|
|
   |
Були часи, коли одесити не мали логістичних проблем, аби дістатися до болгарської Варни. «Їдете на відпочинок чи у відрядження? Вибирайте між пароплавом і літаком». «Екскурсія по Болгарії? Тоді електричкою до Кишинева і далі поїздом Москва — Київ — Софія. І в маршруті обов’язково буде передбачена Варна». Нині ж навіть iнтернет не запропонує іншого, аніж дорогого транзитного «турне» через треті країни літаками.
Тож невелика група журналістів з Києва, Харкова і Одеси не мала іншого вибору, ніж обрати автобусну поїздку на західне узбережжя Чорного моря через Молдову і Румунію. З припустимим перебуванням в дорозі 18-20 годин і обов’язковим «тестуванням» сумнозвісної траси Одеса — Рені та відрізку по Гагаузії...
В автобусі займали місця на спарених кріслах поодинці. Подружжя не розділялися — з надією подрімати на плечі одне в одного. За вікнами — малоприкметний бессарабський пейзаж. Нагода подумати — згадати. Північне Причорномор’я по обидва береги Дніпра у XV—XVIII століттях почало освоювати запорiзьке козацтво, не тільки зупиняючи спустошливі набіги татарів на українські землі, але й відтісняючи загарбників усе нижче від порогів Дніпра. Запорiзькі землі на початку другої половини XVIII ст. простягалися від Бугу до земель Донського війська (це частина теперішніх Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської і Донецької областей). Найнижчою локацією була Олешківська Січ. Козацька колонізація безкраїх степових просторів сприяла впровадженню навколо зимівників, укріплених паланок і гардів землеробства, конярства, вівчарства, рибальства, бджолярства і садівництва. Найголовніше — січове воїнство послідовно і переконано утверджувало християнізацію краю.
В другiй половинi XVIII ст. з Балкан, які вже кілька століть стогнали під османським гнітом, почали проситися на причорноморські землі православні болгари і серби. Царський Петербург дозволив їм купно поселятися — вже і в XIX столітті — на колишніх козацьких землях, а також у Бессарабії.
Насьогодні в Україні мешкає найчисельніша болгарська діаспора у світі. А Одеса є культурною столицею цієї етнічної діаспори. Болгари інтегрувалися в поліетнічну східнослов’янську спільноту, зберігши національні звичаї і первородну мовну культуру. У другій половині минулого століття Болгарська академія наук систематично відряджала на південь України, найперше — Одещину, наукові експедиції для вивчення діалектологічних реліктів, орфоепії, фольклору в селах і райцентрах компактного проживання болгар.
Після другої світової війни між СРСР, зокрема Україною, та Болгарською Народною Республікою встановилися дружні, дійсно багатогранні стосунки і зв’язки. Поріднилися (хоч і по-радянськи) Одеса і Варна, наша область і Варненський округ. Дружили окремі підприємства, порти, села, вузи, навіть цілі галузі — найперше морська. В результаті міждержавної підтримки у Варні та теперішньому Чорноморську були збудовані паромні переправи, які результативно діяли кілька десятиліть. Міста-побратими активно обмінювалися художніми виставками, музичними колективами. Одеські обласні газети (включно з молодіжною) систематично посилали до партнерів журналістські «десанти», постійно публікували матеріали з-за дружнього кордону. Особливо плідною була письменницько-видавнича співпраця: в Одесі та Варні побачили десять пар колективних збірників поезії та прози. Не були рідкісними поїздки спортсменів за участі як професійних команд, так і окремо шкільних і юнацько-спортивних колективів.
Борис Нечерда, Олекса Шеренговий і я поріднилися з Тодором Копарановим, Станіслав Стриженюк з Кольо Сєвовим і Петером Аліпієвим. В усі роки, що я очолював видавництво «Маяк», моїм близьким приятелем і надійним партнером був Петер Станєв — очільник авторитетного видавництва «Георгій Бакалов». Болгарський вектор, творчі устремління до Варни і варненців збагачували потенціал представників усіх творчих спілок і колективів Одеси.
Гай-гай, до пори і часу...
Після падіння Берлінської стіни, розпаду так званого табору (яка промовиста самоназва!) соціалістичних країн і верховоди в цьому таборі — СРСР світ і Євроазійський простір кардинально змінилися. Через чверть століття опісля цих катаклізмів виявилося, що зшити докупи нову політичну карту (читай: як ковдру) не вдалося ані ООН, ані Євросоюзу, ані мегакраїнам США і Росії. Складається враження, що більшість держав Євразії стоять на одній нозі, — друга піднята з непрогнозованим бажанням зробити крок вперед чи назад, або й поставити ступні «ширше плечей»...
