|
|
   |
Слово до читачiв
Перед вами, шановнi нашi читачi, — черговий, 75-й, випуск «192 сходинок».
Мiж цим випуском i попереднiм — чимала часова вiдстань, зумовлена цiлим рядом обставин. Не вдаючись до їх перелiку, зауважу, що творчий колектив «Вечерней Одессы» докладав усiх зусиль, аби пауза, яка настала у виданнi лiтературно-публiцистичного додатку «192 сходинки», була якомога коротшою. Ми нi на мить не забували про свiй обов`язок як перед читачами, так i перед пам`яттю про Бориса Федоровича Дерев`янка — iнiцiатора видання «192 сходинок».
Так сталося, що лiтературно-публiцистичний додаток до «Вечерней Одессы» був зареєстрований всього за кiлька мiсяцiв до смертi Б.Ф. Дерев`янка, якому судилося пiдписати до друку тiльки першi випуски. Втiлюючи задум творця нашої газети i додатку до неї, ми долали все новi i новi «сходинки», кожна з яких сприяла розширенню читацьких горизонтiв у пiзнаннi iсторiї i культури Одеси.
Поновлюючи випуск «192 сходинок», ми будемо робити все вiд нас залежне, аби кожен номер додатка вiдкривав цiкавi сторiнки минулого, знайомив з творчими здобутками наших сучасникiв, увиразнював i уконкретнював нашi уявлення про Одесу як про один iз визнаних осередкiв не лише вiтчизняної, а й свiтової культури.
Сподiваємося на допомогу науковцiв, мистецтвознавцiв, лiтераторiв, колег-журналiстiв, спiвробiтникiв музеїв та архiвiв, — одним словом, усiх тих, кому небайдуже минуле, сьогоднiшнє i майбутнє Одеси.
Лариса БУРЧО.
Редактор «Вечерней Одессы».
поетичний календар
Лютий
Я тепер уже не лютий,
Нi для кого нинi не страшний:
Ходить смiло геть роззутий
Березень по менi молодий.
Був багатий я снiгами
i морозом сковував рiчки.
На лиманi ковзав довго,
Морю я творив iз льоду береги.
У дубiв чуби трiщали,
Як заходив владно я у лiс.
Звiрi й птахи замовкали,
Нiби я наказ такий принiс.
Я тримав усiх в покорi,
Як iшов — луна злiтала ввись.
Всюди лютого боялись,
Тiльки це було... було колись.
Нинi ж тепло — всяк радiє,
А менi ж бо сумно — аж за край.
Що ж тепер менi робитиi!
Хоч бери й iм`я своє мiняй...
Василь ПОЛТАВЧУК.
архiв
Василь Фащенко про Бориса Дерев`янка
В архiвi Василя Васильовича Фащенко зберiгаються два аркушi паперу, де нiби поквапом, одномоментно «вилито» те, що давно мучило автора i досягло критичної митi, яка вимагала конче викладу на паперi. Нотатки Василя Васильовича досить своєрiднi — то як чернетка, де думки сформованi i в завершених судженнях, то як слово, назва чогось, що вимагало опису i конкретизацiї, то як заголовок якоїсь новелетки. Це — запис потоку спогадiв, зроблених для себе в станi душевного неспокою, якi окреслили те коло подiй, що хотiв охопити автор у майбутньому есеї.
Викладаємо те, що пiддається прочитанню, вiд себе додамо мiнiмум коментарiв: спогади — надто тонка матерiя, щоб ними легковажити чи суб`єктивiзувати їх. На будь-яке iнтерв`ю, на будь-якi розповiдi про дружбу, а особливо про час деякого вiдчуження у взаєминах з Борисом Василем Васильовичем було накладено «табу»: це сфера особистого, тим бiльше, що «смаженим», за яким дехто полював, там не пахло.
Можемо оприлюднити лише те, що вiн сам збирався публiкувати. Думаємо, що цi нотатки призначалися саме для того, щоб написати розлогий есей про Бориса Дерев`янка.
