192 сходинки

«Вечерняя Одесса» у новiй енциклопедiї

«Енциклопедiя сучасної України» (ЕСУ) з`явилася в бiблiотеках на свiтаннi нового столiття — 2001 року. На цю пору вже побачили свiт 8 томiв нової нацiональної Енциклопедiї. I в кожному з цих ошатних фолiантiв знаходимо, зокрема, посилання на публiкацiї «Вечерней Одессы» — як на джерельну базу.

Головна редакцiйна колегiя ЕСУ, яку очолюють її спiвголови I. М. Дзюба та А. I. Жуковський, включила також до Словника видання статтi про газету i її редакторiв. У четвертому томi на сторiнцi 364 подана стаття «Вечерняя Одесса», в якiй означенi тематичнi напрямки газетних публiкацiй, названi спецiальнi сторiнки — «Белый парус», «192 сходинки», щорiчний конкурс «Люди дела», рекламний додаток. У третьому томi (сторiнки 633-34) знаходимо статтю про теперiшнього редактора Л. Г. Бурчо.

В сьомому томi Енциклопедiї вмiщено статтю про засновника i першого Редактора «Вечерней Одессы» Бориса Федоровича Дерев`янка, його портрет. Передруковуємо її повнiстю — з належними для довiдника скороченнями.

Дерев`янко Борис Федорович (06.08.1938, с. Янiвка, нинi смт Iванiвка Одес. обл. — 11.08.1997, Одеса) — письменник, публiцист. Чл. СПУ (1986). Нар. депутат СРСР (1989-91). Держ. нагороди СРСР. Орден «За заслуги» 3-го ступ. (1998, посмертно). Закiн. Одес. ун-т (1964). Працював у перiод. виданнях, вiд 1973 — гол. ред. г. «Вечерняя Одесса». Спiвпрацював з г. «Лiтературна Україна», «Сiльськi вiстi», ж. «Україна», «Днiпро». Вiд. кiн. 80-х рр. писав гострi полемiчнi статтi про екон., соц., полiт. проблеми на Одещинi та в Українi загалом. Автор зб. нарисiв «Шуми, червонеє вiтрило» (К., 1965), «Приборкувачi степу» (1973), повiстi «Бiля глибокої криницi» (1980), фотонарису «Одеський театр опери i балету» (1984; 1990; усi — Одеса). Загинув вiд рук найманого вбивцi. Iм`ям Д. названо одну з площ Одеси. Упорядковано i видано його рукописну спадщину: «Судьбу выбираешь сам» (1998), «Хочу быть услышанным» (2002), «Дневники 1962—1982» (2004), «Будь на земле человеком» (2007; усi — Одеса).

Усi три статтi для ЕСУ пiдготував письменник i журналiст Анатолiй Глущак.

поетичний календар

Березень

Я — перший пролiсок з-пiд снiгу,

Я — березень, це значить: свiт воскрес!...

Василь ПОЛТАВЧУК.

Перед монументом Кобзаря в Одесi

Ти пройшов крiзь палiччя, крiзь рабство, крiзь чорнi дороги

Для розкутих столiть, для людської краси!

Володимир ГЕТЬМАН.

Шевченкове сонце

У той день, коли помер Тарас Шевченко, над Україною, за словами Костянтина Паустовського, зiйшло чорне сонце...

На жаль, iсторiя не зберегла свiдчень про те, яке сонце зiйшло у день народження Шевченка.

Не боячись погрiшити проти iсторично-астрономiчної правди, наважуся стверджувати, що було воно особливим, адже осяяло появу на свiт людини, якiй судилося стати, образно кажучи, сонцем на духовному небi України.

Сходження цього сонця в зенiт вiдбувалося у надзвичайно складних умовах — крiзь густе хмаровиння кiлькастолiтньої бездержавностi, крiзь непроглядний туман безправ`я роду i народу, наперекiр обставинам, усупереч очiкуванням тих, хто вважав Україну роздiленою i привласненою на вiки вiчнi i нездатною до воскресiння.

