За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Одесса: годы и судьбы

Одесит Олександр Довженко

№43—44 (11387—11388) // 30 мая 2024 г.
Довженко в ролі кочегара у фільмі «Сумка дипкур’єра»

На Одеській кіностудії розпочалася робота над фільмом про одного із геніїв українського і світового кіно… Той геній витворився в Одесі, побіля моря.

Середина червня 1926 року. Тодішня столиця України Харків. Сашко Довженко (так усі його називали — Сашком), що працював художником в одній із газет, вирішує круто поміняти своє життя. «Я, — писав він через роки в автобіографії, — просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу…».

Ну, виїхав — далі що? А далі було кіно, Одеська кінофабрика (так вона називалась у ті часи). Кіноіндустрія в Україні була тоді автономною, діяла під керівництвом ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), спродуковані фільми продавали — на Захід і на Схід. Навіть у Росію, де незрідка відмовлялись купувати українські кінострічки, і тим самим вони заборонялись. Так тривало до 1930-го, коли терпець Москви урвався і з культурною кіноавтономією вирішили покінчити…

«Я уявив, що я гарний режисер…»

Сашко Довженко приїздить до Одеси, де знімалась картина «Вася-реформатор» за його сценарієм. Комедія, ексцентрична. «Я три години спостерігав, — згадував Довженко, — і зйомка мені здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати мені постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат».

Не взяв — дали. Кінофабрику очолював тоді Павло Нечеса, колишній матрос, що робив революцію, а тепер прийшов революціонізувати кінематограф. 35-літній, хоча виглядав старшим. З кадрами кіно були великі проблеми, то ж приймались і просто охочі спробувати: а ну, як вийде?

От і Сашко, якому було вже під 32 роки, не пацан який, солідний вже чолов’яга, спробував. Довелося, пригадував він, «знову починати життя і навчання по-новому: ні актором, ні режисером театральним я до того часу не був, в кіно ходив не часто, з артистами не знався і теоретично з усім складним комплексом синтетичного мистецтва кіно знайомий не був».

Отак: не був, не знався, участі не брав… Що називається, з чистого аркуша. Все одно, що вступив на перший курс кіноінституту, якого тоді в Україні не існувало. Та хто у ті часи в кіно діставав якусь професійну освіту? Отак і було: брав до рук апарата, чи режисерську, диригентську паличку і починав щось маракувати. У кого виходило — той прямував далі.

Уже в липні 1926-го короткометражна комедійка «Вася-реформатор» вийшла на екрани — в Одесі, принаймні. Поруч імені режисера фільму Фавста Лопатинського (вихідця із легендарного театру «Березіль» Леся Курбаса) стояло і прізвище Довженка. Фільм, щоправда, не зберігся.

У серпні 1926-го Довженко приносить на кінофабрику сценарій ексцентричної комедії під назвою «Жан Ковбасюк». Її герой — перукар, котрий стає жертвою підступної інтриги дівчини — за допомогою дитини, немовляти, вона намагається примусити Жана одружитися. Зрештою, вона досягає успіху, аби в фіналі повідомити, що дитинка насправді не її, а тітчина…

Кінематографічне джерело тут очевидне — картини за участі знаменитого французького коміка Макса Ліндера. Його постійний кіноперсонаж, якого звали Максом (сам актор і його герой, тим самим, існували для публіки як єдина особа; от се і є, власне, «зірка» — в будь-якій ролі актора неодмінно присутній особистісний компонент; точніше сказати, так воно сприймається глядачем — це фільм «про Макса Ліндера»).

Наслідування? Звичайно… Та й чи могло бути інакше — адже Довженко тільки опановував ази кінопрофесії. За тим же максліндерівським серійним принципом подачі персонажа він хотів зняти ряд фільмів за участі Дмитра Капки (за свідченням самого актора): «Капка-футболіст», «Капка-фінінспектор», «Капка — агент карного розшуку». Пізніше він брав участь у народженні іншого персонажа, і теж «серійного», Тарапуньки (артист Юрій Тимошенко)…

Ніщо не є новим під місячним світилом — великий Довженко починав з простеньких комедійних форм, старанно копіюючи загальновизнані (і популярні!) зразки. Інтелектуали прагнули завоювати маси і не цуралися «низьких», «грубих» прийомів викладення екранних історій.

«Я сміявся п’ять діб під час постановки…»

«Жан Ковбасюк» трансформувався в комедію «Ягідка кохання». Сам Довженко ставився до неї як до суто учнівської «проби пера». «Фільм вийшов не комедійний, — писав він згодом, але я сміявся п’ять діб під час постановки. Після цього я почав ставити фільми не комедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…».

Не вийшли, так. Хоча сам визнавав: комедійні епізоди у «Щорсі» (1939), скажімо, ставив з особливим задоволенням. Якийсь час мріяв навіть зробити спільну картину із самим Чарлі Чапліним. Не склалось, жаль.

А історія, покладена в основу «Ягідки кохання», повторилась, у якомусь сенсі, в житті самого Довженка. Його перша дружина, Варвара Крилова, уже після їхнього розлучення 1926 року, народила сина. Сталося це через 9 літ, у 1935-му, і здавалося б, який стосунок до появи Вадима Чазова (так прозивався син Крилової) має кінорежисер? Та вже по Довженковій смерті виникає версія, що має нібито, і неабияке. Доказів, правда, бракує, це, радше, красива легенда. А красиві легенди ми полюбляємо, чи не так?

