|
|
   |
Долею Бориса Дерев`янка стала журналiстика.
Констатуючи це, слiд, проте, зазначити, що Б. Дерев`янко — не тiльки журналiст, засновник i багаторiчний редактор популярної газети «Вечерняя Одесса», а й письменник.
Прагнення виявити себе у художньому словi вiн засвiдчив ще в пору юностi, коли опублiкував на сторiнках iванiвської районної газети першi свої оповiдання. Сталося це у другiй половинi п`ятдесятих рокiв минулого столiття. Згодом художнi твори лiтератора-початкiвця почали з`являтися в обласнiй пресi. Це були оповiдання, а також уривки з повiстей — творiв, якi внаслiдок рiзних обставин так i не були завершенi.
Становлення Дерев`янка-письменника вiдбувалося непросто, бо обдарованого юнака полонила журна"лiстика. Робота у рiзних газетах кореспондентом, завiдувачем вiддiлу, заступником редактора, а потiм i редактором потребувала зусиль, часу i не залишала їх на власне лiтературну творчiсть. I все ж юнацької мрiї — стати письменником — Борис Дерев`янко не зрiкся.
Про його цiлеспрямова"нiсть i наполегливiсть на шляху до цiєї мрiї свiдчать спогади однокурсникiв. Вiдомий український поет Петро Осадчук, згадуючи
Б. Дерев`янка, пише: «У вузькому студентському колi, пригадую, вiн казав: «Умру, а стану письменником!» Судячи з автобiографiчної сповiдальної повiстi «...Но есть покой и воля!», ...таку мету вiн переслiдував ще з шкiльних лiт».
До цiєї мети Б. Дерев`янко простував i в студентськi роки. Про це згадує iнший його однокурсник — нинi вiдомий поет i перекладач Анатолiй Глущак. «Ми з Борисом Дерев`янком, — зазначає А. Глущак, — навчались на фiлфацi. I хоча багато наших однокурсникiв тих далеких уже рокiв мрiяли про лiтературну справу, вiдвi"дували доволi сильну унiверситетську лiтстудiю, нас у своїй компанiї так i не побачили. Бориса тягнуло в газету, багато часу вiн вiддавав i футболу, виступаючи за збiрну команду рiдної Iванiвки, а також за команду вузу. Мене також залучили до рiзних студент"ських змагань, до того ж була ще шахова композицiя.
Аспiрант Василь Фащенко, майбутнiй професор-лiтературознавець, як тiльки його затвердили редактором багатотиражки ОДУ, швидко нас «вирахував», i з пiвтора року ми з Борисом писали майже в кожний номер репортажi i статтi з рiзних факультетiв для газети альма-матер. Ось тодi-то Дерев`янко опуб"лiкував у кiлькох номерах невелику повiсть».
Закiнчивши навчання в унiверситетi i «замолоду потрапивши до обласної газети», Борис Дерев`янко, за словами Петра Осадчука, «не спiшив ставати письменником, а затято працював на газетний конвейєр. Серйозний лiтературний вибiр нiбито вiдкладав на потiм, коли, як сказано в посмертнiй книзi, «...просто будешь писать. Не торопясь, не опасаясь, что получится больше, чем нужно, или меньше, чем требуется, что закончишь позже контрольного срока». Цiлком можливо, що «вiд"кладаючи натхнення на потiм», вiн це робив з тiєї самої причини, через яку вiдмовлявся вiд пропозицiй працювати в Києвi чи в Москвi. Загубитися «в столицях» так само небезпечно, як i у великiй лiтературi».
Незважаючи на це, Борис Дерев`янко не зiйшов зi шляху у красне письменство. «Пiсля ряду художньо-документальних книг, — зазначає А. Глущак, — у 1981 роцi Борис Дерев`янко випустив тридцятитисячним тиражем повiсть «Бiля Глибокої кри"ницi». Низку його творiв опублiковано у журналах, збiрниках, альманахах. I в 1986 роцi редактора «Ве"чiрки» прийняли у Спiлку письменникiв».
