Пірати у XXI столітті

Історія одного захоплення та звільнення українських моряків

Двадцять років тому, 18 жовтня 2005 року, відбулася подія, яка в буквальному сенсі підірвала традиційне сприйняття професії моряка: у Тихому океані в районі Африканського Рогу сомалійські пірати захопили теплохід «Панагія». У полоні опинилися 20 українських моряків! Спочатку такій новині просто не хотілося вірити: та яке ж там «захоплення» теплоходу, та які ж там «пірати» — адже XXI століття на дворі!

Але перед тим, як повернутись безпосередньо до подій 18 жовтня 2005 року, важливо дати відповідь на одне, но дуже важливе питання: як на тлі того, що сьогодні відбувається в Україні, коли чуєш вибухи, гуркіт шахедів, свист ракет, постріли гармат, коли майже кожного дня громадянам доводиться стикатися або самим вживати слова «заручник», «полонений», «ув’язнений», «звільнений з полону» і таке інше, наскільки доцільно повертатись до подій 20-літньої давнини, тим більше що вже багато років країна не має власного морського транспортного флоту, а її моряки працюють на суднах іноземних власників?

Вважаю, що на це питання важко дати просту відповідь: потрібно, чи не потрібно? Історія, тим більше власна історія, завжди нагадує про себе в ситуаціях, які передбачити неможливо. А приклади мужньої поведінки, стійкості тих, хто з тобою поруч, що надихають віру в свої власні сили і упевненість в своїх побратимах, завжди користувались повагою і шаною українців.

18 жовтня 2005 року, коли сомалійські пірати захопили теплохід «Панагія», всіх вразила повна невизначеність і неясність дальшого розвитку ситуації, яка виникла: що буде з судном, з моряками? Адже в тій частині сомалійського узбережжя, куди на вимогу піратів прямував захоплений теплохід, немає портів, і ніхто не розумів: де ж він перебуватиме надалі? А якщо немає портів, одразу виникало запитання: як він буде забезпечуватися водою, паливом, продуктами, якщо його затримання затягнеться, і власних запасів буде недостатньо? Не зрозуміло було: де перебуватимуть моряки: на судні чи їх змусять зійти і відведуть кудись на березі? Якщо відведуть, то куди: там, на березі, і поселень жодних немає, пустеля навкруги. Одним словом — виникали і напрошувалися запитання, запитання і знову запитання...

Але все ж таки: спочатку хронологія подій.

Рано вранці 19 жовтня 2005 року. із дочірнього підприємства «Сігал» на адресу Міністерства закордонних справ України надійшло повідомлення (текст справжній, коментарі мої):

«Заступнику міністра пану Наливайченку В.А. Терміново. Про захоплення теплоходу Panagia під ліберійським прапором з українським екіпажем на борту.

ДП «Сігал» цим повідомляє, що згідно з інформацією, отриманою телефоном від капітана теплохода Panagia пана Шабанова В.В. 18 жовтня 2005 р. о 15.50 за київським часом це судно, що перебувало в Індійському океані за 90 миль від східного берега держави Сомалі, зазнало нападу озброєних людей на швидкохідних катерах із застосуванням вогнепальної зброї. Судно виконує комерційний рейс, на борту 32 503 тон вугілля з Південної Африки на Туреччину. …Зв’язок із судном відсутній. Доля екіпажу, судна й вантажу невідома. Просимо МЗС України дипломатичними каналами з’ясувати долю екіпажу та вжити всі можливі заходи для гарантування безпеки моряків і захисту їхніх інтересів як громадян України.

З повагою директор ДП «Сігал» Володимир Юрков».

А як розвиток зазначених подій бачили моряки, які у той час знаходились на борту теплоходу «Панагія»?