На вiдстанi серця
Кiлька згадок про Бориса Дерев`янка
«На схилi вiку каюсь: я так мало сказав Борисовi добрих слiв. i те, що скажу зараз, не знаю, чи почує його душа. За мiсяць до його загибелi (на сороковинах вiд дня смертi Iвана Рядченка) я бачив його i говорив з ним востаннє. Задумували якусь сторiнку в його газетi, прагнули подолати вiдчуження останнiх рокiв.
З ним було зв`язано 40 рокiв мого життя.
Вiн, першокурсник, прийшов до мене, асистента, редактора багатотиражки (єдиного тодi справжнього унiверситету) «За науковi кадри», який тiльки ще вчився «робити газету» (майже за Марком Твеном), i запропонував свої репортерськi послуги. Я був здивований. До газети студентiв або «гнали» за партiйно-комсомольськими постановами, або вони йшли добровiльно, щоб надрукувати свої вiршi. А цей прийшов сам i не пропонував своїх художнiх писань. Вiн був генетично запрограмований на журналiста або iнакше: обраний Богом на те, щоб лiтописуючи про все проминальне, наближатися до iстини».
Далi — план, вiхи — миттєвостi iз тисяч зустрiчей, подiй, якi вимагали бiльш розлогої розповiдi.
I знову оформлений текст:
«Дуже багато читав. Мiг бути вченим, професором лiтератури. Не терпiв сентиментальностi, зокрема О. Гончара. Будучи категоричним, не терпiв категоричностi П. Загребельного, хоча казав, що пишається тим, що живе в епоху «Дива» i «Роксолани». Охоче друкував мої етюди про О. Гончара, цiкавився моїми розмовами з ним. Любив дослухатися до нервiв цiєї людини. Може, вiдчував у ньому конфронтуючу силу?»
Далi — знову план того, що мало бути в даному есеї:
«Борис i М. Рильський. Принцип «охоронної грамоти» Люди на землi — пошук сенсу буття i працi громади. Записи бiля лiжка хворого Посмiтного. Рiд на землi — «Бiля глибокої криницi».
Публiчно про Бориса говорити не довелося багато: в рекомендацiї до СПУ, у виступах на телебаченнi й перед виборцями як довiрена особа кандидата на виборах до Верховної Ради СРСР, в закритiй рецензiї на його книжку...».
НАЗВАНУ ЗАКРИТУ РЕЦЕНЗIЮ сьогоднi можемо «вiдкрити» i цим додати щось посутнє до розумiння взаємин двох неординарних осiб, якi уже здiйснили своє призначення на рiднiй землi.
Рецензiя
на повiсть «Бiля глибокої криницi» Б. Дерев`янка, рукопис якої подано до видавництва «Маяк»
«Одержавши договiр, який за формою нагадує ультиматум з погрозами на адресу рецензента (до речi, нiчого подiбного я не отримував у таких випадках вiд видавництв Києва i Москви), я хотiв було вiдмовитися мати справу з «Маяком» — його продукцiю можна аналiзувати i без жорстоких умов. Та все-таки подумав, що чимало кого з нас пригноблюють стандарти i окремi особи тут не такi вже й виннi, а автор то й зовсiм нi при чому. I саме зараз, а не тодi, коли твiр вийде (хоча то теж важливо — з оцiнки критика поступово складається суспiльна думка), вiн потребує пiдтримки i розумiння. I саме зараз йому необхiднi поради i зауваження, бо ще має можливiсть дещо змiнити — додати чи забрати якiсь сцени, фрази, слова, якщо сказане рецензентом буде до ладу.
А сказати менi є що.
Я радий за Бориса Дерев`янка. Вiн добре написав про те, що необхiдно: про глибини й невичерпнiсть народного життя. Це сповiдь-роздуми людини, яка не просто чудово знає село з часiв вiйни i до сьогоднi, а прозирає в суть сiльських проблем.