ПИСЬМЕННИЦЬКУ СПАДЩИНУ Б. Дерев`янка складають документально-художнi i власне художнi твори.
У документально-худож"нiй прозi найбiльшою кiль"кiстю творiв представлений жанр нарису. Перший свiй нарис «Дядя Ваня — колгоспний бригадир» Б. Дерев`янко надрукував 4 квiтня 1958 року в iванiвськiй районнiй газетi «Шлях до комунiзму». В час публiкацiї нарису його автор був двадцятирiчним юнаком. У наступнi роки, аж до тра"гiчного 1997-го, Б. Дерев`янко написав понад пiвсотнi нарисiв, якi були надрукованi на сторiнках таких поважних журналiв, як «Вiтчизна», «Днiпро», «Жовтень», «Прапор», «Радуга», «Україна», у газетах «Вечерняя Одесса», «Комсомольська iскра», «Лiтературна Україна», «Молодь України», «Сiльськi вiстi», «Чорноморська комуна», у колективних збiрниках; виходили окремою книгою.
У центрi нарисiв Б. Дерев`янка — реальнi люди ХХ столiття, тi спiввiтчизники, якi справдi залишили «слiд на землi», уславили себе своєю працею, своєю творчiстю. Увагу Б. Дерев`янка такi земляки привернули не випадково — вони, як i вiн, прагнули у життi висоти...
ОСОБЛИВУ УВАГУ нарисовець придiляв постатi голови колгоспу — донедавна ключовiй фiгурi в українському селi. Нариси про кiлькох керiвникiв колективних господарств Одещини Б. Дерев`янко на початку 70-х рокiв вирiшив видати окремою книжкою.
Виданням автор був незадоволений. У «Щоденнику» Б. Дерев`янка є запис вiд 16 лютого 1973 року: «Получил сигнальный экземпляр своих «Приборкувачiв степу». Жалко выглядит книжонка». Через десять днiв — 26 лютого 1973 року — ще один запис: «Ви"йшли друком мої «Приборкувачi степу». Лако"нiчнiсть запису спричинена, очевидно, враженням, яке викликав сигнальний при"мiрник видання.
Якщо подивитися на головних персонажiв нарисiв
Б. Дерев`янка з висоти ХХI столiття, то слiд зазначити, що вони, цi персонажi, — представники епохи, яка вже вiдiйшла в iсторiю. Сьогоднi немає колгоспiв, а це значить, що немає i такої посади, як голова колгоспу. Та коли читаєш нариси про Макара Посмiтного, Павла Ведуту, Василя Тура, то ловиш себе на думцi, що таких, як названi ватажки, дуже не вистачає сьогоднiшньому селу. Село розорюється, село занепадає, село вимирає. За останнi десять-п`ятнадцять рокiв ми зумiли зруйнувати те, що було. А ось будувати ще й не починали. I коли почнемо — нiхто напевне сказати не може...
Крiм голiв колгоспiв, героями нарисiв Б. Дерев`янка стали видатнi вченi — академiки-селекцiонери П. Гаркавий i Ф. Кириченко, всесвiтньо вiдомий офтальмолог В. Фiлатов, народний артист М. Огренич, шев"ченкiвський лауреат В. Фащенко. Життєвий шлях цих непересiчних особистостей — це неперервний пошук, це подолання труднощiв, це переборення самих себе у надзвичайно скрутних обставинах, про якi нарисовець пише зi знанням справи, аргументовано i переконливо.
Вiддаючи перевагу бiо"графiчному нарису, Б. Дерев`янко водночас активно працював i в жанрi краєзнавчого нарису. Зокрема, його перу належить фотонарис «Одесский театр оперы и балета».
Крiм нарисiв, вагомою складовою частиною документально-художньої прози Б. Дерев`янка є лiтературна сюїта «...Но есть покой и воля». Над цим твором автор працював протягом 1995-1997 рокiв. Роботу перервали кулi найманого вбивцi...
