|
|
   |
Виставою «Калинова сопілка» за мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» поповнився репертуар Одеського академічного театру юного глядача. Цей твір написано у минулому столітті, навесні 1999 року, проте театри України в цьому сезоні заходилися її ставити, вже є лялькова вистава у Харкові, драматична в Київському театрі імені Франка. Оксана Стефанівна дивується, яким то чином певний текст «влітає в моду». Роздуми про природу зла, певна річ, набули актуальності.
Двічі ту й саму історію показує режисерка Поліна Коробейник, якій також належить сценічна версія повісті. Коротка версія народної української казки про сопілку, яку вистругали чумаки з калини, не знаючи, що під кущем закопано небіжчицю, постає спочатку. Тут актори трохи наслідують прийоми лялькового театру, всі постаті доволі схематичні, дід та баба ліктями імітують ворота подвір’я, що ніби розчиняються зі скреготом (виконавці самі й скрегочуть). Сопілка людським голосом дає, так би мовити, покази проти сестри-вбивці, яку показово скарано на смерть. Отакої: було дві дочки, і жодної не стало. Історія закінчується, глядачі, які сидять тут-таки на сцені, не встигають обмінятися поглядами, як все починається заново. Але це інша версія, забужківська, збагачена такими деталями й нюансами, аж зашпори поза шкірою ідуть.
Разом із режисеркою художниця Олена Штепура, хореограф Марія Мартос, художниця з костюмів Людмила Войновська створили за допомогою скупих засобів ілюзію села, де всі одне одного знають і бачать наскрізь, вісімнадцятирічне дівча вже ніби й перестарок, заміж віддають майже дітей. У фокусі уваги гордовита молоденька красуня Ганна (Злата Скальська), наділена від природи не лише красою, а й умінням бачити джерела під землею. Підказуючи за гроші селянам, де варто копати криниці, дівчина заробляє собі на посаг, і не тільки собі, а й молодшій сестрі Оленці (Катерина Дацюк), яка не має ані такої яскравої зовнішності, ані особливих талантів. Особливою вважає свою улюбленицю Ганнусю мати Марія (заслужена артистка України Оксана Бурлай-Пітерова), хоче, аби доня здійснила її мрії, «ніби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чесній купецькій угоді, із через верх відшкодованим чиншем».
У казці, яку Марія розповідає донечці, досить підійти до чарівної верби та проказати: «Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде!». І матимеш все необхідне. В українських жінках завжди є щось відьомське, в матері й дочки одна порода, один характер. Але життя не таке вже й казкове, чарівної верби Ганнуся так і не знайшла, а от калина, що виказала її жахливий злочин, виросла на тому місці, де вона прикопала занапащену Оленку.
А Оленка була «дідовою донькою», улюбленицею батька Василя (Віталій Черниш), і стала суперницею сестрі навіть не в коханні, а в сватанні найпершого парубка у селі Дмитра (Сергій Черноіваненко). «Ах ти, бришка», — каже захоплено Ганнусі Дмитро, а вона дійсно навіть під час танцю брикається. «Не люблю, коли не на моє мелеться», — попереджає парубок дівчину (сьогодні таких називають аб’юзерами) і згодом танцює вже з засватаною Оленкою…
Багато чого стається в межах нашого сюжету, в тому числі містичного, зрештою, Баба-Прочанка (Олена Юзвак) попереджала, що краще віддати Ганну змалечку в черниці, але не позбавлятимемо майбутніх глядачів задоволення слідкувати за карколомними перипетіями сучасної психологічної перформативної драми з приголомшливим фіналом. Цікаво, що перед показом актори, які ще не остаточно вбралися у своїх персонажів, розмовляють між собою знов-таки про природу зла і визнають, що мають бодай трохи злого у власній душі. Що з цим робити? Подивитись збоку на те, до чого можна дійти, плекаючи це зло…
Марія Гудима. На фото Олега Владимирського сцени з вистави