Розповiдаючи про рiд Грицькiв, про цiле сузiр`я людей роботящих i творящих, з неповторними долями й характерами, автор завдяки отiй класичнiй типовостi, про яку ми часто забуваємо, дав уявлення про народне життя з його буднями i святами. I через нього точно виразив те, що усвiдомлює нова колективiстська маса: нiхто не повертає iсторiї назад i нiщо не вiдлучає трудiвникiв вiд роботи на спiльному для людей полi. Нi повоєннi нестатки, нi факти безгосподарностi, байдужостi, лiнощiв, а також набувальництва з боку певної частини людей, таких, як Бикадорови у повiстi. Бо корiннi проблеми прогресу, поступу до всезагального добра вирiшуються не окремими особами i навiть групами, а мiльйонними масами, представниками яких у повiстi є рядова з рядових колгоспниця тiтка Поля, механiзатор Петро-Iван, голови колгоспiв Оксана Пiдсуха та Iгор Хоменко...
У повiстi Бориса Дерев`янка живо струмує життя полiтичне, суспiльно-економiчне, iдейно-моральне, iнтимне. Хай i не так масштабно, як того хотiлося б (чи є якiсь межi нашим вимогам та ще до малоформатного лiричного епосу?), але художня «криниця» автора дає справжню насолоду пiзнання того сокровенного, чим живе людська душа, будить сумлiння i думки про власний шлях i працю, про джерела мужностi, витривалостi i любовi до справедливостi, до творення добра.
Роздуми митця чи лiричного героя про свiй рiд i своє село у жанрi сповiдально-медитативної повiстi чи роману — не новина в лiтературi, в тому числi i сучаснiй. I є тут своя стильова амплiтуда: вiд нещадної, iнодi аж похмурої аналiтики «Последнего поклона» В. Астаф`єва, де центром зображення є сибiрська Овсянка, до елегiйно-баладної Чутури молдавського прозаїка Й. Друце i поетичної української Тернiвки О. Гончара.
Пiвденноукраїнське Михайлiвське Б. Дерев`янка нi те, нi друге, нi третє. Виписане точно й стримано, без натуралiзму й iдеалiзацiї, воно не губиться, не занепадає на трасах будiвництв й урбанiзацiї, а також не мариться якоюсь атлантидою в степових галактиках. Звичайне як є. З людьми, що тримаються землi. З новим способом життя i сучасною машинiзованою агрокультурою. З реальними конфлiктами мiж новим i старим. Є тут також конфлiкти, якi виказують небажанi тенденцiї до збагачення окремих «продуцентiв», до порушення принципiв колективiзму, якi вiдкидає й заперечує народна мудрiсть i досвiд.
Цiкавий у повiстi свiт дитинства. Вiн схожий i не схожий на все бачене i знане, скажiмо, у творах Г. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Богомолова, В. Близнеця. Однак, на вiдмiну вiд них, цей свiт бiльш лагiдний, бо трагiзм вiйни пом`якшується любов`ю рiдних до дiтей. Психологiя сiльських хлопчакiв, яким у майбутньому судилося по-новому творити свiт, вiдтворена правдиво, без вигадок i афектацiй, навiть ледь iронiчно, як то й годиться для реалiста-аналiтика.
Повiсть «Бiля глибокої криницi» збагачує ту тенденцiю сучасної прози, яка прагне об`єктивної iстини, а в художньому аспектi — нелегкого поєднання лаконiзму й стереоскопiчностi. Б. Дерев`янко вмiє стисло й глибинно творити характери й ситуацiї. Свiдчення цьому — iсторiя життя тьотi Полi, мами оповiдача, дiалоги мiж Iгорем i Вадимом, падiння голови Безрукого, промова Оксани на кладовищi тощо. Точна подробиця, об`ємна деталь (така, наприклад, як сонце, що роздягається для роботи, чи староста, котрий очима стрiляє по хатi, наче шпак у садку) — то все вiд добрих традицiй свiтової та української новелiстики, яка в малому завжди вiдкривала значне.
У мене немає жодного сумнiву стосовно видання повiстi Б. Дерев`янка. Хай щастить йому у сферах читацьких.
Правда, у процесi пiдготовки рукопису до видання варто подумати над такими питаннями.
