192 сходинки

Увага: конкурс!

Редколегiя

«192 сходинок» оголошує конкурс

на кращий

iсторико-краєзнавчий нарис, присвячений минулому Одеси.

Матерiали на конкурс приймаються у редакцiї газети

«Вечерняя Одесса»

з 5 травня по 1 грудня 2009 року.

Рiшення журi конкурсу буде опублiковане у грудневому випуску

192 сходинок».

Переможцiв чекають дипломи i подарунки.

поетичний календар

Квiтень

А у квiтнi, а у квiтнi

Що усе навколо квiтне.

Василь Полтавчук.

До ювiлею Бориса Нечерди

11 липня 2009 року виповниться 70 рокiв вiд дня народження Бориса Нечерди — визначного українського поета XX вiку, лауреата Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка.

Життєва i творча доля Б. Нечерди з кiнця п`ятдесятих рокiв i аж до смертi поета у 1998 роцi була пов`язана з Одесою. Тож не випадково саме в нашому мiстi вiдбувся перший iз заходiв, приурочених до ювiлею митця, — йдеться про «круглий стiл» за темою: «Замовте за мене золоте слово»: Творчiсть Бориса Нечерди у сучаснiй проекцiї».

«Круглий стiл» було проведено 11 квiтня цього року на фiлологiчному факультетi Одеського нацiонального унiверситету iменi I.I. Мечникова. Органiзатори заходу — унiверситетська кафедра української лiтератури та Одеська фiлiя Нацiональної спiлки письменникiв України.

Вiдкриваючи науково-творче зiбрання, завiдувач кафедри доцент Оксана Шупта-В`язовська окреслила ключовi проблеми сучасної iнтерпретацiї поетичної i прозової спадщини Б. Нечерди — письменника, доробок якого i досi не прочитаний належним чином, не осмислений у контекстi лiтературного процесу останньої третини минулого столiття. Цiєю обставиною зумовлений цiлий ряд завдань, вирiшувати якi повиннi передовсiм науковцi Одеси. Йдеться, зокрема, про з`ясування жанрової своєрiдностi творчого учинку

Б. Нечерди, про дослiдження поетики Майстра, про написання його наукової бiографiї. Важливою складовою дослiдницького процесу, на думку О. Шупти-В`язовської, має стати залучення до нечердознавчих студiй молодих науковцiв — студентiв, аспiрантiв, якi, беручи участь у сучаснiй проекцiї творчостi Б. Нечерди, вже нинi думали б над тим, якою має бути майбутня iнтерпретацiя спадщини неординарного майстра художнього слова.

Пiдгрунтям для створення наукової бiографiї Б. Нечерди могла б стати книга спогадiв про нього. На цьому наголосили у своїх виступах художник Володимир Кабаченко, письменники Анатолiй Колiсниченко, Володимир Руткiвський, Дмитро Шупта, представник Одеського вiддiлення Українського фонду культури Тарас Максим`юк. Цi виступи, взятi у своїй сукупностi, можна розцiнювати як усний прообраз майбутньої книги спогадiв, котру, на переконання учасникiв науково-творчого зiбрання, обов`язково слiд видати до ювiлею Бориса Нечерди.

Суттєвi штрихи до творчого портрета нашого визначного земляка додали аспiрантка Євгенiя Генова, доцент Валентина Саєнко — авторка кiлькох нечердознавчих студiй, якi є пiдсумком дотеперiшнього етапу вивчення творчої спадщини поета i якi водночас визначають тi аспекти доробку Шевченкiвського лауреата, котрi неодмiнно повиннi постати в центрi уваги дослiдникiв.

Учасники «круглого столу» обговорили також проблеми видання творчої спадщини Бориса Нечерди. Йшлося, зокрема, про том «Вибраних творiв» поета, виданих у престижнiй «Бiблiотецi Шевченкiвського комiтету», а також про пiдготовку повного зiбрання творiв нашого земляка. Зрозумiло, що це, з огляду на нинiшню ситуацiю, — справа майбутнього, але такого, як наголошували учасники науково-творчого зiбрання, яке б означилося у найближчi, сприятливi для вiтчизняної культури роки.

Увазi читачiв пропонуємо вiршi Б. Нечерди iз тому творiв, виданих у «Бiблiотецi Шевченкiвського комiтету».

