|
|
   |
Юна зірка з Одеси підкорює сцену: Софія Мардаренко — лауреатка «Червоної Рути-2025»
Її голос — ніжний, але впевнений, її пісні — щирі й емоційні, а сцена для неї — не просто місце виступів, а справжній дім. Цієї осені 15-річна одеситка Софія Мардаренко вразила журі та глядачів 17-го Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні «Червона Рута-2025», здобувши почесну другу премію в жанрі популярної музики. Її ім’я вже з’являється у списках молодих талантів, за якими — майбутнє української сцени.
Ми зустрілися із Софією після її повернення до рідної Одеси. Схвильована, але щаслива, вона охоче поді-лилася своїми враженнями від конкурсу, планами на майбутнє та, звісно ж, згадала, з чого усе почалося:
— До музичної школи я вступила у 10 років — тоді мені здавалося, що фортепіано й є те саме чарівне мистецтво, якого я хочу навчитися. На вступних прослуховуваннях я заспівала дві пісні — і раптом усе пішло зовсім не так, як я уявляла. Мені сказали, що для класу фортепіано я вже занадто доросла, але звернули увагу на мій голос. Запропонували спробувати себе у вокалі, у класі Алли В’ячеславівни Кочиашвілі.
Чесно кажучи, тоді я дуже довго відмовлялася. Мені було прикро, бо я прийшла не співати, а грати! Але мама сказала: «Давай так — підеш на перше заняття, просто спробуєш. Якщо не сподобається — не ходитимеш».
Я погодилась. І з першої ж зустрічі з Аллою В’ячеславівною щось ніби клацнуло всередині. Ми одразу знайшли спільну мову. Вона не просто викладач — вона стала моїм музичним наставником, тим, хто побачив у мені щось більше, ніж я сама на той момент могла уявити.
— Ніколи не забуду нашу першу зустріч із Софійкою, — з усмішкою згадує викладачка. — Проста, скромна дівчинка з серйозним поглядом. Я попросила: «Заспівай щось, без музики, просто голосом». І вона почала. Це була дитяча пісня — «Три бажання». На перший погляд — проста, але з глибоким змістом. І вона заспівала її так, що в мене навернулися сльози. Так, у її вокалі були певні огріхи, але вона прожила кожне слово. Її голос звучав не як у дитини, що просто повторює ноти, а як у маленької актриси, яка вже вміє передавати емоції. Тоді я вже знала напевно: переді мною — майбутня артистка.
— Мені одразу дуже сподобалася Алла В’ячеславівна, — з теплом у очах згадує Соня. — Вона не тільки вчила мене вокалу, вона вірила в мене з перших нот. У моєму починанні мене підтримали всі: мама з татом, бабуся з дідусем, мій старший брат… Завдяки їм я не злякалася і не здалася на самому початку. Я просто йшла вперед, навіть коли було складно.
Пам’ятаю свій перший конкурс. Це був «Віват, ВИТОКИ!» — ще у 2019 році. Організували його львів’яни, і тоді конкурс проходив по регіонах, в один тур. Я посіла лише третє місце. Але саме той момент навчив мене важливому: кожен крок — це досвід, а не зупинка. І якщо я хочу досягти більшого, я маю бути наполегливою, навіть коли щось не одразу вдається.
— Після того випадку я майже вирішила: все, більше з Софією на конкурси не поїду, — каже Алла Кочиашвілі. — Дуже важко, коли бачиш, як дитина плаче, як її зсередини розриває невдача… А я, як педагог, не витримую таких моментів — мені хочеться захистити своїх учнів, вберегти їх від розчарування. Та саме тоді Софія мене здивувала. Вона подивилася на мене і твердо сказала: «Я все одно буду ходити на конкурси!». І я побачила в її очах не розпач, а жагу. Вона — боєць. Вразлива, чутлива, але з дуже сильним внутрішнім стрижнем.
— Ми вже планували наступну поїздку — конкурс у Києві, але все змінилось — почалась пандемія, — усміхається Софія. — Почалась зовсім інша реальність — з екранами та відстанями. Ми почали брати участь в онлайн-фестивалях. Назву мого першого онлайн-конкурсу я не пам’ятаю. Але саме там я отримала перше місце!
Онлайн-уроки в нас проходили просто: я телефонувала Аллі В’ячеславівні, ставила колонку — і співала свої законні 45 хвилин.