1. У роки дитинства оповiдач Вадим — цiкава особистiсть i зображена вона, здається, бездоганно. А от що собою являє Вадим дорослий, редактор обласної газети? Заглиблений у спогади митець, слухач, спостерiгач? Так, мабуть, вiн — своєрiдна «призма часу». Та це часто функцiональна сторона справи. А де вiн як характер, де його робота серед роботящих, у чому її необхiднiсть для суспiльства? Про це вiдомий журналiст Б. Дерев`янко мiг би сказати набагато цiкавiше, замiнивши досить стереотипнi фрази на тi, що мiстили б у собi неординарнiсть мислення (до речi, випад проти американського президента своїми штампами свiдчить про вiдсутнiсть у Вадима пристрастi — 86 с.). Можливо, в самому сюжетi дати бодай один епiзод активностi — вчинок, мудру навальнiсть, дотепнiсть у словесних двобоях?
2. У дiалогах Вадима з Хоменком — цiкавих, гострих — часом не вистачає масштабностi. Невже їм, що перебувають на лезах конфлiктiв НТР, нiколи не захотiлося поговорити про фiлософськi, моральнi аспекти проблеми перетворення селянина в iндустрiального робiтника? Про глобальнi проблеми аграрiїв у свiтi? Звичайно, розмова про «Районнi буднi» В. Овечкiна — оригiнальна. Але хiба герої повiстi бiльше нiчого не читали про пекучi проблеми села? Крiм того, про «кар`єру ради справи» треба сказати трохи iнакше, бо всi знають Прончатова iз вiдомого «Сказання...» В. Лiпатова.
3. Жаль, що Посмiтному вiдведено лише кiлька абзацiв та й то якихось надто вже утилiтарних. Менi вiдомо, що Б. Дерев`янко знає про цю унiкальну постать багато. То, може, не пожалiє однiєї-двох сторiнок? А якщо автор зберiгає образ для майбутнього твору — то хай краще знiме тi абзаци, де Посмiтний дає гендлярськi поради, бо вони мало що прояснюють в його характерi — складному, суперечливому, непересiчному.
4. Менi здалося, що кiнець повiстi — наче з якогось iншого твору: Хоменко радий, що не поїде до Одеси, бо, бачте, вiн там замучився б вiд кохання до чужої дружини... Оце вже справдi несподiвано, але для чого? Нi, тут потрiбна сцена, дiалог або синтезуючий монолог, зрештою, пейзажний штрих, але тiльки не рядки з якоїсь мелодрами.
5. Двох Ванд для повiстi забагато — iнколи не розiбрати, хто з них дружина, а хто племiнниця дядька Семена.
Висновок. Мої зауваження, як кажуть дипломати, мають конструктивний характер. i це швидше не зауваження, а поради. Автор може зважити на них i може не погодитись з ними, бо, зрештою, вони не мають категоричного характеру i розрахованi на те, щоб повiсть була ще кращою. Без будь-якої дипломатичностi ще раз стверджую: повiсть Б. Дерев`янка «Бiля глибокої криницi» справдi глибинна, оригiнальна, високоiдейна, одним словом, талановита. Її необхiдно видати.
В. Фащенко».
Пiдготовка текстiв
i коментарi
Марiї Фащенко.
ювiлей
Многоцвiття таланту Володимира Гаранiна
Життєву осiнь Володимира Гаранiна маємо всi пiдстави вважати його творчою весною, адже якраз останнє — осiннє — двадцятилiття у бiографiї сьогоднiшнього сiмдесятип`ятирiчного ювiляра явило щедрий i вагомий ужинок на тiй нивi людської дiяльностi, на яку дане природою обдарування вивело майбутнього лiтератора ще в пору його дитинства.
За словами самого В. Гаранiна, писати вiн почав «дуже рано — мабуть, десь з одинадцятирiчного вiку. Це були вiршi, в яких, — зiзнається ювiляр, — я наслiдував Тараса Шевченка, Лесю Українку, Генрiха Гейне, Павла Грабовського, Павла Тичину, а згодом, коли звернувся до гумору, — Iвана Котляревського, Леонiда Глiбова, Петра Гулака-Артемовського, Степана Руданського, Степана Олiйника та iнших майстрiв слова». Крiм вiршiв, писав «оповiдання, казки, фантастичнi твори».