Борис Нечерда

Фольклор

Чисто й повно в криницi.

й заспiває четвертим голосом.

* * *

Урештi-решт, усе переболить.

Нiчого, брате, не переболить.

* * *

Не сотвори собi кумира,

Одеса — гордiсть городiв!

Олiйникiвськi днi

Услiд за Гумориною, яка, всупереч кризi, заявила про свою невмирущiсть, у цьогорiчнiй квiтневiй Одесi вiдбулося ще одне свято сатири i гумору — Олiйникiвськi днi, проведення яких ось уже понад двадцять рокiв поспiль приурочується до дня народження видатного майстра смiху Степана Олiйника.

На вiдмiну вiд Гуморини, Олiйникiвськi днi зазнали вiдчутного впливу кризової ситуацiї в суспiльствi: їх програма не була такою рiзноманiтною i насиченою, як у попереднi роки. Основнi заходи вiдбулися у Пiвденноукраїнському педагогiчному унiверситетi — там свого часу навчався Степан Олiйник, а також у селi Пасицели Балтського району, де народився майбутнiй письменник, та у селi Левадiвка Миколаївського району, де минало його дитинство.

Крiм одеських лiтераторiв, участь у проведеннi Олiйникiвських днiв узяли сатирики i гумористи iз Києва, Вiнницi, iнших мiст країни.

Рада Нацiональної спiлки письменникiв України та Благодiйний фонд Степана Олiйника «Ярмарок смiху» назвали цьогорiчних лауреатiв премiї iменi Степана Олiйника.

Серед них — одеситка Надiя Мовчан-Карпусь, авторка поетичних книг «Батькова тополя» (1997), «Над рiчкою-журавкою» (1998), «Золотокрилi ранки» (2000), «Сонячне коло» (2003), «Мелодiя осiнньої просинi» (2004).

Премiї iменi Степана Олiйника Надiя Мовчан-Карпусь удостоєна за збiрку «Василинка-Веселинка» (2008), яку склали рiзножанровi жартiвливi твори про дiтей.

Кiлька iз цих творiв пропонуємо увазi читачiв.

Надiя Мовчан-Карпусь

Дивний день

Що це сталося? Дива?

Ах! Це ж перше квiтня!

Якало

Я нiчого не боюся!

Залягає на печi.

Теля

А було це в середу:

Де мене їм вiдшукати?

Сонячнi зайчики

Вбiгли в хату промiнцi —

Як дiстати їх менi?

Олексiй Холодов

Спасiння

Новела

Знаю Олексiя Холодова вже понад десять рокiв — i як дослiдника лiтератури, i як її творця на сучасному етапi.

Пропонуючи увазi читачiв «192 сходинок» новелу Олексiя Холодова «Спасiння», сподiваюсь, що серед них, читачiв, виявляться i тi, якi не лише гiдно оцiнять прочитане, а й посприяють тому, щоб доробок талановитого автора став набутком широкого кола шанувальникiв художнього слова.

Василь ПОЛТАВЧУК.

Член Нацiональної спiлки письменникiв України.

Грудневого вечора за два квартали вiд заснiженого Александрiвського саду йому було особливо приємно дивитися на картину в його кабiнетi. Її вiн купив три роки тому, коли, повний надiй i впевненостi у своєму неминучому благополуччi, влiтку приїхав у мiсто, у якому вiн народився, приїхав як турист, який ледь узнавав рiднi колись вулицi. Як турист вiн прийшов i до Собору, де збиралися мiсцевi художники, i донесхочу поторгувавшись, купив її у поголеного наголо старика-майстра в лляних забруднених фарбою штанах, з iстинно шкiперською бородою i худим, оголеним з нагоди небувалої спеки торсом. Тепер вона була нагадуванням про те, що вже нiколи не стане для нього можливим, а сонячне шафранно-зелене море на нiй, свiтлi каменi i бiлий пiсок наповнювали його тугою i спогадами. Зазвичай дивитися на них було важко у крижанi вечори пiвнiчного непривiтного мiста, коли повiтря колюче, як гiлка промерзлої на вiтрi ялини. Але чим глибшою, немилосерднiшою ставала зима, тим частiше здавалося, що картина могла допомогти йому, хоча поки що вiн не знав, чим, де i як.

