|
|
   |
поетичний календар
Травень
Я — наймолодший з трьох братів весняних,
Зовуся травнем, тішусь теплим світом.
Шаную старших: березня і квітня,
А сам росту аж до межі із літом.
Росту травою, зіллям, очеретом,
Вербовим зеленвіттям над ставками.
Росту я підліском і древнім лісом,
І щедрими вкраїнськими садками.
Росту пшеницею і житом в полі,
Де пісня жайворонка дзвінко висне.
Росту щомиті, день і ніч, — аж поки
Я руку червню дружньо не потисну.
Василь Полтавчук.
9 Травня: поетичний перегук
Іван Рядченко
У день закiнчення вiйни
Іще стояла тьма німотна.
В тумані плакала трава.
Дев`ятий день святого Травня
уже вступив в свої права.
Армійський зумер пискнув слабко —
і відлетів солдатський сон.
Зв`язківець з полкового штабу
підскочив й кинув телефон.
І все!..
Не кликали сигнальних,
ніхто не подавав команд.
Був вибух радості загальний.
Дробив чечітку лейтенант.
Стріляли танки і піхота.
І, розідравши криком рот,
уперше за чотири роки
палив із «вальтера» начпрод.
Над Тисою мутною чувся
І скрекіт пострілів, і гул.
До спеки звиклий кухар лисий
навіщось комір розстебнув.
Не рокотали зграйки ЯКів
у пору світанкової зорі.
І хтось співав,
і хтось нестримно плакав,
і хтось лежав в сирій землі.
Аж раптом тиш настала всюди.
І в повновладній тишині
затьохкав соловей,
не знаючи іще,
що він співа не на війні.
Сергій Рядченко
Батьковi
Ти не повернешся ніколи з бою.
Ніхто не уцілів на тій війні.
Тому для тебе так багато значить
душею не зітліти в мирній тишині.
При повній викладці завжди крокуєш прямо.
Залюблений у світ, але щораз
Береш на штик плітки, утрати, рани,
зориш за горизонт повeрх образ.
Пройшов в боях не тільки пів-Європи —
усе життя в атаках ти провів.
І сам сказав: утрати і окопи
не заростають в серці бойовім.
І шлях небесний, чи там що опісля,
знов поведе від дому на рейхстаг.
Не вичерпать його ні в буйних тостах,
Ні орденом, що похапки вручили — ніби й треба так.
А сорок книг, як сорок дивних літ,
Карбують крок і лік ведуть іздавна.
Як не крути, а долі кращої нема —
дожить випадком до такого травня.
9 травня 1985 р.
З російської переклав
Василь Полтавчук.
Від перекладача:
Іван Рядченко і Сергій Рядченко. Батько і син. Фронтовик і нащадок фронтовика. Письменник і син письменника, теж письменник...
Усі, хто знав Івана Івановича і знає Сергія Івановича, засвідчать невипадковість, природність і безсумнівну щирість поетичного перегуку батька і сина.
Мені давно хотілося, щоб цей перегук зазвучав українською. Зважився на переклад тільки тепер. Переклад цей, звичайно ж, не бездоганний, але мені він дорогий — дорогий пам`яттю про Івана Івановича і вірою в те, що батьки і діти — це справді, як сказав інший поет, «нерозділиме і одвічне коло».
презентацiя видання
«Бульвар Французький»
Лiтературно-художнiй альманах.
Шеф-редактор: Олександр Александров.
Головний редактор: Тетяна Шевченко.
Майже пiвстолiття повоєнної iсторiї лiтературної Одеси — з середини 40-х i аж до початку 90-х рокiв минулого вiку — прикметне неодноразовими спробами письменникiв мiста домогтися видання «товстого» лiтературно-художнього i громадсько-полiтичного журналу. Але щораз цi спроби закiнчувалися невдало, оскiльки рiшення про заснування нового журналу приймалося тодi найвищим полiтичним органом — полiтбюро партiї, яка жорстко регламентувала кiлькiсть i статус перiодичних видань.
Ось чому протягом кiлькох десятилiть наше мiсто залишалося без журналу — виходив лише лiтературно-художнiй та громадсько-полiтичний збiрник, який спершу мав назву «Лiтературна Одеса» (кiнець сорокових — початок п`ятдесятих рокiв), а згодом, з середини шiстдесятих рокiв, — «Горизонт». Ясна рiч, видання такого збiрника нiяк не узгоджувалося нi з багатою iсторiєю лiтературної Одеси, нi з творчим потенцiалом повоєнного поколiння лiтераторiв-землякiв.