...І ось ми на місці — в районі добре відомих Златних П’ясці — в Міжнародному будинку журналістів. Нас поселяють по одному у двомісні номери: телевізор, кондиціонер, цілодобово гаряча вода, чисто, з кімнати видно море. Вай-фай в просторому фойє, на веранді ресторану. Різноманітне болгарське меню зі щоденним набором трьох-чотирьох салатів, фрукти, протерті супи, замість кефірів — тільки «кисле мляко» спеціальної закваски, трав’яні чаї. З ранку до пізнього вечора працює бар («все включене»). Дві стоянки для автомобілів. Дворівневий бар на другому кінці парку біля самого морського берега. Можна сказати: жодного зіркового пафосу!
Рік тому на одному з міжнародних форумів журналістів голова Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін зустрівся з керівником Спiлки болгарських журналiстiв i Агенції Софія-Прес Сніжаною Тодоровою. Як відповідальний за міжнародні контакти у Секретаріаті НСЖУ Юрій Анатолійович привернув увагу колеги до необхідності якщо не інтенсифікації, то практичного відновлення багаторівневих зв’язків між Спілками журналістів України і Болгарії, зокрема Одеським і Варненським регіоном, конкретними колективами ЗМІ.
Сніжана Тодорова провела з українськими журналістами півтора дні. Голова БСЖ запропонувала надалi вiдпочивати працiвникам українських ЗМI за розцiнками для болгарських колег. Крім офіційної протокольної зустрічі в конференц-залі, відбулося кілька неформальних діалогів з метою дізнатися якомога більше про свободу слова в обох країнах, роль медіа в формуванні громадської думки, проведенні виборів, рівнів незалежності газет, телебачення і радіо, iнтернет-ресурсів від політичних партій, олігархів чи монополій.
Виявилося, що влада скрізь прагне впливати чи контролювати PR-дiяльність, комуністична метода підбирання керівників медіа, втручання в редакційну політику і практику не відійшли в минуле повністю. Але в Болгарії роздержавлення ЗМІ — давно пройдений етап. А державні телебачення і радіо — дві незалежні інституції.
Конкретно: у Варні припинили виходити добре знайомі газетярам старшого віку газети «Народно дело» (компартійна) і «Полет» (молодіжна), нові ж газети навіть не думали про правонаступництво. Вразило Варненське радіо. Колектив зберіг кращі професійні традиції, добре знає інтереси і проблеми широкої аудиторії з урахуванням її вікових, професійних особливостей, реакції молоді, жителів міст і сіл усього морського узбережжя Болгарії. Варна і ближні курортно-туристичні комплекси Албена і Златні П’ясці — місце проведення різних фестивалів і конкурсів. Місцевий радіодім має просторий, акустично обладнаний концертний зал, придбав розкішний рояль і проводить такі акції автономно (з трансляцією і продажем квитків) або в кооперації з іншими організаторами. Радіо-Варна використовує найсучасніше обладнання, налагодило випуск компакт-дисків. А ще оцифрувало свій радійний архів, колекцію записів на платівках. Проходять дитячі концерти, на затишному майданчику у дворі — дитяче кафе, площадка для розважальних ігор і рисунків на асфальті. Варненський телекомплекс (також добре укомплектований) працює виключно на Національне болгарське телебачення.
В Одесі функціонує також сильний культурно-медійний ресурс болгарського змісту і спрямування (в області проживають 150 тисяч етнічних болгар). Це газета «Роден край» (додаток до парламентського органу «Голос України»), болгарська редакція на державному телебаченні, Болгарський культурний центр в осерді міста, відділення болгаристики на філологічному факультеті Одеського національного університету ім. Мечникова, поновлено болгарську експозицію в Літературному музеї.
А хіба не буде корисним знати, як вдалося варненським владцям і жителям зберегти історичний центр від нашестя хмарочосів і архітектурних монстрів? Як тримається на плаву потужний туристичний бізнес болгарського морського побережжя і гірських районів в жорсткій конкуренції не тільки з Туреччиною, але й Середземномор’ям. Краєзнавцям та історикам варто помислити і над такими деталями: чому у Варні центральний район називається «Одессос», таку ж назву має готель у середмісті (донедавна називався «Одеса»). Додам: молода екскурсовод у Варні російською мовою сповіщає, що у такому-то році українські козаки взяли приступом Варну, перемогли загарбницьку османську залогу.
Найперше: ми повинні знати про обидві слов’янскі православні країни значно більше, ніж дозволяємо собі за останні 20—30 років. І тут журналісти мають виконати свою справді гуманітарну місію. Шукати шляхи розширення культурних, економічних і особистісних тривалих взаємодій. Розробити реалістичну дорожню карту такого зближення і зацікавлення. До розробки планів і напрацювань мають невідкладно приступити не лише Спілки журналістів, але й творчі об’єднання художників, музикантів, наукові колективи. Влада. Свідоме громадянство.
Анатолій ГЛУЩАК. Одеса — Варна — Одеса