Потужне промiння цього сонця, в якому акумулювалася багатовiкова творча енергiя народу, всеохопно осяяло iсторичне минуле нашої землi, на якiй були i плач Ярославни, i невiльницькi плачi, i козацька звитяга, i нерозважливiсть гетьманiв, i вiдчайдушнiсть гайдамакiв, i пiдступнiсть сусiдiв, i постiйний виснажливий розбрат. Усе це постало, як нiколи доти, взаємопов`язаним i взаємозумовленим, побаченим «духовними очима» українця, який не тiльки усвiдомлював, а й обстоював своє нацiональне первородство. Звiдси — туга за славною минувшиною, за втраченою волею, за тим, що могло б збутися, але не збулося. Звiдси ж — i чiткiсть та цiлiснiсть iсторiософської концепцiї України, тiєї концепцiї, яка була явлена у рiзножанрових творах Тараса Шевченка i яка стала форпостом поневоленого, але живучого народу. Цей народ послiдовно i цiлеспрямовано позбавляли вiльного минулого, добре розумiючи, що це — найкоротший шлях до того, щоб позбавити народ вiльного майбутнього, щоб подовжити «українську нiч» на всi наступнi вiки й тисячолiття.

Усупереч цьому сонце Шевченкового слова знаменувало собою свiтанок. Ще тiльки свiтанок, але вiн уже був провiсником українського дня.

Оживлюючи поетичним словом те минуле, у якому були «i слава, i воля», Шевченко тим самим пiдкреслював i увиразнював рабське становище сучасної йому України. Пекучий бiль i нестримний гнiв викликали у нього тi земляки, якi чванилися своїм умiнням ходити у ярмi «ще лучче, як батьки ходили». У словнику Шевченка немає такого слова, як «малоросiйство», але вияви i наслiдки задавненої хвороби народу, означуваної цим словом, поет з`ясував з дивовижною точнiстю i глибиною, з усвiдомленням того, що саме тут, у цьому явищi, а не в намiрах i дiях сусiдiв, слiд шукати корiння української недолi. Силу i значення Шевченкової нацiональної самокритики нам ще належить збагнути i оцiнити, за умови, звичайно, що ми не мрiємо про новочасне, модернiзоване ярмо.

Пересторогою i сьогоднi, i в майбутньому мають служити для нас вiдомi поетовi слова:

В своїй хатi своя й правда,

I сила, i воля.

У цих словах — лише один, але, мабуть, найважливiший аспект прогностичного вимiру України в поезiї Тараса Шевченка. Шевченковi лiричнi медитацiї про майбутнє України, його вiзiї цього майбутнього сягають омрiяної поетом волi, сягають того часу, коли «заплакана мати» «усмiхнеться» i «дiточок поцiлує вольними устами».

Зрозумiло, що поет не мiг i не прагнув визначити точнi часовi координати цiєї подiї, але його поетичнi провидiння набули пророчого значення. Подiбно до сонця, вони висвiтили серед темряви української бездержавностi доленосну для народу мету.

Шлях до цiєї мети — до здобуття волi — виявився i тривалим, i надзвичайно складним. Маємо визнати, що не завжди орiєнтиром на ньому служило для нас сонце Шевченкового пророцтва. Були перiоди не лише часткового, але й повного затемнення нашого духовного свiтила. Пережили ми i той час, коли цiлеспрямовано вишукувались «плями на сонцi». Нинi ж намiри набагато серйознiшi — взагалi обiйтися без сонця, оскiльки пiд його незгасним промiнням вельми незатишно почуваються тi, чиї духовнi горизонти нiяким чином не пов`язанi з Шевченковими i вимiрюються розмiрами кишенi.

Навряд чи треба пояснювати, що у черговий раз вирiшується майбутня доля нашої Вiтчизни. Маємо це усвiдомлювати i повсякчас пам`ятати таке: воля Божа виявилася в тому, щоб тiло Тараса Шевченка знайшло останнiй прихисток i покоїлося в українськiй землi; воля наша, всiх сущих на цiй землi, має виявлятися в тому, щоб сонце Шевченка височiло в українському небi.

Василь ПОЛТАВЧУК.