Це був не канонiзований календарними фотографiями океан Пiвденного Хреста, не занадто бездоганна лiнiя Неаполiтанської затоки, не засiяний пальмами берег втраченого Едему за декiлька миль вiд Коломбо. Усього лише дикий пляж пiвнiчного узбережжя замкнутого з усiх бокiв землею Чорного моря, чиї попсованi водою багатьох лиманiв фарби були набагато бiднiшi, нiж фарби, наприклад, Адрiатики. Але його стриманий колiр залишав мiсце для уяви, i тут, серед снiгiв i блiдо-сiрого, немов обличчя хворого печiнкою, неба i цього було достатньо.

Вiн би мiг довго говорити про подiї останнiх трьох рокiв, але навряд чи був смисл це робити. Його iсторiя була схожа на тисячi iнших, i якби вiн почав свою розповiдь, то неминуче загруз би у загальних мiсцях i банальностях. Сонячнi, дзвенячi ранки робили його самовпевненим, позбавленим сумнiву щодо успiху. Виповнений дополуденним ентузiазмом, вiн вибудовував вiртуознi плани, домовлявся про незлiченнi зустрiчi, складав усе новi i новi проекти i з iстинно художнiм натхненням малював собi гiгантськi готелi i торговi центри, якi неодмiнно у недалекому майбутньому повиннi були побудуватися за його iнвестицiйними програмами. Але на змiну цим хвилинам приходили днi, якi зазвичай захоплюють велике, далеке вiд моря мiсто в жовтнi, i тодi всi його зусилля ставали схожi на безглуздо пролитий холодний дощ де-небудь на стiни парканiв пролетарської окраїни, славної своїми революцiйними традицiями, i дорога угору неухильно змiнювалася спуском.

Невмiло узятий кредит через мiсяць пiсля повернення з рiдного колись мiста, стрiмке падiння його бiзнесу, безперестанне бурчання дружини, що закiнчилося, врештi-решт, розлученням, неоплаченi вiдсотки, погрози, вiдчайдушнi пошуки нових iнвесторiв, гарячковi прожекти i якась передвiчна, метафiзична апатiя, яка охопила його в останнi днi, — усе це були незначнi подiї на шляху в цю кiмнату, у цей вечiр. Минав останнiй термiн, вiдпущений йому кредиторами, їхнiм мирним домовленостям настав кiнець, i в цей вечiр вони повиннi були перейти до дiй. Вiн знав про це, але апатiя перемогла навiть страх фiзичного болю i самої смертi, i тепер вiн, занурившись у повну, завидну байдужнiсть, про яку вiн ранiше мiг лише мрiяти, сидiв у крiслi i дивився на картину. У напiвмороцi кабiнету фарби на нiй здавалися iншими. Свiтло, що добиралося до неї вiд настiльної лампи, переплiталося iз сонячними зблисками бiля самiсiнького берега i наповнювало зазвичай сiро-блакитну тiнь кам`яного виступу бузковим вiдтiнком. i вiн думав, що тепер увесь смисл всесвiту схований тiльки в однiй оцiй тiнi.

Останнi два тижнi за ним стежили. Вiн вiдчував, як крадеться за його «Вольво» ХС70 непримiтний «Опель» невизначеного кольору з чотирма мiцно збитими хлопцями, якi справно, щогодини змiнюють один одного за кермом так, щоб вiн не мiг запам`ятати обличчя водiя; ненадовго вiдставши вiд нього, мiняють номери або пiдвiшують на дзеркало в салонi то мiнiатюрнi боксерськi рукавички, то малахiтовi чотки, то хрест неможливих розмiрiв. Хрестоматiйний прийом спецслужб, спочатку вiн веселив його: принаймнi, усе це вносило якусь розмаїтiсть у його безрадiснi днi. Але потiм i це стало викликати в ньому дике, бурхливе роздратування, що змiнилося черговим знесиленням i страхом, справжнiм первiсним жахом... i ось уже кiлька днiв вiн не виходив на вулицю.