А після коронавірусу прийшла війна… І ми з мамою були вимушені виїхати біженками за кордон. Нас прихистили знайомі в Польщі. Але і там, серед чужих вулиць і невідомої мови, я не припинила співати. Алла В’ячеславівна залишалась на зв’язку, заняття тривали — як якір, що тримав мене на плаву.
Через півроку ми повернулися додому, до Одеси. Тут завжди тепло — не лише в прямому сенсі, а в серці. Навіть попри обстріли, блекаути — тут дихається по-справжньому. І тут я продовжую творити, бо це мій дім.
— Особливо пам’ятається 6 грудня 2022 року, День Збройних Сил України, — згадує Алла Кочиа-швілі. — Саме в той день стався черговий обстріл, потім блекаут, усе місто занурилось у темряву. А у нас якраз мав відбутися святковий концерт. Брат Софії тоді служив на передовій — військовий медик, пішов добровольцем. У залі дитячої бібліотеки № 37 була заряджена портативна колонка. І мама Софійки каже: «Дівчата, нам залишається тільки співати!». І ми співали. Без світла, але з відкритими серцями. Ми не раз виступали й для військових у шпиталях. І кожен такий виступ — це частинка вдячності тим, хто тримає для нас небо.
— Дуже важко дивитися в очі тим, хто пройшов через війну… — продовжує Софія. — У поранених військових — особливий погляд. Часом згаслий, втомлений, сповнений болю. Але саме завдяки їм ми сьогодні маємо можливість виступати, співати, творити! І коли я виходжу перед ними з піснею — я розумію, що це не просто виступ. На таких концертах ми не маємо права показувати свій сум, не можна співати з жалем. Наше завдання — підтримати, підняти дух, дати надію. І я щиро вірю, що це має значення.
Перший Гран-прі Софія здобула на міжнародному онлайн-конкурсі Favorite Vocal. Тоді вона виконала джазовий твір. Відтоді репертуар дівчини тільки розширювався, і сьогодні вона впевнено працює в різних вокальних стилях — від джазу до академічного співу.
Вона має записи пісень, наприклад, на вірші Лесі Українки «На зеленому горбочку», виконаної в академічній манері, або на слова Івана Франка «Човен».
На позаминулому фестивалі «Зірочка» Софія знову отримала Гран-прі, підтвердивши, що це не випадковість, а результат послідовної й натхненної праці. Не менш яскравою стала її перемога на конкурсі «МАКСіЗІРКА» в Овідіополі — пам’ятному фестивалі на честь Максима Браславського, що традиційно проводиться в травні.
А ще одна перемога залишила по собі не лише емоції, а й приємний сюрприз — на конкурсі «Зірка.UA» Софія отримала Гран-прі та грошову винагороду — 10 000 гривень.
— В останній час головним ініціатором підбору репертуару стала саме Соня, — зізнається Алла В’ячеславівна. — Для мене, як для педагога, це дуже важливо — навчити учня бути самостійним, відчувати свою відповідальність за вибір. Коли бачу, що вона робить ті кроки, які зробила б я сама, — просто мовчки аплодую.
Обирати репертуар Софії допомагають мама та записи, які дівчинка знаходить у соціальних мережах — з концертів, конкурсів. Напередодні Нового року, готуючись до концерту у Всесвітньому клубі одеситів, Софійка за тиждень опанувала різдвяні джазові пісні, причому мала лише одну репетицію з піаністом Олексієм Пєтуховим. Співпраця з відомими поетесами Зоєю Аровою та Галиною Верд розпочалася під час війни — на презентації альманаху «З Україною в серці» у театрі Перуцького. Особливо чуттєвою для дівчини стала пісня на слова Зої — «Моя душа». А на вірші Галини Верд вона виконувала проникливу композицію «Одеса-мама», що вже стала однією з візитівок нашого сонячного міста.
До речі, репертуар Софії нараховує понад 80 пісень, і близько 40 з них вона вивчила спеціально для участі у фестивалі «Червона рута»!
— Я мала чимало сумнівів перед участю у «Червоній руті», — зізнається Софія, ніби повертаючись у той день. — Незадовго до конкурсу я захворіла: нежить, боліло горло. Відбірковий регіональний тур проходив у філармонії, і суперники були надзвичайно сильні. Треба було виконати три українські пісні. І ось, як тільки учасникам почали зупиняти фонограми, я відчула хвилювання ще сильніше.