«Не забувайте незабутнє ...»

Лiтературно-критичний огляд

Якби слова заклику, винесеного у заголовок даної лiтературно-критичної статтi, належали не Лiнi Костенко, якiй притаманне доглибинне чуття мови, то їх поєднання можна було б розцiнити як авторський недогляд, а то й помилку. Справдi-бо: незабутнє тому й незабутнє, що це, як свiдчить «Словник української мови», «те, що не забувається...».

Думаю, що якраз усвiдомленням цього i продиктована поява протягом останнiх кiлькох рокiв цiлої низки книжок, яких дотеперiшня iсторiя лiтературної Одеси не знала. Маються на увазi книги спогадiв.

I

Започаткувала низку таких видань книга «У вiнок пам`ятi про Василя Васильовича Фащенка» — першого i поки що єдиного серед лiтературознавцiв Одеси лауреата Державної премiї України iменi Т. Г. Шевченка.

Спогади про Василя Фащенка з`явилися у 2000 роцi — через рiк пiсля його смертi. Писалися вони, якщо взяти до уваги час, необхiдний для пiдготовки i видання книги, пiд безпосереднiм враженням вiд печальної звiстки, яка осмутила не тiльки наукову i лiтературну громадськiсть, а й тисячi вихованцiв професора. Ще до болю зримим було все, що передувало прощанню з Учителем. Ось свiдчення тих, кому судилося слухати останню лекцiю Василя Фащенка: «Раптом ми вiдчули потребу вiддячити йому за те, що вiн є нашим Вчителем, пiдтримати його своїми молодими силами. Ми вигукнули: «Видужуйте, Василь Васильович, i повертайтесь скорiше до нас!».

Але вiн не оглянувся — мабуть, не почув...».

Талановитим дослiдником i лектором, який майстерно вiдкривав свiт художнього слова, мудрим i добрим порадником, пiдтримка якого озорила життєвi долi багатьох юнакiв i дiвчат, — таким постав Василь Фащенко у спогадах понад сорока вихованцiв фiлологiчного факультету Одеського унiверситету. I кожен такий спогад — то виразний, яскравий штрих до портрета Майстра, творця наукової школи, представники якої не лише в Одесi, а й за її межами, в рiзних фiлологiчних осередках продовжують справу Учителя, передають успадковане вiд нього новим студентським поколiнням. «Вiн дав нам те, що в серцi не вмирає», — цi слова, мовленi вiд iменi багатьох вихованцiв фiлфаку, якнайточнiше засвiдчують значимiсть i непроминальнiсть дiяльностi вченого i педагога.

Суттєво доповнюють, розширюють життєву i творчу бiографiю Василя Фащенка спогади його ровесникiв — тих, з ким вiн учився, з ким торував шлях у науку. З-помiж таких спогадiв вирiзняються нотатки доктора фiлологiї Арнольда Слюсаря, дружнi стосунки якого з Василем Фащенком тривали пiввiку. Звiдси — глибока обiзнанiсть автора спогадiв з обставинами студентського й аспiрантського життя-буття майбутнього лауреата Шевченкiвської премiї, звiдси — цiла злива фактiв, якi розкривають таємницi його творчої лабораторiї. Звiдси — i всебiчна обґрунтованiсть висновку, що його зробив наприкiнцi своїх нотаток

А. Слюсар: «Василь Васильович не був на факультетi єдиним. Вiн належав до плеяди вчених, якi зробили в 60-80-i роки наш факультет центром лiтературознавчої думки в Українi. Це був трiумф, ренесанс українiстики... Тодi протягом кiлькох рокiв захистили докторськi дисертацiї А. В. Недзвiдський, М. О. Левченко, I. М. Дузь, Г. А. В`язовський. Але йому належить серед них особливе мiсце: вiн ступив далi всiх, розвиваючи науку про лiтературу...».

Зворушують спогади доньки Василя Фащенка — Ярослави Машарової. Вони невеликi за обсягом, а йдеться у них про студентськi роки Ярослави, про її навчання у батька: «Це тi щасливi моменти, яких було безлiч, дякуючи батьковi. Писати про щось iнше поки що не можу: дуже боляче. З невимовним вiдчуттям втрати, яке тепер завжди буде зi мною, я написала цi рядки».