Звертає на себе увагу авторське визначення жанру твору: «лiтературна сюїта».
У перекладi з французької мови «сюїта» означає «ряд», «послiдовнiсть». Загалом сюїта — це «форма музичного твору з кiлькох самостiйних, контрастуючих мiж собою частин, об`єднаних спiльним художнiм задумом». Це перше значення, яке зустрiчаємо у «Словнику iншомовних слiв». Друге значення таке: «Хореографiчна композицiя, складена з кiлькох танцiв, об`єднаних однiєю темою».
Отже, лiтературна сюїта — це новаторство Б. Дерев`янка у жанрологiї.
Слiд зазначити, що в обох визначеннях сюїти — i як форми музичного твору, i як хореографiчної композицiї — наголошується на тому, що її складовi повиннi бути об`єд"нанi або «спiльним художнiм задумом», або «однiєю темою».
Якщо з цiєї точки зору поглянути на твiр Б. Дерев`янка, то стане очевидним, що об`єднуючим центром у ньому є постать автора.
«Автобiографiчною по"вiстю» назвав сюїту
П. Осадчук, зазначивши, що вона, «попри мозаїчнiсть описiв i сюжетну розпо"рошенiсть, дає добре уявлення про свiт оповiдача, його становлення як творчої особистостi зi своїми принципами i стимулюючими амбiцiями».
ТАКИМ ЧИНОМ, є офi"цiйна бiографiя Б. Дерев`янка i є документально-художнiй автопортрет, який уточнює, доповнює i розширює лаконiчнi вiдомостi першого документа.
Аналiзована лiтературна сюїта дає, таким чином, можливiсть простежити становлення творчої особис"тостi Б. Дерев`янка, якому, за його словами, «про професiю довелося задумуватися пiсля восьмого класу...».
Згадуючи свою юнiсть, письменник зазначає, що «думки про лiтературну працю приходили рiдко. Не тому, що праця здавалася малозначущою. Навпаки. Вона уявлялася такою високою, що було страшно задирати голову».
I все ж, як свiдчать подальшi епiзоди твору, голову юний Борис Дерев`янко «задирав». В iванiвськiй районнiй газетi «Шлях до комунiзму» юний лiтератор-початкiвець друкує у 1957 роцi оповiдання «Перемога», у 1958-му — новелу «Мати», у 1959-му — "«Золушка», «Зустрiч», етюд «Серьожка».
Названi твори були своєрiдними «сходинками» на шляху до повiстi «Бiля Глибокої криницi». Якщо в рiзножанрових документально-художнiх творах очевидне поєднання хисту Дерев`янка-журналiста i Дерев`янка-лiтератора, то у повiстi «Бiля Глибокої криницi» Борис Дерев`янко постав тим, ким вiн ще «з юностi хотiв стати», — письменником.
Рецензуючи рукопис повiстi «Бiля Глибокої криницi», лiтературозна"вець В. Фащенко зазначив: «Я радий за Бориса Дере"в`янка. Вiн добре написав про те, що необхiдно: про глибини i невичерпнiсть народного життя. Це сповiдь-роздуми людини, яка не просто чудово знає село з часiв вiйни i до сьогоднi, а прозирає в суть сiльських проблем.
Розповiдаючи про рiд Грицькiв, про цiле сузiр`я людей роботящих i творящих, з неповторними долями й характерами, автор завдяки отiй класичнiй типо"востi, про яку ми часто забуваємо, дав уявлення про народне життя з його буднями i святами».
Ось чому, на мою думку, можна стверджувати, що Глибока криниця у повiстi
Б. Дерев`янка — це не тiльки криниця в степу. Це ще й «криниця роду», «криниця народного життя».
Повiсть переконливо засвiдчила поступальний рух Дерев`янка-письменника.
Залишається тiльки жалкувати, що цей рух було пiдступно i жорстоко зупинено...
Владислав КВIТНЕВИЙ.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.