192 сходинки

поетичний календар

Червень

Найдовший день i найкоротша нiч —

Прикмети червня зразу упiзнаєш.

Василь ПОЛТАВЧУК.

Миттєвостi незабутнього

Минуло десять рокiв вiд того дня, як не стало Василя Фащенка — визначного лiтературознавця, лауреата Державної премiї України iменi Т. Г. Шевченка, професора Одеського нацiонального унiверситету iменi I. I. Мечникова.

Будучи людиною самодостатньою — визнаним фахiвцем, автором кiлькох вузiвських пiдручникiв i навчальних посiбникiв з української мови, кандидатом фiлологiчних наук, доцентом, Марiя Максимiвна, однак, i далi свiдомо залишається «у затiнку» iменi свого чоловiка. Свiдченням цього є i пропоноване iнтерв`ю. Давши згоду на його проведення, Марiя Максимiвна вiдповiла не на всi поставленi мною питання, а лише на вибранi нею — тi, якi передусiм i виключно стосуються Василя Васильовича...

— Шановна Марiє Максимiвно, згадайте, будь ласка, коли i за яких обставин Марiйка Верес (Верес — дiвоче прiзвище Марiї Максимiвни) познайомилася з Василем (Васею) Фащенком?

— Серед комсомольських активiстiв, з якими знайомили нас, першокурсникiв, члени комсомольського бюро фiлологiчного факультету, був i Василь Фащенко. Там я його вперше побачила. Це був 1951 рiк. Згодом — спiльна робота в комсомолi, факультетську органiзацiю очолював Василь Васильович, а пiсля нього — я. Одружилися ми в 1954 роцi i прожили без одного тижня 45 рокiв. Далеко не завжди в домi був матерiальний добробут, особливо пiсля народження Ярослави, зате мир i злагода панували постiйно: Василь Васильович був добрим, лагiдним, турботливим чоловiком i батьком.

— Чим прикметний у життi Василя Васильовича був перiод переоцiнки цiнностей?

— I студенти, i вчителi, перед якими вiн виступав у час «перебудови», свiдчать, що викладач неодноразово критично вiдгукувався про своє читання лекцiй, про недостатню поiнформованiсть через заборону багатьох творiв та творчостi деяких письменникiв у цiлому. I в 90-i роки не мiг скористатися лiтературними джерелами, хоча з iнших причин: вони не доходили до нестоличного вченого. Красномовне свiдчення з iнтерв`ю В. Панченковi: «Джерел же сучасних у мене мало. Якби не мудрий i далекоглядний колишнiй студент Одеського унiверситету Г. Гусейнов iз своїм «Кур`єром», не Ви з «Вежею» i своїми розвiдками, не книги, надiсланi

М. Наєнком, П. Осадчуком, В. Яворiвським, I. Iовом,

Г. Клочеком, I. Малковичем, то я був би багато разiв обiкраденим, оскiльки нi в бiблiотеках, нi у викладачiв iз вiдомих причин журналiв i книжок немає».

Василь Васильович задумав (i твердо вiрив, що це потрiбно) книжку з iдеєю «дiалог iз самим собою». Це зiставлення курсу лекцiй з української лiтератури у часi: 70 — 80-i роки та 90-i — початок 2000-х рокiв, викладених тiєю ж особою, тобто В. Фащенком. Думаю, що автор хотiв показати i рiзний пiдхiд до аналiзу явищ лiтератури, i рiзний обсяг лiтературного матерiалу в такi не дуже й вiддаленi у часовому сенсi перiоди життя України. Книга, за задумом автора, «могла б мати оригiнальний графiчний вигляд».