Вахтовий другий помічник капітана Павло Степанов і капітан Володимир Шабанов, які перебували на містку, побачили швидкісні катери, що мчали до судна, і передали до машини команду максимально збільшити швидкість. Одночасно вахтовий помічник почав маневрування з метою ускладнити наближення катерів до судна. Однак це не зупинило нападників. Закинувши на борт «кішки» і легкі драбини, грабіжники піднялися на палубу «Панагії». За описом моряків вони були чорними, кучерявими, бородатими, на вигляд кволими (шкіра та кістки), але всі озброєні автоматами, у декого були й ручні гранатомети. Одягнені були у футболки, навколо стегон була обгорнута кольорова тканина, на зразок спідниці, на ногах «в’єтнамки», багато хто був босоніж.

Нападники зажадали зібрати екіпаж в носовій частині судна. Попередили: якщо моряки не поводитимуться агресивно, то зброю проти них застосовувати не будуть. Одразу відібрали мобільні телефони, почали грабувати каюти моряків.

Пірати розмістилися на містку судна, взявши його під цілодобовий безперервний контроль і унеможлививши, таким чином, доступ екіпажу до приладів управління, супутникового телефону і засобів навігації.

Екіпаж пірати залишили проживати в раніше займаних каютах, дозволили в денний час переміщатися судном зі службових питань по одному, по двоє, заборонили збиратися разом. Харчувалися пірати на судні із суднових запасів продуктів. Кухарю Сергію Світличенку і матросу-буфетнику Володимиру Ясюку доводилося щодня підніматися о 5-й годині ранку і готувати їжу на екіпаж і грабіжників. Коли капітан сказав піратам, що борошно і цукор закінчуються, і скоро ні з чого буде пекти хліб, то пірати на човнах доправили з берега мішок з борошном і мішок цукру, привезли кілька кіз, забили їх на кормі і м’ясо передали на камбуз. Вони також привезли сигарети з іншого захопленого ними судна.

Одноманітно тягнулися дні полону моряків. Теплохід «Панагія» стояв на якорі приблизно за дві морські милі від берега, з борту судна було видно безкраї простори піщаної пустелі, вкритої рідкісними колючками. Моряки займалися регламентними роботами для підтримки судна в робочому стані. Капітан Володимир Шабанов і старший механік Петро Куликівський орієнтували моряків на готовність судна до зняття з якоря і виходу в море негайно після отримання дозволу. Члени екіпажу розуміли, що переговори про звільнення судна з представниками піратів тривають, але результатів не знали, хоча дуже сподівалися на швидке їх закінчення і звільнення з полону.

Ми, працівники ДП «Сігал» в Одесі, знали, що переговори про звільнення судна, вантажу та екіпажу ведуться в Лондоні з представниками піратів, і теж сподівалися на швидке звільнення моряків. А поки що нам доводилося постійно і дуже щільно працювати із засобами масової інформації України, з рідними та близькими моряків.

Буквально з перших днів, а я б навіть сказав — з перших годин захоплення судна піратами, перед керівництвом ДП «Сігал» постали непрості, але дуже важливі за своєю значущістю питання, які раніше ніколи не траплялися в повсякденній роботі. Потрібно було забезпечити в повному обсязі вимоги судновласника, який розпочав активні переговори з піратами про звільнення судна й екіпажу і вимагав від нас беззастережного виконання всіх його інструкцій, які часом стосувалися умов переговорів і містили конфіденційну інформацію.

А з іншого боку, треба було інформувати членів сімей моряків про захоплення судна, що сталося, про заходи, яких вживають для їхнього звільнення, про умови перебування моряків на судні під час полону, їхню безпеку, забезпеченість харчуванням, водою, зарплатою, про можливі терміни розв’язання цього питання тощо.

Кожен мій робочий ранок у ті дні починався з повідомлень дружинам і матерям моряків про інформацію, що надійшла за останню добу. Я дзвонив у ті сім’ї, які проживали в Криму, Херсонській, Миколаївській, Вінницькій, Харківській та інших областях України. Я вів щоденний облік усіх своїх переговорів із сім’ями моряків, і в будь-який момент знав, коли на зв’язку з компанією була та чи інша сім’я. І якщо бачив, що за моїми записами виходить, що та чи інша дружина або мама моряка вже більше ніж три дні не зв’язувалася з нами, телефонував їм сам, давав інформацію, яку мав у розпорядженні, відповідав на запитання, які виникали під час бесіди, якщо потрібно було, втручався в розв’язання якихось прохань і запитань. Усі ці заходи і проведена нами робота в комплексі сприяли тому, що члени сімей моряків теплохода «Панагія» не збиралися на мітинги і протести, не вимагали втручання президента, Кабміну, Мінтрансу, МЗС, не виїжджали до Києва для подачі петицій тощо.