Прилучення, хай i наслiдувальне, до лiтератури вiдбулося в селi Троянцi Голованiвського району Кiровоградської областi, де 5 лютого 1934 року народився В.Гаранiн. Закiнчивши школу, обдарований юнак залишив рiдну Троянку i в 1953 роцi переїхав до Одеси, яка вiдiграла вирiшальну роль у становленнi його письменницького хисту.
Слiд, однак, зазначити, що раннє прилучення до лiтератури не мало логiчного продовження — перша збiрка В.Гаранiна «Доброзичливий Горобець» з`явилася лише в 1974 роцi, що дає всi пiдстави вважати такий дебют явно припiзнiлим. Затяжний пошук самого себе вiдбувався в умовах рiзких перепадiв у суспiльнiй i лiтературнiй атмосферi, що, з одного боку, зумовило переоцiнку цiнностей, а з iншого — посилило потяг до осягнення цiнностей нових, суголосних часовi, власне, не так нових, як неперебутнiх, але на певному етапi розвитку суспiльства заступлених полiтичними гаслами.
Ось чому робiтник однiєї iз будiвельних органiзацiй, а саме ним був Володимир Гаранiн упродовж кiльканадцяти рокiв, стає студентом-фiлологом Одеського державного унiверситету. Тамтешнi викладачi, зокрема професори Андрiй Недзвiдський, Григорiй В`язовський, Iван Дузь, Василь Фащенко, лекцiї яких слухав студент Гаранiн, вiдкрили земнi i космiчнi вимiри художнього слова. А ще — заохотили до самоосвiти як до випробуваного способу творення самого себе, до постiйного читання, до пiзнання написаного попередниками i сучасниками.
Здавалося б, це мало пришвидшити дебют В. Гаранiна, але сталося навпаки. i не лише тому, що для творчої працi не залишалося часу — його забирала служба в органах внутрiшнiх справ. Бiльш вагому роль тут вiдiгравала самокритичнiсть, яка вже набула ознак фахової i унеможливлювала школярське наслiдування та спонукала прокладати власну борозну на лiтературнiй нивi. Ось чому i пiсля дебюту, який вiдбувся в серединi сiмдесятих рокiв минулого столiття, В.Гаранiн протягом ще досить тривалого часу освоювався у новiй для нього ролi, а вже потiм, в пору своєї життєвої осенi, буквально «вибухнув» цiлим гроном рiзножанрових i рiзнотематичних книжок.
I
Дебютна збiрка «Доброзичливий Горобець», невеличка за обсягом i тому дуже схожа на невiдлучну вiд України пташину, започаткувала гумористичний струмiнь, який став у творчостi
В. Гаранiна наскрiзним. Про це свiдчать, крiм уже названої, збiрки «Щиро кажучи» (1991), «Притчi про козака Мамая» (1998), «Пригоди iнопланетянина на Землi» (2007), «Козацькому роду нема переводу, або Притчi про козака Мамая» (2008). Здобутки В. Гаранiна у гумористицi вiдзначенi Всеукраїнською премiєю iменi Степана Олiйника.
Прикметною ознакою гумористичної творчостi В. Гаранiна є її рiзножанровiсть: тут i фейлетони та байки, i гуморески та пародiї, епiграми та притчi. Констатуючи це, водночас слiд зауважити, що не всi iз названих жанрiв виявилися однаковою мiрою приступними для автора. Особливо це впадає у вiчi при читаннi фейлетонiв та пародiй: першим бракує тематично-проблемної новизни, а другим — глибинного вiдчуття стилю того поета, чиї неоковирнi рядки пародiюються.
На цьому тлi вигiдно вирiзняються епiграми на колег-письменникiв. Понад десяток творiв даного жанру зiбрано у «Новорiчному iнтерв`ю», де одеськi лiтератори розповiдають про те, що б вони робили, якби раптом у новорiчну нiч опинилися на Мiсяцi. У переважнiй бiльшостi випадкiв зiмiтованi В. Гаранiном вiдповiдi вiддзеркалюють найсуттєвiше, найприкметнiше для того чи iншого автора.
