|
|
   |
Травневим ранком зайшов до міської бібліотеки №7 ім. Івана Гайдаєнка, що розташована на вулиці Владислава Бувалкіна. Завідуюча бібліотекою Наталя Слягузова як раз готувала експонати до Дня вишиванки. Вона повідомила, що серед представлених робіт є вишивки дівчини Валерії, яка робить їх у незвичайний спосіб. Це зацікавило. Завідуюча надала контактні телефони. А наступного дня з’ясувалося, що родина дівчини мешкає за межами міста. Але це не стало приводом для відміни зустрічі: потрібно їхати.
Селище Буялик Великобуялицької громади зустріло дощем і квітучим бузком. Незабаром добрався до будинку, де мешкала родина. Біля воріт зустрічала господиня Поліна Трохимівна Христова. Пройшли у теплий, охайний будинок. По стінах у великих рамах розвішані красиві картини. Це пазли, які складала дівчина Лера. Вона онучка Поліни Христової. Але Валерія називає її мамою. З великої кімнати чутно радісний голос дівчини. Під щебетання маленької зграйки птахів амадинів здороваюсь з чоловіком господині Сергієм Порфирійовичем Шевченко. (Перший чоловік Поліни Христової помер 25 років тому). Пройшли у вітальню. Тут також на стінах картини-пазли, зібрані Лерою. Дівчина весело привіталася й продовжила вишивання. А ми розпочали розмову.
З’ясувалося, що Поліна народилася у листопаді 1937 року на Дніпропетровщині, навчалася у Дніпропетровському технікумі електрифікації сільського господарства. По розподілу потрапила до Одеси. 17 серпня 1959-го встала до роботи. Невдовзі була переведена до селища Буялик. Вийшла заміж. Народила сина. Пропрацювала 38 років — від монтера з перемикання до диспетчера електромережи Іванівського РЕМу.
До розмови тихо доєднався Сергій Порфирійович:
— А ви знаєте, ми познайомилися ще у 1959 році. Це сталося в Дніпропетровську на вокзалі. Чомусь саме там я тоді опинився. Я навчався в запорізькому ветеринарному технікумі. Вона теж в технікумі, тільки Дніпра. А в той день зустрічала маму з області. Дівчина відразу мені сподобалася. Підійшов. Почалася розмова. Потім відбулося декілька зустрічей. Навіть запросив до ресторану. Правда, вона там майже нічого не їла. Згодом один раз сходили в кіно. Після того якось прийшов до неї з букетом квітів. А дома, крім неї, нікого не було. Я постидався заходити. Залишив квіти у дверях і пішов. Незабаром взнав, що вона поїхала. Так і розсталися. Кожний пішов своїм шляхом. Створив свою родину. Так сталося, що через роки померла моя дружина. А у неї чоловік. Довгий час були самі. Вирішив її розшукати. І знайшов. З 2007 року ми разом. «Перша любов», — тепло посміхається чоловік. А коли на якусь мить ми залишилися самі, сивий чоловік відповів на моє запитання: «У мене самого син інвалід. А Валерія для мене, як дочка».
— Лера народилася 1 грудня 1982 року, — розповідає Поліна Трохимівна. — На жаль, пологи у дружини сина були важкими. У новонародженої була вражена центральна нервова система. Важка форма. Через сімейні перипетії у батьків Валерії дівчинка потрапила під мою опіку. В 45 років все лягло на мої плечі. І я розпочала Леру лікувати. До трьох рочків вона була лежача. В три-чотири рочки дівчинка, тримаючись за візок, трішечки ставала на ніжки. А я продовжувала працювати. Возила дівчину з собою на роботу. Керівництво не забороняло, йшло назустріч. Навіть з Одеси, коли приїздили перевіряючи, то казали: «Ідіть покладіть дитину, а потім будемо обговорювати робочі питання». А час біжить, дівчинка росте, дитяча коляска все важче, у руці сумка їжі, і два кілометра пішки до ділянки. І так вісім років. На лікуванні де тільки з нею не була: Київ, Харків, Євпаторія, Дніпро, Молдова. Безліч разів в Одесі. У 1991-му їздили в Краків. Там сказали, що за віком дівчинки вже пізно щось зробити. Знову лікарні, уколи, процедури й наполегливість. Але вимушена була піти на пенсію.
