|
|
   |
Цей проєкт почався з номера «Вечерней Одессы» за 11 квітня. В ньому ми розповіли про ідею знаменитого американського поета, справжнього друга газети, лауреата конкурсу пам’яті Б. Ф. Дерев’янка «Люди справи» Іллі Камінського, який запропонував відомим одеським поетам перекладати на українську вірші класиків світової поезії, написані найрізноманітнішими мовами.
Ідея сподобалася, були надруковані перші переклади. І ось — друга добірка. По якому принципу вона формувалася, коментує Ілля Камінський:
— До другої частини нашої розмови про переклади поезії увійшли твори тих, чия рідна мова колись звучала всюди на вулицях Одеси — від італійської та вірменської до ідишу та польської. Ми також представляємо вам авторів з таких далеких місць, як Китай і Бразилія. Деякі з цих поетів маловідомі, хоча їхня творчість вплинула на відомих письменників. Інші отримали Нобелівську премію з літератури, та їхні особи прикрашають національну валюту їхніх країн.
Ми також раді повернути до Одеси Регіну Дерієву, яка народилася в нашому місті і чия творчість знайшла визнання на Заході.
Літературний переклад — це не лише залучення інших до свого дому. Йдеться також про розширення розуміння себе: свого погляду на життя, своєї мови. Літературні перекладачі навчають нас, як перестати дивитися у дзеркало та відкрити вікно у великий світ.
Один із найвидатніших поетів ХХ століття. Лауреат Нобелівської премії з літератури, він також перекладав та писав оповідання.
Твій брат вмер молодим, коли ти була ще
скуйовдженою дівчинкою, яка завмерла
і зараз дивиться на мене з овальної світлички.
Він писав музику, якої ніхто не чув,
вона так і залишилась невідомою,
і сьогодні ще десь існує в пилюці
серед мотлоху.
Може так статись, що хтось знову
створює ті звучання,
не знаючи що вони вже написані.
Я любив його хоч ми були незнайомі.
Крім тебе його ніхто не пам’ятає.
Жалкую, що я не робив ніяких досліджень: хоч зараз це вже не має сенсу.
Після тебе я залишусь останнім,
для кого він щось значив.
Але знаєш, тінь теж можна любити,
ми ж теж тіні.
Переклад: Ігор БОЖКО.
Австрійська поетеса Інгеборг Бахман повсюдно вважається одним із найважливіших голосів у німецькій поезії ХХ століття. Вона також писала прозу.
Щодня
Війна не оголошується більше,
вона не проминає. Нечуване
зробилось повсякденністю. Герой
сахається двобою. Слабодух
на «нуль» рушає.
Сьогодні однострій —
терпіння,
нагорода — мізерна
Зірка
Сподівань на грудях.
Її дають,
коли нічого більше не стається,
коли вогневий вал
вщухає,
коли невидним ворог
став
і тінь одвічних обладунків
небо оповила.
Її дають
за дезертирство,
за бравуру перед другом,
за зречення ганебних таємниць
і за зневагу до
усіх наказів.
Переклад: Євгенія КРАСНОЯРОВА.
Ісраель Еміот писав на ідиш, він пережив ГУЛАГ та іммігрував до США у другій половині XX ст.
Молитва у тисяча дев’ятсот
сорок третьому
Боже милосердний, поглянь: я бідний,
ноги мої заплітаються.
А мій синок носить черевики
втричі більші за нього.
Він грає зі старшими хлопцями, падає, плаче, біжить до мене,
як я до тебе — з приводу та без.
Я знаю: всі молитви для тебе —
золота корона,
та й готую для неї свої діаманти слів.
Але все ж таки, Боже, змилуйся над дитиною,
яка хоче тепле ліжко,
але змушена спати четвертою
у ряді на цементі.
Я завжди із захватом
слухаю твою пісню — день,
особливо останній куплет — захід сонця.
Але коли віддаю тобі хвалу —
руки мої падають!
О, не карай мене!
Навіть сорочка на мені — не моя.
Мудрість говорить, що людина —
нікчемна порошинка на Землі, яка
порошинка у всесвіті.
Але не карай мене!
Почуй плач дитини,
яка спить четвертою у ряді на цементі.
Переклад: Анна СТРЕМІНЬСКА.
Ізраїльський поет, перекладач.