Бажаного комiчного ефекту досягає В. Гаранiн i в гуморесках. Сюжети багатьох iз них почутi автором вiд землякiв-троянцiв, вiд небайдужих до гострого слова одеситiв. Вправно опрацьованi, вбранi у вiршованi шати, цi бувальщини, анекдоти набули статусу лiтературних творiв, джерелом яких є невмируща смiхова культура народу.
Оригiнальним внеском В. Гаранiна у вiтчизняну гумористику є його лiрико-гумористичний цикл поезiй «Притчi про козака Мамая». У передмовi до другого видання «Притч...» автор зазначає: «Козак Мамай живе в пам`ятi нашого народу вже не одну сотню лiт. Мамай — це своєрiдний узагальнюючий образ українського характеру».
Поет усвiдомлює, що «вiдтворити образ козака Мамая нелегко, але окремi риси характеру славнозвiсного лицаря-козака змалювати можна». Це й потвердили видрукуванi В.Гаранiном притчi, бiльшiсть з яких становлять собою дiалоги Мамая з тодiшнiми недругами української землi. Словеснi двобої вiдбувалися в рiзних ситуацiях, але завжди i всюди Мамай знаходив гiдний вихiд iз становища.
II
Дебютувавши у лiтературi збiркою гумористичних творiв, В. Гаранiн, однак, недовго залишався «чистим» гумористом. Вже через кiлька рокiв пiсля дебюту вiн видав збiрку лiрики «Червонi свiтанки» (1978), а ще згодом, починаючи з дев`яностих рокiв, потвердив своє реноме «серйозного поета» цiлим рядом книжкових публiкацiй. Сьогоднi поетичний доробок В. Гаранiна складають, крiм «Червоних свiтанкiв», такi збiрки: «Голубi серпанки» (1998), «Четвертий вимiр» (1998), «Осiннi мелодiї» (2000), «Memento mori» (2005), «Знаки Зодiаку» (2007) та видрукувана окремим виданням iсторична поема «Дума про Сiрка» (2007).
За словами В. Гаранiна, поезiя завжди була для нього «провiдною зiрочкою» на творчому шляху, хоча в останнi роки вiн все рiдше i рiдше пише вiршi.
Поетичному семикнижжю В. Гаранiна притаманне розмаїття мотивiв, серед яких найчастiше i найвиразнiше звучать «осiннi мелодiї». Очевидно, це тому, що переважну частину опублiкованих у названих збiрках творiв було написано автором у пору його життєвої осенi. Невiддiльними ознаками цiєї пори стали болючi втрати — вiдхiд у вiчнiсть матерi, старшого брата Олександра, друзiв, побратимiв по перу... Вже не приносить колишньої радостi подорож до рiдного села, бо там «сумно хата стоїть, похилилась, невкрита» i «не стрiча заклопотана мати».
Не випадковою, з огляду на переважання «осiннiх мелодiй», слiд вважати назву однiєї iз збiрок В. Гаранiна — «Memento mori» («Пам`ятай про смерть»). Саме у цiй збiрцi вмiщена «Елегiя», присвячена пам`ятi Бориса Нечерди.
Читаючи «Елегiю», стаємо свiдками того, як факт поетового життя виривається за межi конкретної бiографiї, набуваючи вимiрiв загальнолюдських. Такi вимiри фiлософських проблем життя i смертi, добра i зла, вiчного i минущого природнi для поезiї, у якiй домiнують «осiннi мелодiї».
III
У короткiй передмовi до книги вибраних вiршiв «Знаки Зодiаку» В. Гаранiн зазначив, що в останнi роки вiн «дуже рiдко» звертається до поезiї.