Спогади Ярослави Машарової умiщенi наприкiнцi книги, а вiдкривається вона (i це дає пiдставу вести мову про своєрiдне обрамлення видання) словами Марiї Фащенко — вiрної супутницi Василя Фащенка на його життєвому шляху: «Усiм — друзям i близьким людям, колегам i студентам — наша родина сердечно дякує за добрi i щирi спогади про незабутнього Василя Васильовича».

Слiд наголосити, що вихiд книги спогадiв «У вiнок пам`ятi про Василя Васильовича Фащенка» — це знаменний факт не лише для родини визначного вченого, котрий так рано пiшов iз життя, а й для всього нашого суспiльства, яке тiльки-тiльки починає вчитися не забувати незабутнє.

II

2002 року в одеському видавництвi «Астропринт» побачили свiт «Спогади про Степана Олiйника». Це друге — доповнене i розширене — видання спогадiв про видатного українського сатирика i гумориста. Прикметно, що з`явилося воно саме в Одесi — мiстi, де Степан Олiйник починав свiй творчий шлях.

У передмовi до книги

Б. Сушинський, який тодi очолював обласну письменницьку органiзацiю, зазначив: «Маючи на увазi передусiм своїх колег, письменникiв, якi вiдiйшли у вiчнiсть, росiйський поет Євген Євтушенко писав:

Уходят люди, их не возвратить,

Их тайные миры не возродить.

И каждый раз мне хочется опять

Об этой невозвратности кричать.

Книга «Спогадiв про Степана Олiйника», яка з`являється з iнiцiативи доньки класика Лесi Степанiвни Олiйник, що виступає її упорядником; голови Благодiйного фонду iм.

С. Олiйника — Валерiя Дмитровича Бойченка та Одеської обласної органiзацiї Нацiональної спiлки письменникiв України, якраз i є отим громадським, духовним i душевним «криком», яким усi ми, хто шанує творчiсть С. Олiйника, хто особисто знав його, для кого вiн був колегою, вчителем та порадником, намагаємося вiдродити «таємнi свiти» цього митця, вiдродити його могутню, освячену талантом постать, його творчий i громадський портрет».

Таке намагання можна тiльки вiтати. Вiдрадно, що воно об`єднало i рiдних Степана Олiйника, i його землякiв, i колег-лiтераторiв, i акторiв, якi читали гуморески та фейлетони майстра зi сцени, у студiях радiо i телебачення...

Особливою щирiстю та любов`ю перейнятi «Спогади про нашого брата», авторами яких є сестри Степана Олiйника: Оксана, Мотря та Марiя.

Дуже можливо, що це лiтературний запис, але його здiйснено так майстерно, що кожна фраза у ньому «звучить» природно, справдi «по-сестринськи», в унiсон з тiєю душевною атмосферою, яка панувала в родинi Олiйникiв i завдяки якiй ця родина змогла вижити в часи неймовiрно тяжких випробувань, якi випали на її долю.

«Спогади про Степана Олiйника» — це щирi свiдчення про неперебутнi уроки Майстра, який жив болями i радощами роду i народу.

III

2002 роком датованi i «Воспоминания об Иване Рядченко».

Це книга про поета, який був i залишається одним iз символiв лiтературної Одеси другої половини XX столiття. З iменем Iвана Рядченка пов`язанi важливi подiї в iсторiї мiсцевої письменницької органiзацiї, а творча спадщина його становить собою яскраву i самобутню сторiнку в поетичному лiтописi Одеси.

Саме про це йдеться у спогадах майже п`ятдесяти авторiв — письменникiв i видавцiв, журналiстiв i громадських дiячiв, а також дружини поета — Нiнель Рядченко, яка є упорядником даної книги.