Ситуацiя змiнилася наприкiнцi минулого — на початку нинiшнього столiття, коли була скасована полiтична цензура. Саме в цей час, незважаючи на фiнансову скруту, в Одесi з`явилися новi лiтературно-художнi видання — альманахи, збiрники, журнали.
Редколегiя «192 сходинок» має намiр познайомити читачiв з цими виданнями, якi вiдбивають тi чи iншi тенденцiї сучасного лiтературного процесу.
Перше знайомство — з лiтературно-художнiм альманахом «Бульвар Французький».
Засновано альманах у 2005 роцi з iнiцiативи студентiв та викладачiв кафедри журналiстики Одеського нацiонального унiверситету iменi I.I.Мечникова. «Альманах, — зазначає головний його редактор, доцент Тетяна Шевченко, — задуманий як друковане видання для реалiзацiї творчого потенцiалу студентської молодi».
Втiлення задуму можна вважати успiшним, про що свiдчить, зокрема, той факт, що на Всеукраїнському конкурсi студентських видань, який проводився у Запорiжжi 2008 року, «Бульвар Французький» посiв почесне друге мiсце.
Але найважливiшим є те, що публiкацiя на сторiнках альманаху для кожного iз його авторiв стала своєрiдним «стартовим майданчиком», завдяки якому тiльки й можливий вихiд на високi «орбiти художнього слова».
Переконливим свiдченням цього є, зокрема, творча доля студентки вiддiлення «Видавнича справа i редагування» Ганни Костенко, чиї оповiдання друкувалися в альманасi. Ганна Костенко стала переможцем Мiжнародного лiтературного конкурсу «Гранослов — 2005», видала двi книги прози, була прийнята у Нацiональну спiлку письменникiв України, а 2007 року удостоєна престижної Мiжнародної лiтературної україно-нiмецької премiї iменi Олеся Гончара.
Дебютнi книги поезiї та прози мають у своєму доробку Остап Кушнiр, Георгiй Рябий та iншi автори альманаху «Бульвар Французький», цьогорiчний — п`ятий — випуск якого присвячений, до речi, десятилiттю журналiстської освiти в Одеському унiверситетi.
Упродовж iсторiї видання альманаху його редколегiя послiдовно демонструє задекларовану «вiдкритiсть до будь-яких художнiх пошукiв, до будь-яких контрастних регiстрiв звучання».
Отож, знайомтесь з публiкацiями роздiлiв альманаху «Проза» та «Публiцистика».
проза
Свiтлана Бугаєнко
Лебедi
Встала рано. Надворi було ще темно. У сутiнках побачила крiзь вiкна бiлоснiжнi вишнi i рожевi персики. Весна прикрасила дерева квiтками. Тепер в саду вони стоять, наче балерини. Вiтер шелестить квiтучими сукнями танцiвниць.
Йду до ванної кiмнати. Вмиватися — i на роботу. Шукаю рушника. Немає його. Десь поклала — тепер не можу знайти.
Прямую до кiмнати, де у шафi лежить купа рушникiв.
Як же їх багато! Деякими я роками не користуюся. Лежать собi i лежать. Чомусь подумала, що слiд витягти найнижчий.
Витягла. Синiй, iз бiлими лебедями.
Чимчикую до ванни. Вмиваю обличчя. Тягнуся за рушником. Витираюся. Бачу: на ньому немає лебедiв. Дивно... Були ж! Чи я ще не зовсiм прокинулась? Брр!
Чую якийсь дивний шелест на кухнi.
Виходжу до розсiяної темряви, освiченої лишень ранковим небом i квiтучим садочком. Завмираю, побачивши...
На кухнi... лiтають лебедi. Тi самi, що декiлька хвилин тому були на рушнику. Невеличкi, схожi на голубiв. Бiлоснiжнi, що нагадують дерева за вiкном.
Це точно сон. Тому стою зачаровано: дивлюся, дивуюся. Чудовий сон. У вухах вiдчуваю мелодiю. Якась класика. Я погано знаюся на музицi, але це точно хтось iз великих композиторiв. Ранкове свiтло потихеньку наповнює дiм. Лебедi трiпочуть крилами i кружляють перед моїми очима.