Це пов`язано, як зiзнається автор, з його намiром прилучитися до глибинного пiзнання материнської мови, до вивчення її космiчної гармонiї, її глибокого корiння i лексичного багатства. Це зiзнання В. Гаранiна вичерпно пояснює причини появи у його доробку книг «Ну що б, здавалося, слова...» (2001), «Як парость виноградної лози...» (2004), «Еней був парубок моторний» (2005), «Дитяча мова» (2008), «Не бiйтесь заглядати у словник...» (2008).
Об`єктом дослiдження у них постало Слово — справiку незмiнний i незамiнний матерiал, з якого будувалася i будується лiтература. Стосовно визначення об`єкта авторської уваги у книгах В. Гаранiна доречним буде суттєве уточнення: українське Слово. Воно для письменника — рiдне, близьке, як нiяке iнше, зрозумiле у всiх значеннях i вiдтiнках, а тому й обране як єдино можливе для творення власного художнього свiту.
Безперечно, письменник повинен досконало володiти словом. Ця аксiома «вбрана» В. Гаранiном у поетичнi шати: «Не буде пiдкорятись вам Пегас, Коли у вас мiзерний слiв запас...» З усвiдомлення цього починається глибинне пiзнання i всеосяжне засвоєння лексичного складу мови.
Взiрцями такого ставлення до слова зокрема i мови в цiлому є письменники-класики, традицiї яких В. Гаранiн розцiнює як своєрiднi заповiти для тих, хто причетний до лiтературного ремесла. Про це свiдчить, зокрема, той промовистий факт, що назвою однiєї з книг, про якi тут iдеться, став вiдомий вiршований рядок Максима Рильського, взятий iз твору, в якому поет-академiк закликав плекати мову, як парость виноградної лози...
Книга В. Гаранiна «Як парость виноградної лози...» має такий пiдзаголовок: «Роздуми про рiдну мову». Цi роздуми виходять за межi внутрiшньоцеховi, власне лiтературнi, i мають характер загальносуспiльний, оскiльки перейнятi щирим уболiванням за сьогоднiшню i майбутню долю українського слова. Звiдси — клич, звернений до спiввiтчизникiв: «Бережiмо кожне наше слово! Борiмося за нього! Запам`ятовуймо його! Адже за кожним словом — душа українського народу! Його iсторiя i багатовiковий досвiд!
Кожне слово доцiльне! Воно неповторне!... Шануймо його.. Любiмо. Плекаймо...».
Поет Станiслав Конак, рецензуючи книгу В. Гаранiна «Як парость виноградної лози...», назвав її автора одним iз найсумлiннiших вiдкривачiв священної душi українського слова. Цей високий титул В. Гаранiн переконливо пiтвердив наступною книжкою — «Еней був парубок моторний», яка становить собою лексичну енциклопедiю «Енеїди» Iвана Котляревського. У книжцi дослiджено понад пiвтисячi сьогоднi вже маловiдомих, а то й забутих лексичних одиниць та фразеологiчних зворотiв, якi були використанi автором «Енеїди». Безумовно, таке дослiдження служить кращому розумiнню сучасними читачами генiального першотвору нової української лiтератури.
IV
Ще одна грань обдарування
В. Гаранiна виявилася у книжцi новелет «Звична справа» (2005) та в опублiкованiй журналом «Лiтературна Одеса» демонологiчнiй повiстi «Чортiв батько» (2001).
Першi пiдступи до прози В. Гаранiн зробив ще пiдлiтком. Написанi у ту пору оповiдання, казки, ясна рiч, були далекими вiд вершинних зразкiв, але вони вiдiграли свою роль на шляху становлення Гаранiна-прозаїка. Не минув безслiдно i досвiд, набутий при пiдготовцi кiлькох сотень нарисiв, опублiкованих протягом 60-80-х рокiв у газетнiй та журнальнiй перiодицi.
У цей перiод тривав пошук своєї тематики, проблематики, свого жанру.
Ним для В. Гаранiна став, на мою думку, жанр новелети. Свiдченням цього служить не тiльки вже згадана книжка «Звична справа», а й добрий десяток новелет, видрукуваних у лiтературнiй перiодицi вже пiсля виходу книжки.