Вiн не встиг пiдготуватися до облоги. Просто, прокинувшись одного ранку, вiн раптом зрозумiв, що бiльше нiколи не зможе вийти за дверi своєї квартири. Запаси в холодильнику швидко вичерпалися, спиртне теж стрiмко випаровувалося, чомусь перестав працювати телефон, на рахунку його мобiльного закiнчилися грошi, i навiщось вiн переконав себе, що пiдходити до вiкна теж небезпечно. Так, поступово, вiн вiдрiзав вiд себе всi дороги для вiдступу, усi можливостi вiдновлення, нехай iлюзорного, зв`язку зi свiтом i забарикадувався в кабiнетi, зрiдка i лiниво вибираючись у ванну.

Усе це нагадувало йому заключну частину з фiльму «Нiчний портьє» — з тiєю лише рiзницею, що з ним не було вiдданої улюбленої, готової пiти до кiнця й у стражданнях, i в насолодi. Вiн був один. iнодi вiн згадував касира iз втраченої ним фiрми, згадував те, як дивилася на нього ця смiшна, кирпата, вiчно червонiюча дiвчинка, i думав, що для неї було б великим щастям залишитися зараз з ним тут наодинцi. Варто тiльки її покликати, i, можливо, усе б змiнилося, але вiн не знав, як знайти її, та й, утiм, навряд чи цього хотiв: вiн не шукав, нехай навiть закоханих, свiдкiв свого умирання. Спогад про цю дiвчину зробився зовсiм хитким, аморфним, i коли одного разу, заради розваги, в одну зi своїх безсонних ночей вiн, напiвп`яний, накинувши на себе маску художника,

уп`явшись у стелю, блiдо-сiру вiд свiтла вуличного лiхтаря, спробував намалювати її, то бiльше не мiг згадати нi обличчя, нi її нiг, нi рук, що несмiливо ховаються за спину. Слабке свiтло бродило по пiдлозi i стiнах, упиралося в крiсло, не поспiшаючи, перекочувалося через нього, пробиралося до його лiжка, але разом з ранком пам`ять не поверталася до нього...

* * *

Вона ж не могла уявити час, коли вона бiльше не буде пам`ятати його. Вона була упевнена: блаженство забування не для неї. Коли вiн зник, їй ще довго здавалося, що вона ось-ось почує хрускiт його накрохмаленої сорочки, його ламких краваток шляхетно стриманих вiдтiнкiв: незважаючи нi на якi вiяння моди, вони залишалися однотонними i вражали її своєю вишуканiстю i простотою. i вона подовгу, болiсно, до слiз, згадувала його слiпучi, воiстину королiвськi вступи в офiс. Їй подобався вiн i в тi днi, коли вiн виглядав несвiжим пiсля нiчних переговорiв зi своїми партнерами. Тодi, якщо це було лiто, вiн приходив на роботу в просторих тенiсках Polo або Hilfiger, i за ним тяглися аромати «Фаренгейта» i дорогого, невiдомого їй спиртного. У його фiрмi вона працювала простим касиром — найменшою людиною в iєрархiї непомiрно розбухлого вiддiлу бухгалтерiї, — її кабiнка була на першому поверсi, i їй не завжди вдавалося його побачити. Якщо так продовжувалося кiлька днiв, вона починала шукати привiд, щоб, закривши касу, пiднятися на другий поверх, пройти повз його кабiнет. Дверi зазвичай вiн тримав вiдкритими, i тодi в неї з`являвся шанс.

Вона була з родини, де восени усi жiнки вiдчайдушно готувалися до зими, консервуючи огiрки i помiдори, на Новий рiк до столу подавали салат олiв`є, а батько виходив до свята у бiлiй, розстебнутiй на грудях сорочцi i наступного дня навряд чи пам`ятав новорiчну нiч. У батька були великi, просоченi машинним маслом руки, вiн пив мало, не частiше, нiж раз на мiсяць, не завдаючи великих збиткiв родинi, але до кожного свята готувався ревно, смакуючи законнi дводеннi веселощi, i мати дозволяла йому це робити. Сестри вийшли замiж за таких же, як їхнiй батько, у цiлому непоганих людей, якi працювали автомеханiками у новому сервiсному центрi, i швидко зiв`яли, змученi випадковими вагiтностями, абортами i монотонною щоденною роботою на конвейєрi якогось заводу. Дивлячись на них, вона змусила себе вступити в iнститут, закiнчити його з вiдзнакою, i тепер посада касира була першою справжньою подiєю, яка порушила закони приреченостi її родини.