В руках так i тримаю рушника. Птахи роблять ще два кола над столом i плитою. Прямують до мене. Я вiдсахнулася — не сон! Лебедi вмить кинулися на рушник i знов завмерли малюнком на тканинi.
Увечерi до мене зайшла подруга зi своєю маленькою донькою. Яринка сидить на пiдлозi, складає зaмок iз пластмасових кубикiв, а ми з її мамою розмовляємо на диванi.
— Запрацювалася ти, — смiється Неля, почувши мою ранкову iсторiю про пригоду з лебедями.
— Напевно, — погоджуюсь одразу. — Бiльше не сидiтиму бiля комп`ютера допiзна.
— Ага! У тебе ще iз поросям був рушник. Ти довго не думай — хапай хрюню — i потiм запроси на борщ iз салом.
— Твоя правда! Добре, що з Фредi Крюгером рушника не маю.
— Чого ви смiєтеся? — раптом запитує Яринка, вiдволiкаючись вiд свого «кубiчного» замку. — Вилетiли з рушника? Напевно, вони вирiшили крила розiм`яти, адже так довго лежати в купi важко. Це ж птахи, нехай i на рушнику, їм лiтати треба...
Оксана Бутук
Крок у нескiнченнiсть...
Вiн озирнувся, намагаючись зачепитися за будь-яку дрiбницю. У кiмнатi було темно, i тiльки свiтло вiд настiльної лампи розбивало темряву, кидаючи тьмяний жовтий вiдблиск на розкиданi скрiзь речi, роблячи тiнi в десятки разiв бiльшими, вiд чого вони ставали страшними i непереможними. Укотре вiн повертався в порожнiй будинок i, коли залишався наодинцi зi своїми проблемами, вони починали здаватися йому такими величезними, що їх не можна було вирiшити. Самотнiсть, немов жахлива лампа, збiльшувала тiнi i без того великих його невдач.
Сьогоднi знову — нiчого. Ось уже цiлий мiсяць вiн шукає роботу. Його звiльнили. Нi за що! Так, посварилися трохи, вiн зiрвався, але ж вибачився!
А головне — дружина бачить у ньому невдаху. I цього вiн витримати не мiг. Нехай зараз йому не щастить, але ж колись вiн був гарним чоловiком. Та i зараз вiн її любить, щовечора чекає, коли вона повернеться з лiкарнi.
Вiн глянув на годинник: було близько восьмої. Вiн знав, що прийде вона iще не скоро: змiна закiнчується о дев`ятiй, а додому вона встигне лише за годину. Але було б чудово, якби вона прийшла...
Йому не було страшно, бо не смертi, а неповноцiнного життя треба боятися! Воно єдине, неповторне, неймовiрно коротке i треба пiти не боржником, якому воно набридло, та й сам ти йому набрид. А якщо не виходить, то краще... Так, краще!
Вiн пiднявся з дивана i раптом щось згадав, за мить зупинився бiля шафи. Вiн вiдчинив дверцята i дiстав невеличку коробочку. У нiй серед небагатьох прикрас дружини вiн побачив золотий ланцюжок з маленьким хрестиком. Вiн затис свою знахiдку в кулацi i пiдiйшов до вiдчиненого вiкна.
Надворi мжичив дрiбний дощ, потоки холодного вiтру розкуйовдили його давно нестрижене волосся. Мiсто свiтилося рiзнокольоровими вогнями рекламних щитiв, лiхтарiв, вiкон. Вiн згадав, як прогулювався нiчним мiстом з коханою, коли все йому здавалося таким легким, свiтлим, коли весь свiт був бiля його нiг. I потiм вiн жив спокiйним, розмiреним, стабiльним життям. Вiн чiплявся за нього всiма силами, усiм своїм єством стверджував нескiнченну любов до життя i ненависть до смертi, волю, а не рабську покiрнiсть хворобi i старостi.
А тепер вiн зiв`ялий, втомлений, нездатний внести в життя свiжий струмiнь, щоб прикрасити його.
Зараз вiн вiдчував лише подих свiжого вiтру на своєму обличчi, маленький хрестик колов долоню, i вiн зупинився, завмер, дивлячись у темне небо...
Оксана Полiщук
Тобi
Хвилина за хвилиною, година за годиною то пролiтають, як мить, то тягнуться як вiчнiсть, як довгий безкiнечний морок...
