|
|
   |
Ми живемо у реальному часовому вимірі. Але завдяки великим поетам здатні пронизувати час, пізнавати своє героїчне минуле і надійно пов’язувати його зі складним сьогоденням задля омріяного майбутнього.
Такі думки спадають, коли читаєш історичну драму «Судний день», створену одним із патріархів сучасної української літератури Станіславом Стриженюком. І не лише тому, що цей твір присвячений документальним віховим подіям національної історії ХVIII століття та її центральним особистостям. Знаково й те, що автор і сам вдало сперечається з часом: Бог дав йому вже 94-й рік, через півроку — ювілей!
Історичні події під Полтавою 1709 року, стосунки українського гетьмана Івана Мазепи з московським царем Петром з року в рік, десятиріччя за десятиріччям та століття за століттям незмінно примагнічують до себе найглибшу увагу фахівців та широкого читацького загалу. У протистоянні Мазепи і Петра висвічується не лише історія двох народів, а й принципова різниця у сповідальній їхній моралі.
Власне, саме духовне начало, яке всмоктувалося з материнським молоком і набирало сили з «віку молодих нігтів», і відрізняло ментально вільнолюбних і знаючих ціну гордому щастю українських козаків від «агресивно-слухняної більшості», за точним визначенням Ю. М. Афанасьєва, рабської громади московитів, кінцевою мрією яких було захопити в свої руки нагайку наглядачів. А що ж: манкурт мріє хіба що про тупу і безмежну владу над родичем-манкуртом.
І буквально тектонічний за своєю суттю цей розлом у ментальності людей обумовив чітко сформульований на межі ХХ—ХХI століть імператив: «Україна — не Росія». Звідси і беруть свій початок різні погляди, різні устремління, різні вектори розвитку двох народів. І чим далі, тим більше це відчувалося як в науці історичній, так і в творах провідних майстрів прози, поезії, а далі — і корифеїв інших жанрів художньої творчості двох країн.
Саме в цьому ракурсі, нехай і дещо несподівано, є доцільним співвідношення форми подачі матеріалу Станіславом Стриженюком з тим, як це представлено у визнаних класичних зразках великої літератури.
Як не парадоксально, але не про «Полтаву» пушкінську, а про «Бориса Годунова» своєчасно тут згадати. Герої, цар та його оточення, суто внутрішні палацові інтриги, втікач Гришка Отреп’єв-Самозванець, знову-таки намагається стати царем, — становлять суть всього, що діється «на болотах». А народ що ж? А народ, за геніальним резюме автора, — мовчить!
У «Судному дні» центральний персонаж — гетьман Іван Мазепа — існує і діє не на тлі, а безпосередньо в гущі найбільш яскравих постатей, що вийшли з народу і стурбовані єдиною з ним мрією-думою: Пилип Орлик, Чечіль, Кобзар, писар Кочубей, Мотря, Циганка. А основний опонент Івана Мазепи — цар Петро, спілкується у цих випадках лише з Меншиковим, який всіма силами прагне «піднести себе» як особливо значиму персону: знову ж таки — фельдмаршал як-не-як…
Загальновідомі факти: Батуринська трагедія, події довкола Полтави, неспокійні простори на берегах Дніпра, Дністра, Дунаю, Південного Бугу. Все кипить, клекоче і вибухає. Так було, нікуди від цього не дітися. У цьому історичному ареалі діють Войнаровський, Іскра, Самойлович, Гамалія та багато інших козацьких старшин. Персонажі різні, неоднозначні, ніскільки не плакатно-однопланові. І серед них та поміж ними, і разом з ними та над ними — немов рефреном виникає пісня:
Легенди ходять
В шумовинні степу,
Мов кобзарі, від міста до села.
І щира дума козака Мазепу
В походах наших піснею знайшла.
І він пускав легенду не на попас,
Як в трави не стриножено коня.
Це, Іскро, був життя мого літопис,
Мов розвидень, небаченого дня.
Не будучи ні політиком, ні політологом, ні навіть професійним істориком, жодним навіть натяком не претендуючи на істину в кінцевій інстанції — не ризикну розставляти крапки над «і». А ось про специфіку суто художньої майстерності в «Судному дні» хотілося б поділитися особистими відчуттями.
Загальновідома дивовижна музичність української мови, яка щоразу надає неповторно свіжого та органічного дихання творам справжніх вітчизняних класиків. Така мова притаманна усій творчості Станіслава Стриженюка, але в «Судному дні» особливо впадає у вічі глибока робота поета над словом. Не випадково перша частина трилогії за результатами закритого конкурсу була удостоєна першої премії у номінації «П’єси» всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (інші частини на той час ще не були написані). Автору було вручено «Золоте перо» конкурсу та спеціальну відзнаку журналу «Україна» за «Кращий історико-патріотичний твір».
Всміхнувся гетьман сумнувато трошки,
Мовляв, приймай циганку на зорі…
Похід важкий, та на тобі ворожку.
Співали думи вчора кобзарі…
Або:
Шукав Мазепа у думках порядку,
До дум небесних доточивши крил:
«Якими нас побачать ще нащадки,
На цій землі серед чужих могил?»
Погодьтесь: глибина кожного рядка така, що драма Станіслава Стриженюка вже набуває явних, безперечних обрисів епосу. Національного. Багато в чому трагічного.
Воістину — «Судний день»!
Повертаючись до витоків, Станіслав Стриженюк своїми поетичними рядками переконливо доводить: література, коли вона справжня, — пронизує час і дістає до сердець.
Євген ЖЕНІН. Академік Академії літератури, мистецтва та комунікацій (Німеччина), почесний працівник культури України