Вони, спираючись на отриману від нас інформацію, постійно відчуваючи уважне і довірливе ставлення до їхніх проблем з боку нашої компанії, очікували завершення переговорів судновласника про звільнення судна. І нарешті дочекалися того дня, а саме 26 листопада 2005 року, коли пірати покинули борт судна, і «Панагія» змогла продовжити рейс до Туреччини. Здійснивши перехід від місця рейдової стоянки біля берега Сомалі до Ізміру й передавши справи прибулим на заміну морякам з України, екіпаж 12 грудня 2005 року повернувся до Одеси.

Як свідчили самі моряки після повернення, інформація про стан справ удома, у сім’ях моряків, незалежно від того, в якому місті вони проживали, різними шляхами доходила до теплохода «Панагія». І це, на їхній погляд, безумовно, сприяло тому, що моряки були більш зібраними, більш відповідальними і більш впевненими в собі.

Хочу зазначити, що моряки теплохода «Панагія» мужньо та з гідністю поводилися в полоні. Попри погрози піратів (цілком реальні, до речі кажучи, капітана Володимира Шабанова, наприклад, кілька разів пірати виводили на палубу нібито на розстріл за затримку в переговорах із судновласником!), моряки намагалися підтримувати судно й усі механізми в робочому стані, щоб після завершення переговорів можна було б без зволікань слідувати своїм ходом. Через брак питної води зуміли умовити піратів дозволити здійснити під їхнім контролем кілька галсів уздовж узбережжя, щоб запрацював судновий опріснювач морської води. Турботою старшого помічника капітана Артема Демидюка, боцмана Миколи Єрохіна та всієї палубної команди був стан вантажу в трюмах. Вугілля — вантаж підступний і в умовах африканської спеки та високої вологості міг спалахнути через виділення метану. Трюми постійно доводилося відкривати і провітрювати.

Отже, кожен моряк займався своєю роботою, а екіпаж загалом прагнув бути готовим знятися з якоря після отримання дозволу на відхід. Витримкою та поведінкою моряки змогли домогтися в піратів дозволу періодично дзвонити близьким до Одеси, що теж зіграло винятково важливу роль у цій ситуації, особливо в обміні інформацією.

Після повернення моряків теплохода «Панагія» до рідного міста Президент України В. Ющенко, який перебував із робочим візитом в Одесі, вручив капітанові Володимиру Шабанову орден «За мужність» III ступеня, кожному члену екіпажу подарував годинник із державною символікою і написом «Від Президента України». Голова Одеської облдержадміністрації подарував кожному моряку мобільний телефон.

Тоді, у 2005 році, після повернення екіпажу «Панагії» я не думав, що наш досвід роботи з сім’ями моряків, набутий у важких умовах і дуже непростих діалогах з окремими дружинами та батьками моряків (чого вже гріха таїти, всяке в цьому спілкуванні бувало, не завжди такі розмови були приємними для сторін), буде затребуваним. Мені здавалося, що події з «Панагією» — окремий епізод, і набутий досвід навряд чи комусь знадобиться. На превеликий жаль, я помилився в прогнозах — захоплення моряків, зокрема й українських моряків, направлених у рейси за посередництва наших одеських крюїнгів, особливо у 2008—2010 роках, стали ледь не систематичними, збільшився час перебування моряків у полоні, зросли вимоги піратів і суми викупу.

Апетити тодішніх флібустьєрів та їхня жага до легкої наживи спонукали уряди низки країн розробити та вжити певних заходів, спрямованих на боротьбу з піратством у відкритому морі. У районі Червоного моря, біля узбережжя Сомалі розпочалося патрулювання бойовими кораблями країн НАТО і деяких держав цього регіону. Однак, як з’ясувалося, бойове чергування кораблів ВМС виявилося не настільки ефективним, як на це розраховували.