Директор фестивалю пан Мирослав Мельник суворо дивився на сцену і казав: «Продовжуй». Він хотів перевірити — чи зможе вокаліст інтонувати чисто без будь-якого супроводу. Багатьох учасників він зупиняв після кількох куплетів, не даючи дійти до кінця. Це було справжнім випробуванням.
І ось дійшла моя черга. Я виходжу на сцену і починаю співати першу пісню — мене не зупиняють. Другу пісню почала, і раптом фонограму вимкнули, але мою пісню дослухали до кінця. Залишилася остання, третя пісня — складна, зі свистковим регістром. У кульмінаційний момент я все ж таки беру високу ноту, хоча мама не радила — дуже хвилювалася за мене.
По закінченню мого виступу я вже хотіла йти до зали, але пан Мельник кличе: «Зачекайте, поверніться будь ласка. Чи є у вас якийсь зарубіжний репертуар?». Йому було важливо зрозуміти, чи я слухаю різну музику, як розумію використання вокально-технічних прийомів. Я почала виконувати Non, je ne regrette rien з репертуару Едіт Піаф а капела. Доспівала куплет, і пан Мельник подякував мені, дозволив повернутися до зали. Ми з батьками подумали, що на цьому все закінчилося, і вирушили прогулюватися містом.
Проте за три години ми отримали повідомлення від Алли В’ячеславівни: виявляється, всі даремно поїхали додому — того ж вечора журі мали оголосити результати! Ми з батьком миттєво сіли в машину й помчали назад. Я забігла до філармонії саме тоді, коли оголошували дипломантів — спершу третіх, потім других і перших ступенів. Серед п’яти лауреатів першого місця була і я. Це означало, що мене автоматично допустили до фіналу.
Наступного дня мені надійшов на електронну пошту лист від «Червоної рути» — з пропозицією навчатися у творчій школі-майстерні фестивалю. Або я могла відмовитися і готуватися до конкурсу самотужки, або могла прийняти цей шанс. Враховуючи, що прослуховування проходили майже у всіх 24 областях України, це було неймовірною можливістю.
— Специфіка цієї школи-майстерні полягає у дуже ретельному підборі репертуару, правильному його структуруванні, — пояснює Алла В’ячеславівна. — Важливо охопити пісні різних стилів, але з акцентом на зарубіжний манер виконання. Я з великим задоволенням помітила, як у Софійки розширився голосовий діапазон.
— Перше, про що мене попросили, — розповідає Софія, — це повідомити свій вокальний діапазон, щоб орієнтуватися при підборі пісень. Мені надіслали композиції, які треба було вивчити за тиждень, максимально точно відтворити манеру виконання, вокально-технічні прийоми та тембральні особливості — наблизитися до оригіналу. Із вже вивчених пісень мені найбільше подобається джаз, а також пісні Володимира Івасюка у супроводі симфонічного оркестру.
Для нас добирали справді цікаві й не надто заспівані композиції, наприклад, But Beautiful, Love and Paris rain. Я також виконувала джазову класику I Got Rhythm та вражаючий блюз Stormy Monday.
Особливу атмосферу створювали й пісні Володимира Івасюка, які на «Червоній руті» звучали по-новому — в сучасній обробці, під супровід симфонічного оркестру або джаз-бенду. Це настільки ніжно і водночас велично звучить, що іноді, стоячи на сцені, хотілося розплакатися від емоцій.
Із репертуару Івасюка я виконувала «Світ без тебе», «Відлуння кроків», «Кленовий вогонь», «Водограй», «Два перстені», «У долі своя весна». Ще мала у репертуарі уривки з пісень «Пісня поміж нас» та легендарної «Червоної рути», власну кавер-версію якої я створила згодом. Саме з цією піснею я закривала гала-концерт фіналу. Це був особливий момент — завершити фестиваль рядками, які для всієї України стали символом світла, музики і любові.
