|
|
   |
Вiталiй БОШКОВ
В паранджi, нiби дiвчина Сходу,
Рiдна мова ходила донинi.
Та на вулицю мого роду
Впала зiрка iз небосинi.
З рiдним словом народ мiй звiвся,
Щоб воно залунало хором.
Божевiльний — хто матерi зрiкся,
Хай того спопеляє сором!
Побратими, збагнiте вчасно:
Не зарадити справi сльозами...
Всi на свiтi мови — прекраснi,
Не копайте ж могилу мамi.
Гагаузи, я вiрю вперто:
Наша мова не може вмерти!
Переклав з гагаузької
Станiслав ЗIНЧУК.
Антон МИХАЙЛЕВСЬКИЙ
Вимираючi села
Що нам сниться ночами глухими
Вдалинi вiд гучних автострад?
Як повiтрянi замки iз диму,
Вимираючi села стоять.
Розминулось минуле з прийдешнiм,
Попрощались батьки i сини,
I рубiновi сльози черешень
Тихо скапують на тини.
Я нiколи сюди не вернуся,
Вiдшумiли мої полини.
I якась дуже древня бабуся
Свiтить вогник менi й не менi.
А було ж — яворами рипiли
До зорi в перегуках ворiт.
Чим так важко перехворiли?
Не встигаємо хоронить...
Наче враз провалилася стеля,
I розверзлись усi небеса.
Золотi вимираючi села —
України прощальна краса.
Якщо винен у чомусь — покаюсь,
Поцiлую i хлiб наш, i сiль.
Як же ми перебудем цей хаос?
Як же будемо жити без сiл?
Проводжать мене мати не вийшла,
Як бувало колись, до мiстка.
I на дальньому цвинтарi вишнi
Похилились у чорних хустках.
Геннадiй ЩИПКIВСЬКИЙ
* * *
Земля зродила —
I вiзьме назад.
Чекаю знаку
Я твого, владико.
Притисне груди
Ялицеве вiко —
I край:
Анi спокус, тобi,
Нi зрад.
Не допоможе
Жоден протеже.
Iду на прощу
До Тараса в Канiв.
Прощаюсь
З кожним днем,
Немов останнiм, —
За мить од вiчностi
Душа уже.
Валентин МОРОЗ
* * *
Я так боюсь свободи для рабiв.
Вони часом дурiють вiд свободи
i звалюють неправедний свiй гнiв
На голову свого ж таки народу.
Раби — вони й з дипломами раби,
i ними рухає одна жадоба — помсти.
Не милосердя, не добро, а поспiль
Всепереможне торжество злоби.
Не маючи нi волi, нi землi,
Анi Вiтчизни у своєму серцi,
Вони готовi в кровi i золi
Лишити трупи тих, хто має все це.
Тому, коли на часi боротьба,
То мусим спершу, як казав ще Чехов,
По краплi з себе вичавить раба.
Це буде боляче, але, принаймнi, чесно...
Iван ГАВРИК
Пам`ятi
Iвана Рядченка
Коли поет звiряє риму
Безсонними очима —
Весь свiт стоїть тодi незримо
У нього за плечима.
Весь свiт з полями, що зорали
Снарядами й плугами...
Чому ми можемо зарадить
Жагучими словами?
Ми теж солдати. Нашi цiлi
Не для загину злого.
Душа в поета на прицiлi,
А замiсть кулi — слово.
Нам iз сердець кресати вiршi,
Щоб душi не вмирали,
Бо чим поети встигнуть бiльше,
Тим менше буде генералам.
Костянтин СЕРГIЄНКО
Дiдове кохання
Дiд покинув бабу Галю,
Купив собi хату.
I посватав пишну кралю —
Молоду Ренату.
«Ви чого, — сусід питає, —
З бабою розстались?
Вона й досi вас кохає,
Що мiж вами сталось?»
«Та прийшлось, — дiд каже, —
Їй вiдставку дати.
Бо хропiла баба вража,
Не давала спати!»
«Ну, а ваша молодуха
Не хропе вже, дiду?»
Дiд потилицю почухав,
Вiдповiв сусiду:
«Чи хропе моя Рената,
Менi невiдомо,
Бо вона ж нiколи, клята,
Не ночує вдома!»
Вiталiй БЕРЕЗIНСЬКИЙ
Чорне море
Наче посмiшка, сiя
море — синє i прозоре.
Хто ж це дав йому iм`я
безпiдставно — Чорне море?
Я купаюсь цiлi днi
i пiрнаю вглиб нерiдко.
Анi цятки на менi
чорної нiде не видко.
У полонi дивини
я звернувсь до Ярослава:
— Ти, всезнайко, поясни,
що за назва, в чому справа?
Розтлумачив Ярослав,
що якраз витав у хмарах:
— Той, хто море так назвав,
був у темних окулярах.