Година за годиною забирає тебе так далеко, безмежно далеко вiд мене, з кожною хвилиною все далi i далi за багато сотень кiлометрiв, туди, де з`єднувати нас зможуть лише спогади i думки одного про одного. Яка пекельна була та мить, коли ти сiдав у чорний, довжелезний потяг, що вiд`їжджав з кожною секундою якнайдалi вiд мене, а я дивилась йому вслiд, i не чула нi спiвчуття, нi порад, нi настанов. Хотiлося кинутися до тебе i не розлучатися нiколи. Господи, як важко на душi, як болить серце. Нiхто, нiхто в свiтi не зрозумiє мене, як розумiєш ти, сидячи зараз в тому проклятому потязi. За вiкном вечiр, морозний i тихий, як тодi, коли ми були разом, нi, тiльки сьогоднi не такий. Сьогоднi i завтра i довго-довго будуть мої вечори найсумнiшими i найдовшими в свiтi, доки тiльки ти один знову не з`явишся на моєму порозi, доки знову не обiймеш i нiжно не поцiлуєш. I ще тiльки сьогоднi, ще всього кiлька годин тому ти ще був поруч, був бiля мене, а тепер я сама, без тебе, самотня й одинока, як лебiдка, заблукала у похмурому небi. Любий мiй, як менi тебе не вистачає, як розривається серце, а залишається тiльки довжелезне чекання. Суцiльне чекання, що переростає у саме небуття i нескiнченну тугу охолонутого серця i розпаленої надiї на зустрiч. Сонечко, я усвiдомлюю, що ти через рiк повернешся до мене, але рiк — це так багато, наче вiчнiсть, на яку я приречена. Ми подолаємо її разом. Я i ти... День за днем, аж до останку, потiм знову зануримося в мiцнi, найрiднiшi обiйми, приголубимо одне одного i забудемо про все на свiтi. Тiльки ти нiжним поглядом вилiкуєш мою стражденну душу, а я вiддам тобi всю ласку i любов, тобi єдиному i найрiднiшому за всiх, тобi, здатному з`єднувати митi та долати години однiєю посмiшкою...
Сльози ллються по обличчю, як навiженi, за вiкном гуде потяг, певно, знов розлучає чиїсь рiднi серця. А я чекаю тебе — вiрна i самотня, бо тiльки ти один моє щастя, вiдрада, моє єдине i неповторне кохання...
Хвилина за хвилиною, година за годиною то пролiтають, як мить, то тягнуться, як вiчнiсть, як довгий i безкiнечний морок...
публiцистика
Еліна Герасименко
Дивитись i бачити
Другокурсники-журналісти Одеського національного університету досить швидко призвичаїлися до трохи незвичних аудиторій.
Незвичність перш за все полягала в тому, що у журналіста дискретність доби — річ відносна і вельми умовна. Але тут одразу слід запам`ятати: журналіст «на роботі» цілодобово. Десь зачепивсь випадково по дорозі до товариша за якусь цікавинку — і вже працює уява на отой віртуальний текст; а чи бути йому колись реальністю — невідомо ще. Або: наснився химерний сон, і вже міркуєш, куди б прилаштувати цей фрагментарний сюжет, яку думку, яке почуття може він освітити зненацька, неначе та блискавка в темряві вже порушеної проблеми.
Отже, визначимо робочий часопростір студента-журналіста. І виходить так: від помешкання до аудиторії. Зараз же зауважимо універсальну для журналіста спроможність: дивитись і бачити. Скажете, що це за дурниця, як-от можна дивитися і не бачити? А таки можна. Аби переконатись у цьому, проведемо простенький психологічний експеримент. Давайте згадаємо для початку, скільки разів у своєму житті ми спостерігали таку, наприклад, банальну картину: сидять собі на карнизі дурні голуби і нічого не роблять, просто сидять, вуркотять лінькувато. Одному з них набридло, знявсь, полетів, потім знов прилетів і сів, потіснивши невдоволеного сусіда. Ото й усе. Пригадали, бачили? І, виявляється, нічого не побачили. Саме того, за чим полює творча людина, у тім числі й журналіст.
Добра нагода тут звернутися до творчості видатної нашої поетеси і прекрасного публіциста Ліни Костенко, яка подивилася — і побачила. Цей її невеликий шедевр так і називається: «Львівські голуби». Пригадаємо:
«Тінь чорна падає униз — то білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз вінчає строгі лінії собору.