— У процесі навчання мене запросили до Києва — на ще один відбірковий тур, як гостю, — продовжує згадувати Софія. — З Одеси я була єдина. Я виконала три обов’язкові пісні та залишилася чекати, пила лише воду — боялася щось з’їсти, бо знаю, як це може вплинути на голосові зв’язки. І раптом — несподіванка. Нас почали питати репертуар Івасюка. У мене на той момент були вивчені «Водограй» і «Два перстені». Останню ж, до речі, виконували ще три вокалістки.
Нас викликали всіх разом на сцену. Пан Мирослав Мельник вмикає фонограму і каже: «Слухайте уважно. Коли я покажу на когось із вас — продовжуйте фразу. Без зупинки, без пауз». Це була імпровізація на сцені, справжній вокальний виклик. Ми мали миттєво підхоплювати мелодію, реагувати на рух його руки. Він пояснив: таким чином наші голоси пристосовуються звучати майже єдино, у гармонії. У кожного з нас було щось своє — особливе, характерне. Але разом ми ставали одним великим голосом. Тією «золотою серединою», яку він шукав.
Ми провели там три дні. На другий день уже працювали на сцені — хтось виконував по п’ять-шість пісень, а я заспівала дванадцять абсолютно різнопланових композицій поспіль. Мене ще викликали між виступами інших учасників, ніби випробовували на витривалість. А третій день став справжнім випробуванням — і водночас святом. Це був день гала-концерту.
Мені випала особлива честь — виконати «Водограй» у симфонічній версії. Це звучало дуже урочисто. У гала-концерті брало участь близько 17 вокалістів, більшість співали по одній пісні, я ж виконала дві. У перший день ми провели там 9 годин, на другий — 10, а в третій день затримались понад 12 годин. Це були довгі, втомливі, але неймовірно натхненні дні, які назавжди залишаться в моїй пам’яті.
Після повернення до Одеси я не зупинилася. Почала працювати над ще складнішим репертуаром. Продовжувала робити студійні записи у звукооператора Володимира Степанова. Усі відео надсилалися єдиним файлом: з фонограмою, окремо — чиста доріжка. Два завдання мені навіть довелося переписати — організаційна команда мені повідомила, що в мого голосу потенціал значно більший, ніж те, що я продемонструвала. І це стало для мене не критикою, а мотивацією. Зрозуміла: ніколи не можна зупинятися. Навіть тоді, коли вже здається, що зроблено максимум.
І ось — довгоочікуваний фінал. Місто Лева зустріло учасників «Червоної рути» особливою атмосферою — музичною, живою, по-львівськи теплою. Але навіть тут усе починалося з чергового відбору.
У перший день Софія виконала три композиції зі свого репертуару. Ввечері до зали приєднався пан Мирослав Мельник — до того він брав участь у пресконференціях, — і Софійку попросили заспівати ще. Вона виконала додатково чотири пісні. Цього ж дня з усіх виконавців відібрали близько 17 найсильніших. Софія вже тоді була визначена як одна з номінанток на лауреатство — її щире виконання нікого не залишило байдужим.
На третій день відбувся гала-концерт. Його завершальним акордом стала пісня «Червона рута» у виконанні Софії. На сцені за її спиною стояли всі — гурти, солісти, об’єднані в єдиний голос, єдину мелодію, що стала символом фестивалю і всієї української естради.
Після урочистої церемонії нагородження деяким учасникам подарували сертифікати на запис у проєкті «Тотальне наживо». Це ще один крок до великої сцени, ще одна можливість бути почутою.
Та попри заслужену перемогу, Софія не зупинилася. Вона повернулася додому і продовжила навчання у школі-майстерні. Її рідна Одеська школа мистецтв №13 пишається нею. Директорка Інна Володимирівна Буц завжди підтримує ініціативу і розвиток, створює умови, де кожен талант може розквітнути.
Софія бере активну участь у всіх міських заходах, гідно представляє Одесу на мультикультурних тижнях, виступає на великих сценах і центральних вулицях міста. І що найдивовижніше — вона ще й відмінниця у своїй загальноосвітній школі! Бере участь в олімпіадах, конкурсах, адже має хист до знань і до декламації віршів. Це чудове поєднання творчості та інтелекту — справжній дар.
Тож побажаймо нашій юній одеситці Софії Мардаренко натхнення, наполегливості та нових великих перемог на шляху до своєї мрії — стати професійною співачкою. А її шлях вже зараз звучить у серцях тих, хто хоч раз почув її голос.
Марія Гудима. Фото з особистого архіву співачки