|
|
   |
Минулого тижня Одеса втратила двох видатних спортивних наставників. Завершили свій земний шлях заслужений тренер України та Молдови з велоспорту Віктор Іванович Борейко та заслужений тренер України з легкої атлетики Микола Іванович Колодєєв.
ВІКТОР ІВАНОВИЧ — веселий, дотепний, невгамовний. Ще на початку серпня, святкуючи ювілей свого товариша, ні на хвилину не дозволяв столу забути про привiд, за яким зібралися. Таким же шаленим він був і в роботі. Через його тренерські руки пройшла плеяда видатних гонщиків, серед яких 19 майстрів спорту міжнародного класу, 25 чемпіонів СРСР, а кількість «просто» майстрів перевищила вісім десятків.
За своїх учнів ладен був битися до останнього. Коли в 2016 році Євгенію Висоцьку викреслили з-поміж кандидатів на поїздку на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро, він, доводячи абсурдність такого рішення (його учениця на передолімпійських стартах у Буковелі виграла обидві олімпійські дистанції — і груповий старт, і групову гонку), добився, здавалося б, неможливого, і Висоцьку таки взяли на Ігри. Але на старт вийшла інша спортсменка, яка посіла 63-е місце. У Бразилії він уже нічим допомогти не міг.
«У призи Женька навряд чи потрапила б, але в числі перших десяти-дванадцяти точно була б, — не міг змиритися з тим, що сталося, Борейко. — А це ж не 63 місце!».
А Євгенія Висоцька, втративши свого наставника, зізналася: «Він був для мене більше, ніж тренер, він став другим батьком».
Навіть через роки Віктор Іванович до кінця захищав своїх вихованців. Так, 11-кратного чемпіона СРСР Анатолія Яблуновського називав найбільше недооціненним із провідних гонщиків країни. Впевнений був: «Толя мав їхати на Олімпіаду, у всьому винні міжвідомчі чвари».
Про учасника чотирьох Олімпіад Василя Яковлєва говорив: «Він мав і на п’яту їхати. Талантище, але чогось йому не вистачало». Чого саме, про це Борейко вважав за краще мовчати, але додавав: «Зате тепер зі своїми синами надолужує втрачене».
Василь, який посів на Олімпіаді в Атланті 4-е місце, а в Афінах — 5-те, пам’ятає уроки тренера: «Сьогодні, спостерігаючи за роботою синів Микити та Данила, нерідко використовую прийоми та методи Віктора Івановича».
А Анатолій Яблуновський, згадуючи спільну роботу з Борейком, не міг приховати своїх переживань: «Просто не віриться, що не стало друга, на якого завжди можна було покластися».
Рік тому на настійні рекомендації лікарів зробити операцію на серці, відмахнувся: «Дайте мені спокій. Скільки мені судилося, стільки й проживу». Це було його рішення.
МИКОЛА ІВАНОВИЧ. Скільки спогадів пов’язано з цією непересічною людиною! Ось кого можна назвати нестандартною особистістю! Його авторитет у тренерській справі був дуже високий. Аеліта Юрченко двічі ставала срібною призеркою чемпіонатів світу, вигравала Кубок світу, Леонід Масунов — володар бронзової медалі чемпіонату Європи, Валентина Горпініч — на Всесвітній Універсіаді фінішувала другою. Володимир Буханов, Іван Дану, Сергій Олізаренко, Володимир Сапетченков — ці імена гриміли на всю країну. Окремий розділ — робота з олімпійською чемпіонкою Надією Олізаренко (перемоги на чемпіонаті та Кубку Європи).
У 90-ті роки, коли багато його колег, як кажуть, «не вписалися» в нові жорсткі реалії, він блискуче виявив себе в новій іпостасі — вмілого організатора та менеджера. Це він в умовах кінця перебудови та початку незалежності зумів організувати в Одесі міжнародний турнір на призи олімпійських чемпіонів Миколи Авілова, Надії Олізаренко та Геннадія Авдєєнка (ці старти, щоправда, під іншою назвою проводяться в Україні досі). Це він, створивши та очоливши перший у країні легкоатлетичний клуб «Одеса-спорт», сміливо кинувся підкорювати «нові землі». Ім’я Колодєєва відкривало для збірних України за екіденом (марафонська дистанція, розбита на шість етапів), що ним формувалися, двері найпрестижніших змагань у Японії, Китаї, Південній Кореї.
При цьому не забував про тренерську діяльність — працював у збірній країни. Як свідчив Ігор Донцов, який очолював штаб української національної збірної на Олімпіаді в Австралії: «У цієї людини велике серце. Працюючи з ним пліч-о-пліч в олімпійському Сіднеї, я бачив як він живе інтересами команди. Скажу так: з ним можна не лише йти у розвідку, а й повернутись звідти».
А коли Миколі Івановичу перевалило за сімдесят, він прийняв новий виклик. Погодившись із пропозицією з Туреччини, кинувся у новий вир роботи з головою. І впродовж року підготував трьох чемпіонів Європи. Як шкода, що його досвід не був повністю затребуваний на батьківщині!
Заслужений тренер СРСР, який виховав олімпійського чемпіона Миколу Авілова, Володимир Кацман точно охарактеризував колегу: «Людина, закохана у свою справу».
Я щасливий, що доля звела мене з такими людьми. І не просто звела — Микола Іванович та Віктор Іванович стали моїми друзями. Не порахувати скільки разів ми зустрічалися — як у робочому порядку, так і за накритим столом. І розмовам не було кінця. Їхні голоси звучать для мене і сьогодні, і скільки мені ще доля днів відведе.
Анатолій Мазуренко