Певне уявлення про позицiї вченого дають публiкацiї останнього перiоду життя — кiнця столiття й тисячолiття: «Митець i влада», «Щаблi до iстини», «Дiалогiчне буття жанрiв», «Чия правда, чия кривда?», «Т. Шевченко i М. Хвильовий», «Метаморфози в українськiй новелiстицi ХХ в.» та iншi; рукописи: «Художня правда як суперечнiсть», «Правда в життi i лiтературi», «Перегуки впродовж столiття, або українська характерологiя», «Дерево» української художньої характерологiї», «Iсторiя лiтератури описова й концептуальна (принципи вiдбору й оцiнки художнiх явищ)».

Особливе мiсце займають роздуми про правду в життi й лiтературi. Авторська принципова позицiя: «Нетотожнiсть художнього свiту реальному часто буває предметом не тiльки дискусiй, а й iдеологiчних спекуляцiй. Особливо це притаманно ХХ столiттю, коли у боротьбi за «чистоту» марксизму в лiтературi чинились погроми над трагедiєю «Народний Малахiй» Миколи Кулiша, романами «Чотири шаблi» Юрiя Яновського, «Пiвденний комфорт» Павла Загребельного, кiноповiстю «Україна в огнi» Олександра Довженка, особливо ж над iсторичною прозою» («Щаблi до iстини» // Вежа. — 1996. — Сiчень-березень. — С. 153).

Василь Васильович не читав за конспектами, кожна лекцiя була iмпровiзацiєю, кожну лекцiю продумував заново, нарiкаючи сам на себе через вiдсутнiсть бажання записати текст. За нього цього зробити не може нiхто.

— Як би вилаштували Ви об`єкти наукових зацiкавлень Василя Васильовича?

— Насамперед це новела — iсторiя i теорiя цього жанру лiтератури. Мав задоволення вiд того, що високу оцiнку, i це часто пiдкреслювали науковцi, здобули його книги «Новела i новелiсти» та «Iз студiй про новелу». Але iнтерес до цiєї проблеми був постiйний. Зберiгся рукопис обсягом у 63 сторiнки передмови до «Антологiї української радянської новелiстики в 2-х томах» пiд назвою «Мiра стислостi i єднiсть рiзноманiття», де поданий аналiз матерiалу за пiвстолiття. Не звiряла, у якому виглядi це надруковано, але рукопис — свiдчення авторської ретельностi i аргументованостi у визначеннi жанру, в короткiй, але точнiй iсторiї української новелiстики та визначеннi стильових течiй. Остання його праця про новелу — «Метаморфози в українськiй новелiстицi ХХ в.» (1999) мiстить i те, про що ранiше автор не мiг сказати, i вiдбиває гiркоту вiд того, що «малi форми наповнилися не тiльки новим вином, а й брудом», «на свiт випливла натуралiстична новела, яка в минулому не посiдала значного мiсця. Тепер же вона розпросторилася i своїми метастазами вражає iншi стильовi розгалуження». I — висновок: «...все це минеться, коли ми вдосталь напрощаємося iз старими iлюзiями».

Привабливими i принциповими були для нього проблеми вiдтворення характерiв та психологiзм в лiтературi. Вiдомi монографiї «Вiдкриття нового i дiалектика почуттiв...» (1977), «У глибинах людського буття. Етюди про психологiзм лiтератури» (1981), «Герой i слово» (1986), «Характеры и ситуации» (1982) якраз i вiдбивають прiоритетнi iнтереси вченого. Є й рукописнi матерiали: «Українська характерологiя» (наведу окремi моменти iз цiєї працi: «Характерологiя — наука, знання, слово про характери»; «характери митцiв i галереї створених ними характерiв», «класифiкацiя характерiв — лiнiйно-логiчна, лiнiйно-хронологiчна» i т.д.; характери першого, другого, третього плану, види i пiдвиди i багато iншого), «Перегуки в українськiй характерологiї ХХ вiку», «Дерево» української художньої характерологiї».

Цiкава деталь: на окремому аркушi запис: «У розмовi з Є. Гуцалом 28.01.81 р. в Iрпенi про його збiрки новел почув фразу: «У мене давно, рокiв 15 тому, зiбралася грибниця українських характерiв. От я й задумав був показати їх у ситуацiях, якi їх розкривають або компрометують».