Свiтла пам`ять про Iвана Рядченка об`єднала представникiв рiзних мiст, що по-своєму пiдкреслює масштабнiсть таланту поета i популярнiсть його творчостi. Iван Рядченко народився i вирiс в Одесi, став її спiвцем, але поезiя його мала, сказати б по-тодiшньому, всесоюзну «прописку». Один iз найталановитiших росiйських поетiв України, вiн був знаний далеко за її межами. Визнання i шану принесли йому вiршi про вiйну, учасником якої вiн був, а також поетична маринiстика, яка, на щастя, непiдвладна суспiльним метаморфозам i яку не спiткала доля Чорноморського пароплавства, на суднах якого Iван Рядченко не раз долав морськi й океанськi простори. Думка про неперебутнiсть Рядченкових творiв, присвячених морю, рiднiй Одесi, вулицi якої, за словами поета, «впадають в океан», є наскрiзною у «Воспоминаниях...».

Завдяки умiщеним у данiй книзi спогадам набули виразностi i повноти тi етапи життєвого i творчого шляху Iвана Рядченка, iнформацiя про якi внаслiдок рiзних причин вичерпувалися досi небагатослiвними рядками офiцiйної бiографiчної довiдки. З`явилася, отже, достатньо надiйна основа для створення лiтературного портрета Iвана Рядченка — поета, чия творча спадщина, безперечно, заслуговує монографiчного дослiдження. I якщо таке дослiдження у недалекому майбутньому буде здiйснене, то, гадаю, вiдбудеться це не без впливу книги спогадiв.

Вiкентiй Нечипорук, один iз авторiв даної книги, наголосив на тому, що Iван Рядченко «був схожий на свої вiршi». Саме таким — схожим на свої вiршi, якi озорюють читача мудрiстю, добротою i любов`ю, — i постав головний персонаж «Воспоминаний об Иване Рядченко».

IV

Наступною у ряду видань, якi обранi предметом даного огляду, є книга Iвана Гайдаєнка «Я с вами!» И я еще молод...», видана 2003 року.

На вiдмiну вiд трьох попереднiх, ця книга є комбiнованою: вона мiстить не лише спогади про Iвана Гайдаєнка, а й художнi та публiцистичнi його твори, якi були надрукованi у перiодицi або оприлюдненi по радiо i телебаченню. Спогадам у цiй книжцi належить хоч i не провiдне, але все ж таки доволi вагоме мiсце.

Упорядкованi донькою письменника Валентиною, вони додають суттєвi штрихи до його громадського i творчого портрета, увиразнюючи передовсiм те, що визначає самобутнiсть Iвана Гайдаєнка як однiєї зi знакових постатей в iсторiї лiтературної, та й не лише лiтературної, Одеси двадцятого столiття. Моряк, який став письменником, але не перестав бути моряком, — ось ким вважають Iвана Гайдаєнка «морськi вовки» i лiтератори-маринiсти. Люблячим батьком i дiдусем залишився вiн у вдячнiй пам`ятi дiтей та онукiв. Чимало авторiв спогадiв згадують невтомну дiяльнiсть Iвана Гайдаєнка як голови обласного комiтету захисту миру. А ще... Одним словом, у спогадах постає образ «людини далекого плавання» — письменника i громадянина, який переймався глобальними проблемами планети i водночас жив болями i надiями рiдної землi, рiдного мiста. Такими, як вiн, може пишатися Одеса, яку вiн щиро любив i яка стала для нього вiчною гаванню.

Звертаючись до доньки Iвана Гайдаєнка, видатний поет Расул Гамзатов зазначив: «Я хотiв написати спогади про Вашого батька, але не можу про нього згадувати, тому що я його не забуваю... Ваш батько пройшов великий творчий шлях, хоча його творчiсть ще мало вивчена i чекає своїх дослiдникiв. Цей лист — моє слово про друга, друга, якому я, на жаль, не змiг вiддати належне за його життя...

Але пам`ять про Iвана Петровича я збережу назавжди».

Таким душевним устремлiнням керувалися усi, чиї спогади умiщенi в книзi.

V

«Спогади про Iвана Михайловича Дузя», виданi 2004 року, можна вважати заключною частиною «саги про трьох Iванiв».