Щодо вишивання. Десь в п’ять-шість років Валерії стали купувати пазли. Вона їх засвоїла дуже швидко. Складала по-своєму. Складе ряд. Посуне. Потім інший складає. Поки не закінчить роботу. Розбере. І знову складає. Робіт стало так багато, що я запропонувала їй спробувати зайнятися вишивкою. Сама іноді нею займалася. Десь після 1991 року дівчина опанувала роботу хрестиком по канві. У Лери немає освіти. Ми вивчали самостійно літери, цифри. Навчила її вправам на рахівниці. На роботі навчала математиці. Спробували писати. Не вийшло. У неї ручки завжди в кулачку. Валерія не може розмовляти. Але все розуміє. Вона кмітлива, спокійна, усміхнена. Навіть якось допомагала збирати в городі картоплю. — Звісно, одягання, розчісування тощо все на мені. Не знаю, звідки беру сили, але вони вичерпуються, — посміхається мама Поліна. — Щодо їжі, то її улюблена страва — борщ. До солодощів не дуже. Все, що готую, вона їсть. Поїсть — і за вишивання. Для неї немає однієї улюбленої теми. Береться за те, що подобається. І те, що зможе зробити. Одну роботу може зробити швидко, а іншу може за місяці. Одного разу десь у 2008—2009 роках на Полтавщині нам зустрілася жіночка, яка запропонувала для розвитку дівчини купити ноутбук. Купили. Я з комп’ютером на «ви». А Валерія без сторонньої допомоги його опанувала. Розібралася, що до чого. За його допомогою знаходить те, що їй цікаво, щось для вишивання. Може на половині екрана слухати фільм, а на другій — складати пазли. Користується вайбером. Знає фейсбук. Відправляє родичам святкові листівки, поздоровлення. (До речі, у Поліни Трохимівни дев’ять правнуків і шість онучок та онуків. А п’ятеро рідних людей захищають країну від ворога — авт.) Дівчина самостійно опанувала вишивку напівхрестиком. У 2024 році цією технікою прикрасила вишитими метеликом і папугами дві наволочки. У неї небагато вишитих робіт. Це складна праця. Навіть якщо вона виконана хрестиком або напівхрестиком. Про це скаже будь яка вишивальниця.
Наша зустріч добігла кінця. Під час розмови випадково взнав, що Валерія читає книжки. Без них вона не засинає. Якщо книга, чи будь що їй сподобалося, то своє задоволення вона висловлює словом «Ах!». Неймовірна доля. Неймовірне життя. Поки пригощався кавою, Лера попросила назвати телефон та відправила на мою сторінку у вайбері фотографії її вишивок. По кімнаті пурхають амадини. А в домі панує спокій і доброта. Жодної скарги на життя не пролунало в гостинній родині. Тільки мамою Поліною було сказано про якусь неполадку з комп’ютером. А сама Валерія просто вразила. Справа в тому, що роботу з комп’ютерною мишею, складання картин-пазлів і вишивання вона виконує лише однією ніжкою.
Повернувшись в місто дистанційно допомогли розібратися з клавіатурою Лериного ноутбука. Написали послідовність дій. Вона все зрозуміла. І через десять хвилин вперше рідною мовою написала: «Любіть життя таким, яким воно у вас є».
P.S. 14 травня 2025 року у приміщенні одеської бібліотеки № 7 відбулося відкриття виставки робіт майстринь вишивки. Серед робіт вперше були представлені вишивки Валерії Христової. Її роботи привезла до Одеси небайдужа жінка, вишивальниця і друг родини Наталія Лебедєва.
Ігор ПАНОЧИШЕН. Одеса — Буялик — Одеса