Для Василя Васильовича дуже важливою була думка вiдомого письменника. Виявилася повна синхроннiсть поглядiв: художник слова бере характери i ситуацiї з реальної дiйсностi, вчений, дослiдник лiтератури, має справу iз цим матерiалом, перенесеним в нереальну дiйснiсть. В обох реальностях особи виявляють себе в певних процесах, в дiалогiчностi.

— Василь Васильович був улюбленцем студентства? На Вашу думку, завдяки чому, завдяки яким граням свого хисту?

— Важко сказати, що домiнувало в особистостi Василя Васильовича — дослiдник лiтератури, науковець чи викладач, учитель. Мабуть, маємо факт щасливого поєднання цих двох якостей. I все — вiд Бога. Вiн сам числив себе передусiм викладачем. Нагадаємо його власнi свiдчення: «...спокуси — академiчнi та чиновницькi — мене не привабили, бо вiдлучали вiд студентiв. А я тодi був, i тепер переконаний, що думку, яка б вона не була, можна перевiрити, тiльки дивлячись в очi слухачiв. Це унiкальна лабораторiя для наукових студiй. I тим, хто цього не знає, не варто писати посiбники студентам... Бо момент iстини — в дiалозi».

Iз позицiй сприйняття студентом наукових текстiв часто нарiкав на їх надмiрну складнiсть, термiнологiчну надмiрнiсть. На його думку, все можна пояснити простiше, цiкавiше, затермiнологiзованiсть тексту викликала у нього недовiру до автора, який, мабуть, не дуже розумiється у тому, про що пише чи говорить. I книжки його досить легко читати. Вiдомий письменник С. Журахович, який не скупився на листи до Василя Васильовича, в одному з них пише: «Оце закiнчив читати Вашу книжку — спасибi вам. Читав повiльно, з непослабленим iнтересом, вдумуючись... Книгу цiкаво (пiдкреслення автора — М.Ф.) читати, стежачи за «скальпелем» i «рентгеном» автора. Тут до речi буде перефразувати Твардовського: «Вот стих, а все понятно, все на русском языке». Ось наука, а все зрозумiло i все людською мовою».

Навички говорити «людською мовою» — це «школа» студентiв, вони його примусили бути зрозумiлим.

Зберiгся наспiх записаний «Науковий проспект «Зачарована жанрологiя». Це посiбник для учнiв гiмназiй та студентiв-фiлологiв, який, як пише автор, має бути цiкавим, дотепним; та частина його, яка розрахована головним чином на студентiв, «має бути академiчною, але не занадто».

Василь Васильович дбав постiйно про цiкавiсть своїх лекцiй, часто звертався до словникiв за етимологiзацiєю чи семантикою «ключових» слiв, шукав асоцiацiї, деталi, фрази, щоб прихилити увагу студента. Нерiдко був незадоволений собою, казав, що було соромно перед аудиторiєю. Часто Василь Васильович говорив про перевантаження студента величезними масивами текстiв, якi треба прочитати. Є чернетки його скрупульозних пiдрахункiв, де вирахувана кiлькiсть сторiнок текстiв тих творiв, яких вимагає програма, припускається, що студент, який читає по 25-30 сторiнок без конспектування i менше — при веденнi записiв, має потратити при восьмигодинному читаннi щонайменше 265 днiв. Заклик професора до врегулювання навантаження студентiв обов`язковою лiтературою категорично висловлений у «Вiдгуку про проект програми з української радянської лiтератури для фiлологiчних факультетiв унiверситетiв i педагогiчних iнститутiв», датований 1975 роком. Василь Васильович пiдкреслює, що треба конче вирiшити кардинальне питання «про реальнi можливостi засвоєння студентом рекомендованої лiтератури», «адже для фiлолога художнi тексти — то не розвага, а об`єкт наукового пiзнання». Ще рiзкiше ця проблема прозвучала в Москвi за «круглим столом». У листi, пiдписаному

А. Дмитрiєвою, говориться, що пiд час пiдготовки виступу Василя Васильовича до друку «в одном месте сняли («поджали») слишком решительную формулировку». На цьому ж листi рукою Василя Васильовича записано те, що «поджали»: «Я считаю неправильным и даже безнравственным то положение, когда студент, следуя, например, традиционной программе по литературам Запада, вынужден изучать массу фактов второстепенных».

