|
|
   |
Незадовго до Нового року до мене звернулася — електронною поштою — журналістка з індійського журналу Outlook Вінетха Моккіл з проханням розповісти про війну. Як колега з Індії дізналася адресу моєї пошти — не знаю. Але це не має значення. Головне — її бажання (а отже, й бажання читачів журналу, який посідає четверте місце в Індії за популярністю, якщо вірити Вікіпедії) дізнатися правду про війну в Україні.
Вінетха Моккіл надіслала запитання. Я відповів на них. Текст індійська журналістка назвала так: «Одеські файли: розповідь українського журналіста про життя у війну». Мені здалося, що в нас вийшла цікава розмова. Тому пропоную увазі цей матеріал. А почала Вінетха Моккіл із запитання:
— Пане Олеже Суслов, у статті, опублікованій у журналі Fusion (це було на початку війни — прим. ред.) ви сказали: «Журналіст повинен мати специфічний словниковий запас, термінологію, щоб писати про війну. До цього повномасштабного вторгнення я не володів термінологією війни». Що ви мали на увазі під «специфічним словником»?
— Нагадаю, війна в Україні почалася у 2014 році, коли Росія організувала квазіреферендум у Криму та ініціювала створення так званих «народних республік» у Донецькій та Луганській областях. В Україні було оголошено антитерористичну операцію. І хоча на сході країни почалися справжні військові дії, війною це ніхто не називав. По-перше, у війні з 2014 року по лютий 2022 року не застосовувалася вся сучасна зброя, яка використовується зараз: балістичні та крилаті ракети, безпілотні літальні апарати, керовані бомби, підводні човни, бомбардувальники тощо. Ми навіть не знали цих назв. І, по-друге, війна на сході країни практично не вплинула на наше місто Одесу. Вона було далеко, і ми не відчули її смертельного подиху. Звичайно, я, як журналіст, писав про АТО. Але тоді я мав достатній словниковий запас.
Наприклад, в Одесі були переселенці, але вони не були біженцями. Люди, які проживали в Донецькій і Луганській областях, могли вибрати: залишитися вдома або переїхати в інші регіони України. Ніхто їм особливо не заважав. Повномасштабна війна, яка почалася 24 лютого 2022 року, принесла нові поняття та слова, з якими ми раніше не стикалися. У країні є «тимчасово переміщені особи» — люди, які були змушені покинути свої домівки через війну. У них не було вибору; вони тікали від смерті. Ми дізналися і продовжуємо вивчати нові назви видів зброї. До початку справжньої війни ми практично не вживали слова «бомбосховище». Від якої загрози нам було ховатися? Зараз ми проводимо частину свого життя в бомбосховищах. Якщо раніше для нас слово «турнікет» означало лише «пристрій, призначений для обмеження проходу людей», то тепер ми знаємо, що турнікет використовується для зупинки кровотечі в разі поранення. З’явилося поняття «релоковані підприємства», тобто підприємства, успішно переміщені із зони бойових дій у регіони країни, які не знаходяться на лінії фронту. Таких підприємств в Одеській області багато. З перших днів війни з’явилися «волонтери». Це слово набуло трохи іншого змісту. Волонтери — це люди, які безкоштовно вирішують проблеми біженців, а також допомагають зібрати речі, необхідні бійцям на передовій.
Я можу навести багато таких прикладів. Кожен день приносить нові слова, так чи інакше пов’язані за змістом з війною. Або знайомі слова набувають нових значень. Звичайно, у своїх статтях я використовую оновлену військову термінологію. Наші читачі не потребують пояснень значення нових слів. Ми живемо всередині війни, вона проникла в кожну клітинку мозку, змушуючи засумніватися в тому, що ми колись жили мирно.
— Наскільки важко журналісту об’єктивно писати про людські страждання?
— Людина до всього звикає. Навіть до страху смерті. Найважчими були перші місяці війни. Тому що ми не були готові до смерті. Дуже хотілося жити, в голові постійно крутилося питання: «За що ми зазнали стільки горя і страждань?». Тоді замість страху смерті в моєму серці оселилися апатія і байдужість. Бо навколо було стільки горя, що нервова система просто не витримувала. Щоб не збожеволіти, я навчився зосереджуватися на дрібницях: отримувати радість від ранкової чашки кави, дотику весняного вітру, посмішки коханої людини, телефонного дзвінка старого друга, який, виявляється, не покинув Одесу, а залишився жити під обстрілом.
Найщасливіша мить — це ранок, коли ти прокидаєшся. Якщо ви прокинулися, значить, ви не померли уві сні, значить, у вашому житті була ще одна ніч.