Строкаті ритми вулиць і юрби, дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.
Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною,
А може, він голубці каже:
— Ну, як я літав, ти скучила за мною?».
От яка глибока проблема відкрилася раптом на мілині голубиного пейзажу. Коли не тільки дивишся, а й бачиш, тоді навіть птахи стають знаками нашого людського життя.
Євген Малюкевич
Уперше!
Вам пропонується найновiший сонник сучасного українця
Час плине. Нові політичні, соціальні та економічні реалії формують нову свідомість українця. А як відомо, те, що трапляється у реальності, потім відбивається у снах. І навпаки. Отже, вам пропонується найновіша версія сонника українця (видання невиправлене, але доповнене).
Усі тлумачення, подані нижче, вважати єдиноправильними, адже іншого аналогічного сонника просто не існує. Та й узагалі у вас немає причин не довіряти нам, адже ми вас ще жодного разу не обманювали. У соннику докладно подано опис тих чи інших сновидінь, а також тлумачиться їх значення. Отже:
* Якщо вам сняться жахливі сни, вбивства, кровопролиття, то це значить, що ви забагато дивитесь українських новин по телебаченню.
* Якщо вам сниться, що ви точно знаєте, хто найближчим часом стане прем`єр-міністром України, то це свідчить, що або ви психічно хворий, або пророк.
* Якщо вам сниться, що у вашого багатого сусіда згорів новенький «Лексус», будьте обережні — ще трішки і жаба вас остаточно задушить.
* Якщо вам сниться, що Савік Шустер веде програму «Сільська година» на Одеському державному телеканалі, то це значить, що гроші дійсно вирішують усе в цьому житті.
* Якщо вам сниться, що до вас завітав другий заступник третього помічника голови Антимонопольного комітету з питань державної реорганізації та структуризації системи конкурентоспроможності України в контексті входження її в ЄС, то це означає, що ви заплутались у житті.
* Якщо вам сниться, що сусідня Росія знов стала Російською імперією, то перед вами відкрилось недалеке майбутнє.
* Якщо вам сниться, що новим Президентом України став Нестор Шуфрич, то це значить, що президентські вибори проводились шляхом СМС-голосування серед членів родини Нестора Шуфрича.
* Якщо вам з серпня до листопада щоночі сняться перевибори, значить ви — українець.
* Якщо вам сниться щасливе майбутнє помаранчевого кольору, то це значить, що у вас добра пам`ять, але погане відчуття реальності.
* Якщо вам наснилось, що ви хочете збільшити свій бюст, при цьому відчутно схуднути і зробити все це за допомогою диво-терки, то це доводить, що реклама дійсно заполонила ваш мозок.
* Якщо вам нічого не сниться, то у вас просто вимкнули телебачення.
* Якщо вам сняться політична нестабільність, фінансова криза та соціальні негаразди, то швидше оговтайтеся, бо це не сон! Це реальність!
Журнал «Образотворче мистецтво» — одеський вектор
Обласну органiзацiю Нацiональної спiлки художникiв України без перебiльшення можна назвати найпотужнiшим творчим колективом Одещини. Чи не щотижня в музеях та галереях вiдкриваються новi виставки. Твори наших землякiв склали колекцiю нового Музею сучасного мистецтва Одеси. Знаковою подiєю стала рiзножанрова виставка до 70-рiччя органiзацiї: спочатку в рiдному мiстi, а на початку весни — у Києвi. У зв`язку з ювiлеєм група митцiв вiдзначена почесними званнями, зокрема, Валентину Фiлiпенку присвоєно звання народного художника України, а Олександру Дмитрiєву — заслуженого дiяча мистецтв.
Щойно вийшов спецiальний випуск столичного журналу «Образотворче мистецтво», повнiстю присвячений цiй поважнiй датi в художницькому життi.
Редактор журналу — доктор мистецтвознавства, дiйсний член Академiї мистецтв України Олександр Федорук протягом кiлькох десятилiть пiдтримує творчi зв`язки з майстрами пензля i рiзця пiвдня, пiд час зарубiжних поїздок до США i Канади, Європи неодноразово переконувався, що музейники, галеристи, колекцiонери високо цiнують полотна кращих майстрiв українського Причорномор`я. Тож редколегiя видання оперативно пiдготувала до друку унiкальний у своєму родi випуск.