...Коли студенти дiзналися, що готуються спогади про Василя Васильовича, принесли товстий зошит iз iндивiдуальними записами. Це був щирий бiль i вiдверте освiдчення в любовi i повазi до того, хто вiдiйшов навiки. Частина цих матерiалiв умiщена в книзi «У вiнок пам`ятi про Василя Васильовича Фащенка». Це були навiть не спогади, бо часу пройшло менше року, а, мабуть, бiль i сльози. Один iз записiв закiнчується так: «Вiн був Учителем, вартим земного уклону i вiчної пам`ятi за кожну хвилину, проведену поряд з ним. Такого бiльше не буде. Це я знаю точно!».

— Кого iз науковцiв, письменникiв Василь Васильович вважав своїми друзями?

— Близькi йому учнi, розумнi й перспективнi, ставали його друзями: Б. Дерев`янко, I. Григурко, А. Колiсниченко, В. Сподарець, М. Стрельбицький, Т. Ананченко, В. Панченко, В. Полтавчук i багато iнших. З багатьма спiлкувався часто, а то й щоденно, з окремими мав листовний зв`язок.

Борис Дерев`янко. «А з ним було зв`язано 40 рокiв мого життя», — пише Василь Васильович у двосторiнковому начерку, що є проспектом «Кiлькох згадок про Бориса Дерев`янка», пiд назвою «На вiдстанi серця». Цей рукопис зроблений нашвидку, «в один присiст», пiсля похорону Бориса — тут жаль, розпач, бiль вiд надто несподiваної втрати: «На схилi вiку каюсь: я так мало сказав Борисовi добрих слiв. I те, що скажу зараз, не знаю, чи почує його душа. За мiсяць до його загибелi (на сороковинах вiд дня смертi Iвана Рядченка) я бачив його i говорив з ним востаннє. Задумували якусь сторiнку в його газетi, прагнули подолати вiдчуження останнiх рокiв...». Далi — уривки спогадiв називними реченнями: назви мiсць, де побували, теми розмов (рiдний дiм, лiтература, футбол, не часто — «таємницi мадридського двору» в Одесi, «люди землi», «рiд на землi»). Усе це — нiби пам`ятка, щоб не забути того, що має бути в нарисi, який задумувався. Чернетка спогаду та попередня рецензiя на повiсть «Бiля глибокої криницi» — писемнi свiдчення ставлення Василя Васильовича до Бориса. Мiльярди слiв, що були сказанi усно i живили їх душi, забрав час i зберiг у верхнiх шарах ноосфери.

Iван Рядченко. По-моєму, є усього два писемних свiдчення ставлення до творчостi письменника, з яким дуже дружив, — рецензiя на його збiрку та невелика стаття, що була надрукована у «Вечерней Одессе» (1999) пiд назвою «Земная ось Ивана». Василь Васильович нiби прощався з творчiстю Iвана Iвановича, осмислював її в цiлому, сприймав її як наплив кiлькох хвиль, що визначають життя людини i всього людства — хвиля тривоги за любов, за її невичерпнiсть до рiдної землi, полiв i хат, дiвочих та вдовиних слiз; воєнна хвиля, пройнята болем i надiєю, що «сестри милосердя бiльше не будуть огортати бинтами рани планети»; хвиля з рiзних широт — вiд морiв до рiдної землi i рiдного мiста, це «особливе звучання свiту, що пiдносить людину до зiрок i владно вимагає вiд неї бути маяком хоч би для однiєї лодки...».