* * *
ні на що у людини зовсім немає часу
навіть сенсу надати здобутим своїм речам всім
а до того, що кожній є місце під небом ясним,
вийшло так, що ти помилявся, Еклізіасте,
бо людина любить й ненавидить одночасно,
і одними очима ридає від болю й щастя,
і тією ж рукою кладе й піднімає камінь,
і воює з любов’ю, і любить, немов востаннє,
і ненавидить, і прощає одномоментно,
пам’ятає та закарбовує документи,
перетравлює, ледь ковтнувши, тієї ж миті...
у історії, власне, уходять на це століття
ось людина, а часу в неї завжди немає,
як втрачає — шукає, як знайде — то забуває,
а коли забуває — любить, і так до сказу,
бо як любить, то знов забуває усе відразу,
а душа у людини навчена та бувала…
тільки тіло завжди лажало та заважало:
все чогось бажає, руйнує, не вчиться вправно
та блукає наосліп між радощами і траблами,
але осінь призначить зустріч плодам інжиру,
щоб віддавши усе, перестали біситись з жиру,
на підмерзлій землі висихатиме мертве листя,
І гілля роздягнеться, даруючи час і місце.
Переклад: Владислава ІЛЬЇНСЬКА.
Італійська поетеса Каваллі була відома своїми короткими, часто еротичними віршами, а також популярними перекладами Шекспіра італійською мовою.
Театр завжди відкритий
Позаду, стоячи, здалека,
мимохідь, лічильник таксі працює,
я б дивилася на неї, зорила за її волоссям,
і що б я бачила? Мій упертий театр,
Завіси не буде, мій завжди відкритий театр…
Краще піти на самому початку спектаклю!
Або кохання — справжнє чи підроблене,
кохайтеся, рухайтеся щасливими
у порожнечі, яку я пропоную вам.
Все ввижається мені на чудовій поверхні
а потім зникає. Щоб повернулося,
спотворюю постать, пропоную
свої твори в оренду або у подарунок,
а краса є видимою, сформованою,
побач здалеку, навіть розпливчасто,
поки є, поки є, хоч і не моє.
* * *
О, дайте мені кімнату в готелі,
кімнату, кімнату в готелі,
так, кімнату, кімнату в готелі,
кімнату, кімнату в готелі.
(…так усе і продовжуватиметься
не зупиняючись,
поки втомлена і змучена
ти не впадеш напівмертва
на будь-яке ліжко,
бодай незаслане, бодай брудне).
Переклад: Аркадій ШТИПЕЛЬ.
Керолін Форшє, одна з найулюбленіших сьогодні американських поетес, була перекладена багатьма мовами по всьому світу і здобула безліч премій. Вона дуже активно підтримує Україну.
Возз’єднання
Так само, як він змінює себе,
врешті-решт і вічність змінює його.
Малларме
Фонограма із голосом жінки, що померла третину століття тому, співає про чоловіка,
заради якого готова на все.
На столі два тендітних келиха з чорним вином й пляшка, загорнута у рушник.
Одна і та сама кімната, яку ми замовляємо в кожному місті, така ж, як я її пам’ятаю: те
саме ліжко, квадрат із місячного світла
і подушки.
Мої нігті, промені сонця грають на твоїх стегнах.
Сморід пожежного виходу.
Вогкі недопалки,
що ти знищував один за одним.
І поки я споглядала, як ранок все ближче і ближче, ти спав, радше схожий на мого сина, і
ніяк не чоловіка років зо десять доросліше.
Як мої груди відчуваються, роками пізніше, язики розсікали під моєю сукнею, трохи твій,
решта — ті, що залишили інші чоловіки.
Відтоді я завжди прокидаюся першою, я навчилась вислизати із постелі непоміченою, я
стояла біля раковин й змивала з свого обличчя масність і сіль,
вдивляючись в воду
в обох долонях.
Я зберегла усе, що ти говорив мені пошепки.
Тепер я згадую все до останнього слова, коли бачу тебе знову,
як же багато ніжності ми могли умістити між прогоном і надійним замком,
ніжності, яка була
і яка все ще є
в голосі жінки у фонограмі, що співає про чоловіка, заради якого вона геть на усе готова.
Переклад: Крістіна ОСТАПЕНКО.