Робота не забирала в неї багато сил, часто вечорами вона почувала себе ще бадьорiше, нiж уранцi, коли крiзь юрми похмурих, ображених на життя людей пробивалася до станцiї метро в її рiдному iндустрiальному районi. Вона знала, що за кiлька вечiрнiх годин, якi залишалися в її розпорядженнi, може встигнути зробити ще дуже багато. iнодi їй бувало навiть страшно вiд цiєї сили, що билася всерединi її. i вона знала, що подарує її коханiй людинi.

Для неї хазяїн фiрми, де вона працювала, був людиною, що створила свiй свiт. Начищенi туфлi, запонки з бiлого золота, запаморочливий, схожий на спортивний автомобiль годинник, доглянутi руки — усе в ньому було нiби в якоїсь неземної iстоти. Вона згадувала руки своїх родичiв, їхнi убрання, звичаї, одноманiтнi розмови, пожовклу вiд нескiнченних котлет стелю на кухнi, тiльняшку батька, який нiколи не бачив моря, засалений халат матерi i те, як безмовно тягла вона батька у спальню пiсля його нечастих загулiв, i їй ставало моторошно.

На роботi їй нерiдко вдавалося знайти годину-другу, щоб увiйти в одну з електронних бiблiотек i читати, читати, не шкодуючи очей, книги, якi, напевно, добре знав вiн, оскiльки вiльно говорив двома iноземними мовами. Спочатку це були Дiккенс, Чехов, Хемiнгуей, Кафка, Камю, Мiллер. Потiм вона побрела по сучасних авторах, ледь не потонувши в «iменi троянди», упиваючись «Нестерпною легкiстю буття» — декiлька тижнiв вона навiть повторювала собi, що вона Тереза i що вона приречена, просто засуджена вищою силою любити свого директора-Томаша. «Сто рокiв самотностi» приголомшили її, а коли вона за якимось малозначущим посиланням на лiтературному сайтi — разом з цими книгами радимо почитати — добралася раптом до «Гри в класики», для неї вiдкрилася можливiсть нового, iншого життя. У цих iсторiях, яких i iсторiями не можна було назвати, вона багато чого не розумiла, але з кожною з них її родина вiдходила вiд неї усе далi, усе менше вона вiдчувала себе зв`язаною з нею. Любов до нього i все новi i новi книги робили для неї зовсiм чужими колись найближчих людей. Часто їй здавалося, що ще трохи — i вона перестане розумiти їхню мову i незабаром не зможе навiть узнавати їх. Не менше десяти разiв вона починала писати йому зiзнання в любовi, яке повинно було пробратися по внутрiшньоофiснiй мережi, i, витративши на кожне з них кiлька годин, розплакавшись, стирала з екрана комп`ютера свої невдатнi слова. Потiм, коли його родина розпалася, а в його фiрмi стали господарювати iншi люди, вона, нарештi, зважилася вiдправити послання. Вона швидко знайшла слова, разом з любов`ю пропонуючи допомогу. Але в день, коли, нарештi, у Outlook вона вибрала для свого листа функцiю Send, йому вже було заборонено пiднiматися в офiс, користуватися своїм кабiнетом, i, напевно, блiдий сутулий фахiвець з безпеки телекомунiкацiйних систем, який швидко перейшов на службу до нових господарiв, зламавши його поштову скриньку, криво посмiхнувшись, видалив її зiзнання. Бiльше вона його не бачила...

* * *

...Вiн знав, що рано чи пiзно йому доведеться зiбратися iз силами i вийти на вулицю. Хоча можна було б не надавати такої радостi його переслiдувачам i змусити їх штурмувати його квартиру. А там — подивимося. Зрештою, вiн теж був не беззбройний: коли все це почалося i вiн уперше вiдчув, що усе може пiти за найгiршим сценарiєм, вiн завдяки своїм старим зв`язкам придбав «парабелум» абсолютно генiальної форми. Ця зброя здавалася йому найбiльш близькою за духом. До речi, ще одна паралель до фiльму про втiкаючих вiд вiдплати есесовцiв, говорив вiн собi, i тепер, попиваючи вiскi у своєму кабiнетi, вiн часто зачаровано повторював знайому зi студентських рокiв приказку: Para pax, para bellum. Часом, коли депресiя трохи послаблювала свою хватку, вiн думав про те, як же все-таки усе було просто в цих древнiх, i боявся, щоб близькiсть латинi не пiдштовхнула його до чисто латинського результату: гаряча ванна, глечик фалерна, перерiзанi вени...