По-перше, збільшився час проходження суден у небезпечних районах. Адже потрібно було сформувати конвої з вантажних суден різних типів і різних за призначенням, тоннажністю, роком побудови і рухатися з однією обраною швидкістю, щоб не дати змоги піратам напасти на відсталі від конвою і самотні судна. Швидкісні судна, наприклад, контейнеровози, втрачали свою перевагу у швидкості і змушені були підкорятися загальним вимогам конвою.

По-друге, пірати незабаром пристосувалися, вивчили точки, де військові моряки припиняли конвоювання і поверталися або йшли в зону, де формувався новий конвой із вантажних суден. Були зафіксовані випадки, коли пірати нападали на самотні судна після завершення їхнього конвоювання і відходу військових кораблів.

По-третє, виникали непередбачені юридичні питання. Наприклад, з військового корабля помітили підозрілий швидкісний катер і прийняли рішення затримати та оглянути його. Катер на вимогу військових припинив рух і зупинився, але коли військові моряки на штурмових баркасах наблизилися до затриманого катера — в людей, які перебували в ньому... не було при собі жодної зброї (втім, як не було ні сіток, ні вудок)! Зрозуміло, що це не рибалки, а грабіжники і свою зброю вони просто втопили. Але що в такому разі можна було пред’явити потенційним піратам як обвинувачення? Тільки свої підозри!

Далі — більше: якщо підозрілих осіб усе ж таки затримували, а саме так на початку патрулювання і робили, то як слід було чинити із затриманими далі? Адже їх потрібно було взяти на борт, годувати, утримувати й охороняти, доставити на берег (куди, до якої країни?) і найголовніше: а що далі — судити? За законодавством якої країни: Сомалі чи країни, військові моряки якої затримали потенційних нападників? Адже затримані не мали жодних документів, і встановити їхні особи та громадянство не було можливим не тільки на борту корабля, а й на березі.

Зрозуміло, що на практиці після огляду такого катера військові моряки, переконавшись, що на борту немає зброї, найчастіше відпускали потенційних «піратів» геть. Хоча відомі випадки, коли затриманих «піратів» все ж таки доправляли в держави належності військових кораблів (наприклад, до Італії) і там віддавали під суд. Але все це було надто затратно, вимагало багато часу і зусиль, і зрештою від практики патрулювання відмовилися, але конвоювання бойовими кораблями якийсь час ще зберігалося.

Набагато ефективнішою виявилася практика найму судновласниками озброєної охорони для супроводу транспортних суден у небезпечних районах. На хвилі зростання піратських нападів з’явилися компанії, що надавали охоронні послуги.

Єдине відоме на сьогоднішній день обмеження — дуже невелике число країн дозволяє входити в їхні територіальні води (тим більше порти) морським транспортним суднам, на борту яких є озброєні люди. Згодом охоронні компанії вирішили і це питання: сек’юріті підсаджуються на транспортні судна у відкритому морі, а також залишають їх після виконання супроводу через небезпечний район.

Після того, як практика направлення в рейси озброєної охорони на транспортні судна набула широкого поширення, не був зафіксований жоден випадок нападу піратів на охоронюване судно. Тож питання безпечного плавання транспортних суден у небезпечних через піратів районах — питання бажання (і можливості) судновласників нести додаткові витрати на охорону.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що будь-який досвід завжди дістається не просто. Часто за нього доводиться платити високу ціну, яка може бути не лише труднощами побутового характеру, а й стражданнями людей, понівеченими долями і, на превеликий жаль, навіть тяжкими втратами.

20 років тому українські моряки теплохода «Панагія» першими отримали сумний досвід, провівши в полоні у сомалійських піратів 39 діб. Наші земляки вистояли, витримали всі випробування і благополучно повернулися додому.

Згадуючи події тих днів, хочу побажати всім морякам, тим, хто вже перебуває в морі або тільки збирається в рейс, спокійного, безпечного плавання та радісної зустрічі зі своїми рідними.

Сергій ЧЕРНИХ. Ветеран Чорноморського морського пароплавства