Справа в тому, що лiтературознавець i громадський дiяч Iван Дузь разом з двома iншими Iванами — Гайдаєнком i Рядченком — складав вiдому, причому не лише в Українi, а й за її межами, «одеську трiйцю», яка десь з середини 50-х i аж до початку 90-х рокiв двадцятого столiття значною мiрою визначала лiтературну атмосферу Одеси. Вiдбувалося так не стiльки i не тiльки тому, що всi три Iвани у рiзнi перiоди очолювали мiсцеву письменницьку органiзацiю. Вирiшальну роль вiдiгравала тут неординарнiсть i масштабнiсть таких рiзних i водночас схожих особистостей, якими були Iван Гайдаєнко, Iван Рядченко, Iван Дузь, — одним словом, тi властивостi, якi вiд посади не залежали i якi — а не лише їхнi iмена — й об`єднали названих лiтераторiв в «одеськiй трiйцi...»

На вiдмiну вiд своїх побратимiв, Iван Дузь був не творцем лiтератури, а її дослiдником — доктором фiлологiчних наук, професором, протягом кiльканадцяти рокiв очолював фiлологiчний факультет Одеського державного (нинi — нацiонального) унiверситету. Ця обставина наклала вiдбиток на коло авторiв, чиї спогади умiщенi в книзi про вiдомого дослiдника i педагога. Переважну частину цих авторiв складають учнi Iвана Михайловича, пiд чуйною опiкою якого вiдбувалося їхнє становлення як фахiвцiв. Про це шанобливо i вдячно згадують представники рiзних професiй — педагоги, журналiсти, письменники, лiтературознавцi, вияскравлюючи кожен по-своєму тi чи iншi риси характеру Учителя, який був багатогранною натурою i приваблював своєю неординарнiстю багатьох сучасникiв — навiть тих, в коло професiйних iнтересiв яких не входили нi лiтература, нi лiтературознавство.

«Є люди, — читаємо у спогадi доцента Людмили Мостової, — якi нiби самою природою покликанi i як особистостi сформованi для того, щоб бути талановитими органiзаторами, впродовж усього життя утворювати навколо себе могутнє енергетичне поле творчого пошуку i невгамовної працьовитостi, вiдданостi своїй метi, справi всього життя. Саме до таких людей належав Iван Михайлович Дузь. Пiвстолiття на освiтянськiй нивi i все життя у незморенiй працi в iм`я процвiтання української культури. Залишилися тисячi вихованцiв, якi пiдхопили iдеї просвiти, свiтлих помислiв i вiри в щасливе майбутнє України».

Переконливим свiдченням цього якраз i є, зокрема, «Спогади про Iвана Михайловича Дузя», виданi до 85-лiття вiд дня його народження.

VI

2005-го року побачили свiт «Спогади про Андрiя Володимировича Недзвiдського» — вiдомого лiтературознавця, доктора фiлологiчних наук, професора Одеського унiверситету.

I обсяг книги, i коло її авторiв нагадують нам про те, що добре слово про людину треба поспiшати сказати як за її життя, так i пiсля її вiдходу у кращi свiти. Справа в тому, що протягом двадцятилiття, яке минуло з часу смертi Андрiя Недзвiдського, не стало багатьох його не тiльки колег, а й учнiв, котрi могли б засвiдчити те, що знали про Андрiя Володимировича тiльки вони.

У таких обставинах донька ученого Iрина та його учениця Нiна Пашковська зробили все можливе на сучасному етапi, щоб свiтлий образ талановитого дослiдника i педагога, блискучого знавця iсторiї лiтературної Одеси був закарбований у перейнятих непiдробною щирiстю словах тих, кому судилося спiвпрацювати з Андрiєм Володимировичем, слухати його лекцiї, бути учасником його наукових семiнарiв, писати пiд його керiвництвом кандидатськi дисертацiї.

На життєвому шляху

А. Недзвiдського були не лише успiхи й визнання, а й складнi випробовування, полiтичнi звинувачення. I це також знайшло вiдображення в опублiкованих спогадах, автори яких пiдкреслюють несхитнiсть позицiї громадянина i науковця, його повсякчасне перемагання обставин i самого себе. Завдяки таким спогадам образ Андрiя Недзвiдського набув бiльшої виразностi, постав у притаманнiй йому складностi i неодновимiрностi.