Новелети — коротенькi розповiднi твори про якiсь цiкавi подiї з несподiваними фiналами — вiдбивають як iсторичне минуле, так i сучасне буття. Успiху В. Гаранiн досягає передовсiм у тих творах, якi побудованi на основi його власних спостережень, а також бувальщин, розказаних умудреними життям земляками.
Творчий хист В. Гаранiна виявився i в галузi лiтературної критики. Його перу належать передмови до публiкацiй як вiдомих письменникiв, так i лiтераторiв-початкiвцiв, кiлька статей про бестiарнi та рослиннi образи-символи у творчостi одеських поетiв, а також лiтературно-критичний нарис «Вiктор Дзюба» (2002).
Цим нарисом започатковано украй потрiбну для шкiл Одещини видавничу серiю «Лiтература рiдного краю».
На жаль, започаткована ще у 2002 роцi серiя не поповнилась новими лiтературно-критичними нарисами, але це не применшує значення зробленого В. Гаранiном: його приклад заслуговує наслiдування.
* * *
Гуморист, поет-лiрик, словознавець, прозаїк, лiтературний критик — ось творчi iпостасi Володимира Гаранiна. Многоцвiття його таланту очевидне, але воно не порушує цiльностi натури нашого ювiляра.
У пору своєї життєвої осенi, яка спiвпала у часi з доленосними випробуваннями для рiдної землi, Володимир Гаранiн бачиться менi невтомним плугатарем, який впевнено i цiлеспрямовано веде власну борозну на лiтературнiй нивi з вiрою у щедрий урожай.
Василь ПОЛТАВЧУК.
Студiї українського живопису
«В українськiй гуманiтарнiй науцi так склалося, що переважна бiльшiсть дослiдникiв образотворчого мистецтва давнiх столiть (Античностi, Середньовiччя, Нової Доби — до кiнця ХVIII столiття) працювали i працюють у двох мiстах України — Києвi та Львовi. На це є свої причини, i одна з них та, що цi два мiста є дуже давнiми, заснованими в неозору епоху Середньовiччя, в них збереглося чимало пам`яток давньої архiтектури й мистецтва.
Але ми, кияни i львiв`яни, завжди радi, якщо до нашого невеликого гурту мистецтвознавцiв-медiєвiстiв приєднуються компетентнi фахiвцi з iнших мiст України. Ми особливо радi за Анатолiя Андрiйовича Жаборюка, який поєднує в собi високопрофесiйного фiлолога й iсторика давнього українського мистецтва».
Цими словами починається рецензiя визначного мистецтвознавця Дмитра Степовика на книгу «Давнє українське малярство» (2003), автором якої є Анатолiй Жаборюк — професор Одеського нацiонального унiверситету iменi I.I. Мечникова.
Студiї українського живопису А. Жаборюк здiйснює протягом майже п`ятдесяти рокiв. Результатом цiлеспрямованого багатолiтнього дослiдження стала своєрiдна мистецтвознавча тетралогiя, яку складають, крiм уже названої монографiї «Давнє українське малярство», ще такi книги: «Мистецтво живопису i графiки на Українi в першiй половинi i серединi XIX столiття» (1983), «Малярська творчiсть Тараса Шевченка» (2000), «Український живопис останньої третини XIX — початку XX столiття» (1990).
Таким чином, у студiях
А. Жаборюка знайшов вiдображення тривалий перiод в iсторiї розвитку вiтчизняного живопису. У працях нашого земляка «чутливо простежена, — за словами Д. Степовика, — основна лiнiя українського мистецького процесу, вiдколи наш народ живе пiд благословенним покровом християнської релiгiї, офiцiйно запровадженої 988 року за великого князя Володимира. Автор переконливо доводить мажорну, зростаючу лiнiю гуманiзму в мистецтвi, розширення жанрового корпусу, паралельний, але неконфронтацiйний розвиток рiзних жанрiв у мистецтвi, особливо релiгiйних i свiтських, наприклад, iкони i портрета».
Висока оцiнка студiй
А. Жаборюка засвiдчує вагомiсть його внеску у дослiдження українського живопису.