|
|
   |
У липні по дослідницьких справах приїхав на Вінниччину, в Тульчинський район. Серед безкрайніх полів, неподалік зеленого лісу, по глибоких ярах розкинулося село Яворівка. Іду вулицею. Біла ґрунтова дорога сліпить очі. В повітрі дзижчать мухи і бджоли. Спекотно. То тут, то там гавкають собаки, кудахтають кури, кукурікують півні, гагакають гуси. Зустрічаю людей. Розмовляю. Одна з розповідей зацікавила.
В цьому селі 28 січня 1994 року народився Сергій Вікторович Савчук. Невдовзі вдалося поспілкуватися з його родичами. Сергій закінчив 11 класів місцевої школи. Вищу освіту здобув у Вінницькому національному аграрному університеті. Отримав спеціальність «Менеджер». Але обрав шлях воїна. До складу окремого загону спеціального призначення «Азов» долучився у 2019 році. Після вишкілу мав військове звання сержант, згодом — старший сержант. Служив інструктором 2-го відділення інструкторів навчальної роти батальйону вишкілу особового складу в/ч 3057 Національної гвардії України.
Мати Сергія Галина Савчук розповідає: «Сергій з дитинства займався спортом — боксом, боротьбою. В школі захоплювався комп’ютерами. Любив тварин, особливо собак великих порід. Був добрим, щирим, надійним, позитивним. Мав гарне почуття гумору. Мріяв мати свій великий будинок і сім’ю. В Маріуполі у нього була дівчина. Мріяв продовжити навчання у Франції. Син свідомо прийняв рішення стати оборонцем, хоч я його відмовляла. Але він сказав: «Я обрав свій шлях. Ти мене не зупиниш. Зі мною може статися все, що завгодно, і в мирному житті. Це моя дорога».
Повномасштабну війну Сергій Савчук на псевдо «Фелліні» зустрів в Маріуполі. Але і там, в першу чергу, хвилювався про родину на Вінниччині. «Подзвонив до нас, запитав чи все гаразд. Ми сказали, що були прильоти по Подільську і Тульчину, що є жертви, й він сказав: «Тримайтеся. Це, мабуть, надовго. Воно скоро не закінчиться». Тоді одразу мобілізували чоловіка», — розповіла жінка. Псевдо «Фелліні» Сергію дали за усмішку, позитив та жарти. У те, що він щасливчик, переконав і мати, і побратимів. «Все переводив у жарт. А коли пішов в «Азов», казав: «Мамо, я фартовий. Зі мною нічого не може бути». І дійсно, йому щастило, ще по навчанню хлопці казали, що він щасливчик. З ним нічого не буде. В нього все буде добре», — розповіла мати бійця.
Як кулеметник, Сергій брав участь у боях на Донеччині. Під час боїв у Маріуполі спочатку був командиром групи, а коли з хлопців майже нікого не залишилося в живих, то працював вже як стрілець. Про це казав побратим Михайло Жарков на псевдо «Мішаня». «Фелліні» загинув на руках у «Мішані». М. Жарков, на жаль, загинув 22 січня 2024 року. (Михайло Жарков у 2024 році мав закінчити 4-й курс за спеціальністю «Право» в Одеському державному університеті внутрішніх справ).
«Про службу і побратимів ніколи нічого не розповідав. Завжди говорив, що робота як робота, все добре. Більше хвилювався за батька, який був призваний з перших днів повномасштабного вторгнення. Намагався мене підтримати і заспокоїти. 30 березня 2022 року в його розмові відчула якусь тривогу. Ніби прощався. Я сказала, що вони сильні, й у них все буде добре. Син відповів: «Я вас люблю, бережіть себе». Більше зв’язку з ним не було. А побратимам говорив: «Вмерти не страшно, страшно вмерти в неволі», — розповіла мати Галина.
Сержант Сергій Савчук загинув 7 квітня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Під час оборони міста отримав поранення несумісні з життям. Захиснику було 28 років. Тіло полеглого не знайдено. Немає збігів за експертизами ДНК, немає і могили. Матері Сергія Галині Савчук тричі, з інтервалом у кілька місяців, різні люди повідомляли, як і за яких обставин загинув її син.
Посмертно сержант Сергій Савчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Біографічну статтю про Сергія Савчука вміщено в меморіальному виданні «Янголи Маріуполя» (Вінниця, 2025).
«Наш син змалечку ріс чесним, не вмів брехати. Його видавали очі. Мав багато друзів і вмів дружити. Чомусь завжди тягнувся до старших хлопців. Любив свого молодшого брата, у них різниця в 10 років. Бачу сина у снах. Так само жартує, просить, щоб не хвилювалась і не плакала», — додала Галина.
Вона і досі чекає сина вдома.
«Чекаємо по цей час, у нас немає поховання. Нема співпадінь. Я, мабуть, поки його не знайду, не побачу, не зможу це прийняти. Чекаю весь час…», — зазначила Галина Савчук.
Бабуся Ніна Микитівна Савчук додає: «Це було на початку листопада 2021 року. Сергій збирався їхати після відпустки. Повернув до мене. Поспілкувалися. Він поїв. Посидів. Провела до воріт. Стою, дивлюся на нього. А він дійшов до сусідньої хати, обернувся й каже: «До свіданья». І так, мені здалося, сумно це сказав. А в лютому розпочалася війна. Більше я його не бачила. Люди казали, що не можна було дивитися як він уходив... Минуло вже три роки, як повідомили, що його нема. Але немає його тіла. Наша родина була б рада будь якій звісточки від побратимів Сергія про нього, з будь якого куточку країни, бо його побратими є скрізь: хтось вже з війни повернувся додому, хтось на лікуванні, хтось повертається з полону… Ми й досі віримо, що він є».
В очах жінки стоять сльози. Але в серці теплиться надія.
P.S.
Щиро дякую за співпрацю й допомогу в підготовці матеріалу Інзі Істоміній, менеджерці департаменту праці та соціальної політики м. Одеси, та Олені Гордієнко, завідувачці Музею мужніх міста Вінниці.
Ігор ПАНОЧИШЕН