста показово громила національну еліту з допомогою місцевих прихвостнів, вмонтованих з допомогою кадрових ротацій елементів.
Анатолій ПОДОЛЯНИН