До Iвана Григурка ставився по-особливому. Здається, у Василя Васильовича було вiдчуття, що вiн Iвановi чогось недодав, не захистив i не пiдтримав у належний час. Можливо, тому, що Iван дуже рано покинув цей свiт, а при життi був надто гордим, щоб скаржитись чи чогось просити.

У рукописi «Заглибленiсть у життя» Василь Васильович визначив належне мiсце творчостi I. Григурка серед творцiв «днiпровсько-бузької хвилi» в українськiй лiтературi, спiльне мiж ними те, що I. Григурко не раз — усно i в своїх книжках — називав «духом мiсця», «духом краю».

Окремi сторiнки життя Василя Васильовича — його дружба iз Григорiєм Андрiйовичем В`язовським, його вчителем, керiвником дипломної роботи. Зустрiчi в сiмейному колi, улюблена риболовля тiльки удвох, смаження баранини на вогнищi (Василю Васильовичу довiрялося лише колiння дров) — усе це моменти радостi й живильної сили, бо супроводжувалося смiхом, дотепами, вигадками.

— Що читав Василь Васильович в останнiй перiод життя?

— Василь Васильович в iнтерв`ю В. Є. Панченковi (а воно було останнiм) називає твори, прочитанi в лiкарнi, якi справили на нього враження: «Покаяннi псалми» Д. Павличка, «Листя землi» В. Дрозда, химернi повiстi Вал. Шевчука, «дивовижний текст «Не-Ми» Ю. Гудзя, «Польовi дослiдження українського сексу» О. Забужко, «Вдовушка» О. Жовни.

Думаю, що це було читання для душi, а не фахове, потрiбне для викладання студентам, бо дещо з того, що пам`ятаю, перечитувалося вдруге чи й втретє. «Прощай, зброє!», «Снiги Кiлiманджаро», «По кому подзвiн», iншi твори

Е. Хемiнгуея завжди любив, його хвилювало ставлення автора i героїв до життя, кохання, смертi. Осмислення останнього стало щоденним болем, тому читав потроху, мовчазно i з сумом.

Запам`ятався останнiй тиждень. Коли вже не читав, а слухав, просив прочитати щось смiшне. Пам`ятаю, вони з онукою Даною кiлька днiв голосно смiялися над прочитаним: це були публiкацiї в «Енциклопедiї нашого українознавства», виданi О. Кривенком та

В. Павлiвим у Львовi.

«Лiтературну Україну» слухати не захотiв: у переддень... сприймати було важко.

Останнiй фiльм — «Летять журавлi» — дивився 22 червня...

Розмову вiв

Василь ПОЛТАВЧУК.

Лiричне трикнижжя Миколи Щербаня

Микола Щербань народився 1935 року в селi Троїцькому Любашiвського району. У минулому — кадровий вiйськовий, нинi — професiйний журналiст, член Всесвiтньої спiлки франкомовної преси (Париж).

Першi вiршi опублiкував понад пiвстолiття тому в альманасi «Лiтературна Одеса» (1957).

На початку нинiшнього столiття видав три книги лiрики: «Осенние пожары» (2005), «Белые грозы» (2006), «Ностальгия» (2009).

Пише українською i росiйською мовами. «Українська мова, — зазначає М.Щербань у збiрцi «Белые грозы», — мова моєї рiдної Матерi, i цю мову я щиро шануватиму i вболiватиму за неї, доки Господь дасть вiку. I перед росiйською мовою з вдячнiстю схиляю голову, бо саме вона вiдкрила передi мною дверi в неосяжний свiт планетарної культури».

Прикметно, що лiричне трикнижжя Миколи Щербаня iлюстроване прекрасними фотографiями Леонiда Сидорського.

* * *

В хвилини розпачу i болю,

Як нiч — безрадiсна i чорна.