Доречною є ретроспектива зародження i розвитку художнього життя Одеси, в iсторичнiй спiвмiрностi — молодого європейського мiста. У статтях голови обласної органiзацiї НСХУ
А. Горбенка, Анни Носенко, Вiри Савченко, I. Бондара- Терещенка означенi постатi, стильовi характеристики знаних угруповань художникiв пiвдня, виставочних заходiв другої половини XIX — початку ХХ столiть. Належно оцiнена роль i тяглiсть традицiй високопрофесiйної пiдготовки молодi в навчальних закладах Одеси. Яскравим доповненням до цих публiкацiй є репродукцiї маловiдомих у нас полотен живописцiв, якi у свiй час змушенi були назавжди покинути Батькiвщину —
С. Фазiнi, I. Бабiя, I. Павiля, С. Шлейфера, Д. Вiдгофа,
М. Андрiєнка-Нечитайла,
Е. Хiршфельда, Ж. Песке, Марiї Мавро, С. Фотинського, О. Цалюка.
Сучасна одеська школа живопису наснажена не лише творчими досягненнями майстрiв товариства пiвденно-росiйських художникiв, згодом — iменi
К. Костандi, але й модерними пошуками, вiддзеркаленими у знаменитих «Салонах» В. Iздебського, почасти — школи М. Бойчука. I хоча пiсляреволюцiйна емiграцiя, вiд`їзд ряду художникiв до Києва i Москви стали вiдчутними втратами, естафету першопрохiдцiв гiдно понесла нова плеяда митцiв Одеси: В. Синицький, М. Павлюк, В. Заузе, П. Волокидiн, М. Жук,
М. Божiй... В цьому перелiку журнал вибрав постатi
М. Шелюто, Дiни Фрумiної, Г. Крижевського — як носiїв i хранителiв традицiй у пiслявоєнну пору.
Настав час осмислювати творчий доробок Ю. Єгорова, В. Хруща, О. Слешинського, Ю. Коваленка, В. Гегамяна, А. Лози, якi вiдiйшли у засвiти в останнi роки. Цiй метi пiдпорядкованi публiкацiї Ольги Тарасенко, Вiри Савченко, Людмили Бех, О. Федорука, В. Кабаченка, Ганни Панькiв. Iва Павельчук i Тамара Михайличенко проникливо розповiдають в журналi про самобутнi таланти Людмили Ястреб та Ростислава Палецького, чиї творчi орбiти обiрвалися занадто рано.
Вiдтак журнал досить
об`ємно подає колективний портрет митцiв сьогоденної Одеси. Хоча розповiсти про кожного з 255 членiв НСХУ навiть на 150 сторiнках було неможливо. На разi у «стоп-кадри» нарисiв, есе, iнтерв`ю потрапили маститi живописцi та графiки В. Литвиненко,
В. Сад, В. Маринюк, Свiтлана Юсiм, В. Цюпко, О. Стовбур, С. Савченко, Є. Рахманiн,
В. Стрельников, В. Басанець, О. Волошинов, А. Горбенко, О. Малiк, А. Шопiн, В. Кабаченко, I. Божко, С. Бєлiк,
М. Прокопенко, I. Марковський, В. Межевчук, М. Потужний, С. Лозовський, П. Нагуляк, Д. Жижин, скульптори
О. Князик, О. Токарєв,
М. Худолiй, О. Коваль.
Читацький iнтерес фокусують публiкацiї про керамiстiв Наталю та Валерiя Албулiв, О. Дмитрiєва, педагога i майстра розпису фарфору Олену Жернову, а також сильвети кiлькох представникiв молодшої генерацiї. Багатий добiр кольорових iлюстрацiй випуску «Образотворчого мистецтва» доповнений шпальтовими презентацiями одного твору О. Дмитрiєва, А. Гавдзинського, В. Алтанця, Тамари Литвиненко, С. Чаркiна, М. Пархоменка, В. Бабiєнка, В. Рябченка, Наталiї Гончарової, К. Степанова. Варто вiдзначити фаховий макет журналу Вiталiя Мiтченка.
«Образотворче мистецтво» № 1 за 2009 рiк — гiдний вклад в мистецький лiтопис Одеси.
Анатолiй ГЛУЩАК.