Картина тим часом ставала для нього ще прекраснiшою, захоплюючи все новими кольорами i вiдтiнками. У днi i ночi свого самiтництва вiн знаходив такi переспiви фарб, якi нiколи б не змiг знайти в часи своїх турбот, надiй i старань. iнодi йому починало здаватися, що вiн став дзеркалом, яке вiдбиває тiльки її — роботу незнаного художника. Пiсля декiлькох келихiв чого-небудь мiцного — вiн їх випивав тепер натще, брендi або вiскi все частiше ставали його снiданком i обiдом, — вiн починав думати, що весь смисл його падiння i добровiльного домашнього арешту полягає саме в тому, щоб вiн зумiв побачити цю картину. Побачити по-справжньому, побачити i зберегти її глибоко усерединi себе. i тепер, коли вiн незабаром перейде в iншi сфери, вiн забере туди i її вiдображення. Так було вирiшено: вiн зiтре зi своєї пам`ятi усе, що вiдбулося з ним тут, усi свої надiї i невдачi, вiн стане лише її iдеальним вiдбитком, бездоганною копiєю. i тодi про неї довiдаються там, i мiльйонам людей знову буде дароване прощення. Можливо, за це вiн повинен бути вдячний своїм майбутнiм убивцям — недавнiм друзям i партнерам. Ця думка прийшла до нього у той вечiр, коли скiнчилися вiскi, джин i брендi, вечiр, який, вiн знав, повинен був стати останнiм.

Утiм, це була миттєва думка-почуття, неповторна i занадто швидка, як усi одкровення, то тут, то там розкиданi над Землею. За хвилину вiн уже навряд чи й пам`ятав її, i тому, почувши якийсь шум у пiд`їздi — вiн нiколи б не змiг уявити, що вони будуть такi безтурботнi i необережнi, — вiн зняв iз запобiжника «парабелум» i, залишивши його на столi дулом у напрямку до дверей, пiдiйшов до картини.

Вiн не вiрив у чудо. Вiн тiльки хотiв, щоб вiдчуття шорсткостi її полотна було б останнiм, що вiн буде почувати, коли вiдкриються дверi й у кiмнату ввiйдуть люди, найнятi його нетерплячими i безжалiсними компаньйонами. Вiн не шукав спасiння, але все-таки сподiвався на нього. i тодi, доторкнувшись до картини, вiн побачив, як рука його поринає в новий простiр, морський вiтер ударив йому в обличчя, i вiн почув шум несмiливої хвилi, яка розбилася. Вiн злякався, але потiм згадав, що, по сутi, йому бiльше нiчого втрачати, зняв зi стiни картину i поклав її на пiдлогу. Набравшись хоробростi i присiвши навпочiпки, вiн знову торкнувся полотна, i воно знову ухилилось вiд нього, вiдповiвши на його наближення потоками просоченого сiллю повiтря. Вiн вiдчув, що очi його наповнюються сльозами, i коли за дверима почулися кроки, вiн випрямився, занiс ногу, переступив через раму i вступив у картину. Тихо скрипнула ручка, але дверi не пiддалися — замок був надiйно замкнений, — а нога його вiдчула пiсок, море, легкий бриз, який, здавалося, донiс до нього пожвавлений голос Босфору. Тепер вiн не сумнiвався: море прийшло в його будинок. Тепер воно по-справжньому було поруч. Тепер йому залишалося зробити зовсiм небагато.

За його спиною розчинилися вибитi дверi, почувся тупiт i гуркiт перекинутих стiльцiв. Потрiбно було поспiшати, i, похитуючись, ще не розумiючи того, що з ним вiдбувається, вiн перенiс на пiсок другу ногу. Його кредитори ввiрвалися в кiмнату, i коли настав час їхнього вiдчайдушного останнього кидка, що захлинається у своєму безсиллi, їм дiстався тiльки скинутий ним светр, який, звичайно ж, був би для нього зовсiм непотрiбний там, куди вiн тепер iшов i вiдкiля б вiн уже нiзащо не повернувся.

З росiйської переклав

Владислав КВIТНЕВИЙ.