|
|
   |
Якщо ти зневірився, відчуваєш втому і важко тобі у всьому, то подивися в ці усміхнені очі юнака. І десь там, в найпотаємніших кутках, ти прочитаєш біль, бо війна перекреслила всі його мрії та плани, відібрала здоров’я та залишила глибокі рубці на тілі. Скалічивши його тіло, душу скалічити вона не змогла.
Григорій Мокану у 21 рік — ветеран війни. І він добре знає, що таке подивитися у вічі смерті, втратити побратимів та вижити!
Старший рульовий-сигнальник команди бойового управління Григорій Мокану до повномасштабного вторгнення проходив службу на патрульному катері «Слов’янськ», бо з дитинства йому понад усе подобалася морська форма, а мрії його були лише про море.
Перші навички морської справи юнак здобував під час навчання у Одеському професійному ліцеї морського транспорту. Якось до випускників ліцею завітали представники ВМС та прикордонної служби. На той час Григорій вже точно вирішив, що його життя буде пов’язане з морем. Проте юнак мріяв не про торговельний флот, де можна заробляти чималі кошти, він прагнув служити на бойових кораблях. Не приваблювали його ані статки, ані берегова канцелярія. Сучасні військові кораблі та морська охорона були до душі. І мрія його здійснилася! У 2020 році Григорій Мокану підписав контракт та отримав призначення на патрульний катер «Слов’янськ» типу «Айленд», які Сполучені Штати Америки передали Україні.
Початок повномасштабного вторгнення застав молодого юнака в Миколаєві. 23 лютого 2022 року в його житті був звичайним днем: він прослухав навчальний курс, а увечері відправився у звільнення — подивитися місто. На світанку 24 лютого їх підняли по тривозі — в місті вже були чутні вибухи та лунали сирени. За два дні старший матрос Григорій Мокану відбув на свій патрульний катер «Слов’янськ». Григорій каже, що він був впевнений — з ним нічого не станеться і все обійдеться. Що його оберігає якась добра сила.
Той трагічний день хлопець пам’ятає короткими уривками. Ранок 3 березня 2022 року не віщував нічого непередбачуваного. В країні вже тиждень йшла повномасштабна війна, лунали звідусіль тривожні новини. Команда була виснажена постійними тривогами, але продовжувала забезпечувати з морського напрямку оборону південних міст — Одеси, Чорноморська та Південного.
Григорій заступив на бойове чергування та перебував на верхній палубі. Напевно, це йому і врятувало життя. Ворожа ракета, влучивши у катер, в одну мить потягла судно на морське дно, а хлопця вибуховою хвилею викинуло в море. Далі було все, як у тумані. Короткі проблиски — і ти кличеш на допомогу, відчуваєш, як морська вода наповнює твої легені і ти намагаєшся з усіх сил триматися на поверхні. То повний морок. Кожен наступний проблиск давався все важче і важче. В якийсь момент підсвідомість Григорія налаштувала його мозок на боротьбу. «Треба боротися! Треба боротися!», — лунало в голові хлопця і він з усієї сили плив. Але сильний штормовий вітер, що здійнявся, постійне кружляння ворожого літака, крижана вода та намоклий формений одяг, що тягнув пораненого хлопця у морську безодню, залишали невеликий шанс на спасіння.
В тому двобої Григорій переміг!
А далі був рятівний берег Одеси, військовий шпиталь, операції, реабілітації та сонячний промінчик — вінничанка Катерина. Згадує її ім’я, і на обличчі хлопця з’являється тепла усмішка. Це Катерина йому допомагала у шпиталі, це вона змусила його боротися далі. І за три місяці хлопець вдруге у своєму житті зробив перші кроки. Ці кроки давалися йому важко, бо перебування в крижаній воді ледь не наробило біди. Але знаєте, що було найважче? А найважчим виявилося почути образливі слова. Завітавши на милицях до одного із вінницьких банків, хлопець зрозумів, що вистояти довгу чергу, чи навіть посидіти — йому не під силу. І він звернувся з проханням пройти до оператора без черги, а почув у відповідь: «Я теж запізнююся на маршрутку». Того дня Григорій потрапив до оператора, але неприємний осад від почутих слів залишився на душі. Він сподівається, що ставлення до тих, хто ціною свого життя та власного здоров’я здобуває перемогу, зміниться. Що таке відношення, як у тої жіночки з банківської черги, зникне. І тисячі втрачених життів наших воїнів не будуть марними. І ми будемо пам’ятати, завдяки кому маємо змогу просто жити!
Сьогодні Григорій, повісивши у шафу морську форму, звикає жити без своєї мрії. Бо мрію його відібрала війна! Він спілкується зі своїми друзями, що допомогли йому пережити нелегкі часи, згадує побратимів, які врятували йому життя у крижаній воді, пам’ятає тих, хто вважається безвісти зниклими.
Відповідно до Указу Президента України, Мокану Григорій, старший матрос, нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою МО України медаллю «За поранення».
Сьогодні хочеться сказати Григорію «Дякую» — за його вибір і його шлях.
Слава Героям, які були, є, і будуть серед нас...
Наталія ПОЛЯК. Коноплянська громада