Особливо страшно бачити страждання дітей. Адже їхнє життя тільки почалося. Діти — найбільш безпорадні та безсилі люди; вони повністю залежать від дій дорослих. А дорослі замість миру та добробуту обирають війну, розруху та горе.
Щодня ти занурюєшся у власні страхи і, як журналіст, береш до серця чужі страждання. Я відчув це, коли писав про свого доброго друга, фітнес-тренерку. У її багатоповерховий будинок влучила ракета; її родина вижила, але квартира згоріла. У цьому будинку жив і Юрій Глодан з родиною. Ракета вбила його дружину, тримісячну доньку та матір. Юрій пішов на війну і через півроку загинув. Зараз в Одесі є вулиця, названа на честь родини Глодан. Але до 24 лютого 2022 року вони мріяли жити довго і щасливо.
Я пишу про війну об’єктивно. Як інакше? Я розумію, що кожен написаний мною рядок є документом для історії. Про те, як ми жили, боролися і виживали.
— Які аспекти історій біженців глибоко вплинули на вас?
— Мене вразило, з яким спокоєм і відчуженістю вони сприйняли такий жахливий поворот долі. Мабуть, виплакали всі свої сльози, коли виходили з дому. Страшно втратити дім, речі, тікати в абсолютну невідомість. Серед біженців багато людей похилого віку. Одного разу я розмовляв з жінкою, якій було 93 роки. Чисто одягнена бабуся, з мозолястими руками і глибоким сумом в очах. «Мені нікуди йти», — сказала мені Ганна Олексіївна. Її син загинув на початку війни в місті Лиман. Його дружина вирішила залишити Україну і по дорозі забрала Ганну Олексіївну до Одеси. Вони пішли, коли росіяни ще не ввійшли в місто. «Я подзвонила сусідам, запитала про мій будинок, — розповідала літня жінка. — Почула, що окупанти знищили оселю. Вони також забили моїх курей». Ганна Олексіївна розповіла мені свою історію. Але зовнішній спокій часто є формою холодної люті, коли гнів переповнює душу, але ви ще не можете вилити його на тих, хто позбавляє вас життя.
Через війну загострилися хронічні захворювання. Багато біженців тяжко хворі, і у них немає грошей на лікування. Однак біженці вражають тим, що вони не здаються! Вони побачили стільки горя і крові, що їх вже ніщо не може налякати. Більшість має жагу до життя.
— Чому навколо нас так багато нескінченних війн?
— Здавалося, ХХІ століття мало започаткувати епоху миру та взаєморозуміння. На жаль, цього не сталося. Виявилося, щоб любити і творити, потрібно набагато більше зусиль людської душі, ніж ненавидіти і руйнувати. Тільки тоді, коли кожна людина вирішить бути мирною, війни закінчаться. Однак щоб прокинутися морально і духовно, необхідно піднятися на новий рівень еволюції. Час іде, але сутність людини не змінюється. Одні хочуть здобути багатство своєю працею, інші готові вбити заради грошей. Доброчесність і порок невіддільні . А це означає, що війни триватимуть до тих пір, поки є життя на землі. Одні намагатимуться зберегти це життя, а інші, розв’язуючи війни, ставитимуть його під сумнів.
— Як ви продовжуєте писати і продовжуєте сподіватися на справедливіший світ? Чи закрадається цинізм?
— Навіть у найсуворіші ночі, коли Одесу кілька годин поспіль обстрілювали ракетами, я й не думав їхати. Я дуже люблю Одесу, тому не хотів залишати її в біді. Якщо я піду, хто захистить місто? Це мій професійний обов’язок, як журналіста, — надавати людям достовірну інформацію про те, що відбувається. Під час війни це особливо важливо. Адже ворог витрачає колосальні сили та ресурси на поширення недостовірної інформації. Тому завдання українських журналістів — якомога швидше викривати інформаційну брехню та фейки.
Журналістика дозволяє швидко познайомитися з великою кількістю людей. І стикаючись з долями інших, мимоволі уявляєш себе на їхньому місці. При цьому помічаєш, що твоя ситуація зовсім непогана. Хоча ракети неодноразово падали в нашу місцевість, мій дім зберігся. Я живий і здоровий. Багатогодинні відключення електроенергії та інші подібні незручності мене вже не лякають.
Під час війни все може змінитися в одну секунду. Ніхто не знає, де ракета може впасти наступного разу, але поки це не станеться, треба насолоджуватися кожним прожитим днем.
Я вірю в справедливий мир для України, тому що багато країн допомагають нам протистояти ворогу. Це означає, що в нас вірять. І ми віримо, що мир повернеться на нашу землю, і ми доживемо до цього моменту.