|
|
   |
Вони — майбутня еліта українського війська, майбутні офіцери ДШВ. За плечима — три роки щоденної військової науки, активного спорту та тренувань на витривалість тощо. Здавалося б, організми звикли до всього.
Але п’ять днів у засніжених Карпатах показали: коли проти тебе природа, твої м’язи нічого не варті, якщо ти не вмієш думати головою. Курсант III курсу Військової академії Влад (ім’я змінено) розповів про «експрес-курс» гірської підготовки, який перевернув його уявлення про власну витривалість.
Головним випробуванням став марш на 15 кілометрів. На мапі — смішна дистанція, ще й без броні і зброї — легка прогулянка, що здолається за годину-півтори. В реальності — 9 годин безперервної боротьби за кожен крок.
«Була одна гірка, на яку в теплу пору року забігаєш за 15 хвилин. Тут ми вгризалися в неї півтори години. Снігу — по коліна, місцями по пояс. Перший, хто йде в колоні, фактично працює бульдозером — пробиває стежку наступним. Сил вистачає ненадовго, тому постійно мінялися: проклав шлях — відійшов назад», — розповідає Влад.
Група курсантів рухалася на снігоступах, але навіть ці дивоходи не рятували від повного виснаження.
Найцінніший урок, який винесли курсанти, цього разу стосувався не стрільби чи тактики, а вміння одягатися. В зимових горах це питання життя і смерті.
«Для себе особисто я зрозумів головне правило: краще 10 разів зупинитися і перевдягнутися, ніж один раз спітніти, — ділиться курсант. —Якщо ти мокрий, а на вулиці мінус 15, ти моментально замерзаєш. Висушити речі в такий мороз нереально».
Хлопці виробили власну схему: 50 хвилин інтенсивного маршу йшли майже «роздягнені» — лише в термобілизні навипуск, щоб тіло дихало. Як тільки оголошували 10-хвилинний привал — миттєво накидали на себе куртки.
«Для цього виду занять в нас є спеціалізовані багатошарові куртки. На привалі ти одразу в неї закутуєшся і п’єш чай з енергетичним батончиком. На вершині, де вітер просто збивав з ніг, надягали і «мембрану» (Gore-Tex). Але з ногами була біда. Як тільки зупиняєшся — пальці дубіють. У мене було 4 пари шкарпеток і 2 пари устілок, і я їх постійно міняв на зупинках. Це єдиний спосіб вберегти себе від переохолодження».
Окрім маршів, програма включала специфічні альпіністські навички, які зазвичай бачиш у кіно про підкорювачів Евересту.
«Нас вчили падати з гори, — згадує Влад. — Уяви схил під 40 градусів, 100 метрів вниз. Ти зриваєшся, летиш, і твоє єдине спасіння — льодоруб. Ти маєш вчасно перевернутися і встромити його в схил так, щоб загальмувати. Це шалений адреналін».
Ще один етап — лавинна безпека. Курсантів буквально закопували в сніг на глибину 80 сантиметрів. Інша група мала знайти «потерпілого» за допомогою спеціальних щупів та біперів — датчиків, що починають пікати при наближенні до людини.
Ночували не в теплих казармах, а в наметах просто на вершині гори, у ліску. Вночі температура падала до -17°C.
«Щоб не задубіти вщент, використовували хімічні грілки — кидали по 8 штук просто у спальник. Надягали два шари термобілизни. Спали по черзі: хтось відпочиває, хтось патрулює табір, періодично обходячи намети. Не так для охорони, як для контролю ситуації — чи не погіршилась погода, чи не занесло намет».
Попри екстремальні умови, жоден із курсантів не захворів.
Влад зізнається: гори швидко збивають пиху.
«Ти думаєш, що ти — еліта. Ти три роки займаєшся фізо, у тебе купа м’язів, ти витривалий. А потім природа ставить тебе на місце, — каже майбутній десантник. — Багато хто відчув, що їхньої підготовки не буває достатньо. Кілька хлопців із групи реально «не витягували». Але ми постійно їх тягнули за собою. Дійшли всі. Але наступного дня судоми були «зачотні».
Такого досвіду не здобудеш у спортзалі. Екстремально низьких температур і такого вітру, як там, на полігоні не зімітуєш. Це було важко, але краєвиди і усвідомлення того, що ти це зміг — воно того варте!».
Пресслужба Військової академії (м. Одеса)