VII

«Будь на земле человеком. Книга памяти Бориса Федоровича Деревянко» — це видання датоване 2007 роком, у якому минуло десятилiття з часу трагiчної загибелi авторитетного журналiста i громадського дiяча.

Книгу склали, як зазначається в анотацiї, спогади «його колег, друзiв, читачiв i просто одеситiв, яким вiн допомагав у рiзних життєвих ситуацiях, яких, як журналiст, полiтик i громадський дiяч, неодноразово захищав зi сторiнок своєї газети i з найрiзноманiтнiших трибун вiд свавiлля i беззаконностi».

Прикметно, що бiльшiсть спогадiв були опублiкованi у рiзнi роки на сторiнках «Вечерней Одессы», але в книзi, зiбранi воєдино, вони набули нових вимiрiв, додаткових смислiв i нюансiв, витворивши монолiтний у своїй цiльностi i багатогранний за своєю сутнiстю образ людини, яка щодень творила саму себе, переборюючи труднощi i вагання, захоплюючись i розчаровуючись, повсякчас прагнучи до нових вершин i нiколи не зупиняючись на досягнутому...

Спогади, якi склали книгу пам`ятi Бориса Дерев`янка, писалися в рiзнi роки, але невимовний бiль утрати домiнує в усiх, без винятку, свiдченнях — як прозових, так i поетичних, незалежно вiд того, коли саме — одразу пiсля трагiчної подiї чи перегодя кiлька рокiв — вони набули словесного вираження.

Книга «Будь на земле человеком», укладена Ларисою Бурчо — спадкоємницею Бориса Дерев`янка на посадi редактора «Вечiрки», — переконливо засвiдчує, що пам`ять про творця улюбленої газети одеситiв жива i непроминальна.

VIII

2008 року побачила свiт упорядкована Iваном Мельником книга «I шлях мiй добрий i широкий...». Книга має пiдзаголовок «Пам`ятi Володимира Шляхового» — журналiста i лiтератора, чия творча дiяльнiсть протягом кiлькох десятилiть була пов`язана з газетою «Чорноморська комуна».

Дане видання також, як i книга I. Гайдаєнка, про яку йшлося вище, є комбiнованим, оскiльки мiстить, крiм спогадiв про В. Шляхового, ще i його нариси та повiсть «Горять левади».

У спогадах дружини, колег та друзiв iдеться про рiзнi подiї i факти на життєвiй дорозi Володимира Шляхового. Ця дорога, як довiдуємось, не була уторованою, гладенькою, але її вiн пройшов мужньо, з незаплямованою совiстю. I цим заслужив нев`янучу пам`ять рiдних, колег та учнiв.

* * *

Обсяг газетного огляду не дозволяє здiйснити детальний аналiз кожної iз названих книг, якi такого аналiзу, безперечно ж, заслуговують, а тому обмежуюсь найзагальнiшими спостереженнями, котрi, як на мiй погляд, все ж спроможнi вияскравити визначальну тенденцiю, що окреслилась в останнi роки у духовному життi Одеси.

Цю тенденцiю чiтко сформулював у передньому словi до вже згадуваних «Спогадiв про Степана Олiйника» письменник Богдан Сушинський. «Пам`ятати своїх колег, — наголосив автор передмови, — не зраджуючи їх та не вiддаючи на поталу забуттю i непам`ятству; вiдстоювати добре iм`я тих митцiв, котрi заступитися за себе перед поголосом декого з нащадкiв з холодної високостi вiчностi вже не можуть; продовжувати життя митця у виданнi його творiв, у колективному громадянському вшануваннi, у просiяних через решето добра i доброзичливостi спогадах про нього — це та освячена культурними та гуманiстичними засадами традицiя, котра не пiдлягає нi перегляду, нi сумнiвам». Успадкування i живучiсть її якраз i засвiдчують оглянутi книги спогадiв, якi кличуть не забувати незабутнє.

Владислав КВIТНЕВИЙ.