Розлучення з Криловою збіглося в часі з «одруженням» з кінематографом. І новими романтичними захопленнями жінками. Першою з них була Іда Пензо, балерина, котра у 1926-му виступала на сцені Одеського оперного театру. Захоплення добре документовано — Іда зіграла у Довженковому фільмі «Сумка дипкур’єра» (зіграла балерину, тобто її взяли в картину як типаж). А ще одне документування щодо цього, сказати б, «напівроману», в книжці Юрія Яновського «Майстер корабля» (писалася упродовж 1927—1928 років). Звичайно, це не мемуари, одначе тут досить точно описано реалії і самого кінематографічного життя Одеси, і любовних почуттів, які спалахнули в магічному трикутнику: двоє чоловіків (Довженко і Яновський) та жінка (Пензо).

«Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилась на мене (…). З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі», — так описує автор героїню роману на ймення Тайах (тут усі імена мають романтичне забарвлення), і ця «фотографія» практично повністю збігається з прототипом: досить передивитися епізоди «Сумки дипкур’єра» за участі Пензо.

Прототипом іншого романного персонажу, режисера Сева, є сам Довженко.

«— Провалили картинку, Сев? — сміюся я.

— І ще й як провалив. З музикою і барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі (йдеться про вже згадувану «Ягідку кохання». — С. Т.).

— Зате я тепер не провалю і не злякаюсь».

«Сумку дипкур’єра» Довженко заходився фільмувати у жовтні 1926-го. 24-річний письменник Юрій Яновський був на той час головним редактором (по суті справи так, хоч називалось по-іншому) і, за сумісництвом, найближчим Довженковим другом (потоваришували у Харкові). Спільно з директором Павлом Нечесою вони наважились подарувати Сашкові шанс, доручивши постановку повнометражного фільму. Пригодницької стрічки про те, як гине радянський дипкур’єр, а англійські матроси, із суто «пролетарської солідарності», рятують диппошту у вигляді портфеля і забезпечують її прибуття за адресою.

У «Майстрі корабля» — романтика раннього, ще зовсім молодого кіно, напоєного повітрям моря, повітрям Одеси. І, звичайно, романтика молодого кохання.

«Ви якісь дивні люди, — сказала Тайах,— нічого подібного я не бачила у себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря».

І — далі: «Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна вирізьбити на піраміді, бо вона є синтез і натхнення…».

Усе наступне життя — як моторошний сон…

«Сумка дипкур’єра» — фільм, що називається, фактуристий, у ньому море — це море, а образ корабля виформовується з цілком конкретних і предметно відтворених деталей.

І сам Довженко в одній із ролей — кочегара. Єдиний випадок, коли він виступив як актор, та ще й у своєму фільмі. Уже сам по собі цей факт випрозорює в картині авторське начало — режисер вносить себе у фільмову тканину, оприлюднює свою присутність.

Загалом події фільму не просто обертаються навколо портфеля з дипломатичною поштою, вони зав’язані на прагненні однієї групи (детективів та їх помічників) простежити всі нюанси поведінки іншої (матросів). Відтак найголовніше, що прагнуть зафіксувати у кадрі автори фільму, — це постійне, майже тотальне взаємне стеження одних за іншими.

На мій погляд, у цій подієвій схемі видні сліди психічної травми самого Довженка — від перебування в концтаборі, куди його було запроторено десь на початку 1920-го, після арешту чекістами, як вояка армії УНР. Подібна версія видається найвірогіднішою. У кочегара-Довженка частенько за спиною зринає постать Іншого, постать шпигуна, наглядача. Трохи схоже на моторошний сон — адже найбільше нас лякає от се вторгнення чужого на суверенну територію нашого «Я». Страх — саме він є однією з домінантних величин фільму.

В «Сумці…» все замкнуто у вузькі обшири кочегарки, кают, корабельних коридорів. Ламкий профіль простору, і тільки там, навкруги, величезний простір морських вод. Саме тіло людське шматується, поглинається от сим розірваним корабельним простором, заповненим ще й чужим, стороннім оком.

Усе наступне життя Довженка нагадує моторошний сон — стеження за ним велося повсякчас, влада й голубила його, і нещадно пресувала…

«Сумка дипкур’єра» мала успіх у публіки, що і дозволило Довженкові ствердитись у професії. Далі, на тій же Одеській кінофабриці, були і нові романи (спершу з актрисою Оленою Черновою, потому, і вже на все життя, — з Юлією Солнцевою), і нові фільми.

«Звенигора» (1928) — по суті справи перший український екранний міф, що продовжив традиції Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Потому — «Арсенал» (1929), епічна фреска, з виразним, а в чомусь і просто несамовитим експресіоністським притиском. Ці фільми, разом із «Землею» (1930), зробленою вже у Києві, і дозволили Довженкові стати однією з найвизнаніших ікон світового кіно. Та ікона витворилась — і висвятилась! — саме в Одесі.

І от тепер саме в Одесі розпочалася робота над фільмом про Довженка (режисер Костянтин Коновалов, генеральний продюсер Андрій Осипов). В основі — події 1926 року. «Сумка дипкур’єра», Іда Пензо, Юрій Яновський, Довженко… Усе ще попереду, але механізм історії вже запущено…

Сергій ТРИМБАЧ. Історик кіно



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
10/07/2024
Проведено випробування багатосекційного вагона «Татра» на маршруті №1к — від вулиці Паустовського до Пересипського моста. Як зазначив одеський міський голова Геннадій Труханов, наразі місто має два вагони «Татра», які придбані за кредитною програмою з Європейським інвестбанком. До кінця липня планується отримання ще 6 таких трамваїв...
10/07/2024
Во вторник в Вашингтоне стартовал юбилейный саммит НАТО, который завершится сегодня, 11 июля. Повестка дня включает много вопросов, которые касаются Украины...
10/07/2024
Одеський археологічний музей відкрив двері вперше з початку повномасштабного вторгнення...
10/07/2024
Прогноз погоды в Одессе 12—17 июля
Все новости



Архив номеров
июль 2024:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31


© 2004—2024 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.058