Один із найвідоміших поетів та письменників вірменського походження у світі, Пітер Балакян отримав за свою поезію Пулітцерівську премію, найважливішу літературну нагороду у Сполучених Штатах. Він також є автором прози, яка стала національним бестселером.
Як ся маєш?
По-вірменськи «енч-га чи-га»
означає «що є, чого немає?», або
точніше: «Як ся маєш?». Тільки справді
так кажучи, я маю на увазі: «зустрінемось ми в Єревані знов».
Сонце — з рожевого туфу — прорветься крізь
вікно. Ми будемо сидіти на балконі,
який навис над Площею. Я розглядатиму
крихкий незрозумілий альфабет,
що сиплеться мов цукор в чорний мій
чай. Герань на підвіконні як завжди
в тугих пуп’янках. Тутове варення раптом
перетворилось на фруктовий сад,
і блідий місяць
в ранкових небесах завжди висить.
Він часом мовби ятаган турецький,
А часом дрон з Баку. Або відлуння
Блискучої колісниці Аполлона,
Або вірменській жовтий віск. Так чи інакше
Він тут завжди. То з’явиться, то зникне.
Чи-га (все вже пройшло) сказав би батько,
Доївши штрудель яблучний. Десерт
Закінчився. Робота вже чекала у темряві.
Був вимкнутий ТіВі, і присмак яблук
На язику розтанув на світанку. І тоді,
Піднявши очі, я побачив знову
Помітний ледве місяць в небі раннім.
Так, я зустріну тебе в Єревані.
Ми знов пройдемо
кам’янистою стежкою Севану
До церкви, до напівзруйнованого даху:
Знов озеро засяє бірюзою,
що є, чого нема?
Коли ми дійдемо аж до того села на півночі,
Побачимо антену тарілкову на даху хатинки
І двох людей, що палять на подвір’ї,
Й курей, які блукають по двору.
«енч-га чи-га» скажу,
вони посміхнуться, кілька
Зубів відсутнє, щілина між дощем і вітром
Крізь очі дме. Що є, чого немає?
Там і я далеко. Рано вранці
Зростає місяць. І я чую, як
мій тато каже: «Нумо за роботу».
Переклад: Марія ГАЛІНА.
Один із найулюбленіших і найвідоміших американських поетів ХХ століття. Він був першим афроамериканцем, який став поетом-лауреатом США.
Ті зимові неділі
неділями мій батько вставав що світло
і синіми від холоду руками
які ввібрали біль усього тижня
потрісканими від роботи
намацував заледенілий одяг
йшов і запалював вогонь
ніхто й ніколи
не дякував йому
я прокидався і повільно слухав
як він ламав теплом тріскучий холод
розгніваного дому і коли
він кликав я вставав і одягався
і розмовляв байдуже з тим
хто розганяв холодну ніч
і чистив мої гарні черевики
що знав я що я знав про ті суворі
самотні сховища любові
Переклад: Михайло СОН.
Регіна Дерієва народилася в Одесі, де й жила, доки її родина не переїхала до Казахстану, а потім на Захід, де її творчість була оцінена багатьма критиками та письменниками. Вона померла у Швеції у 2013 році. Це перша публікація в Одесі.
Побоювання
Коли йдеш на той світ,
не варто обтяжувати себе
речами. Але не кожен
погодиться з цим. Пам’ятаю,
батько засунув нові окуляри
матері у труну, потім ще
додав щелепу вставну, з якою
вона не товаришувала,
принаймні, за життя. Навіщо?
З побоювання, можливо,
що мати повернеться за ними,
не в змозі добре розгледіти
своє нове середовище,
скуштувати його на зуб.
Переклад: Олександр ХІНТ.
Відомий сучасний китайський поет також є перекладачем з англійської та німецької мов. Його власні роботи перекладені кількома мовами.
«Бертольд брехт»
«Не забивай гвіздки в стіну!» —
Так сказав Брехт.
Та вже стільки ми гвіздків забили,
Що, окрім деяких чорних дір,
Там більше нічого не висить.
Переклад: Олександра ШВЄД.
Біженка з Лівану до Франції, володарка багатьох нагород за вірші французькою мовою.
В ті дні, я знаю, слова декламував вітер,
Крім гальки, місяців було багато, але ламп не було.
Зірки спливли пізніше, із сварки між двома каменюками.
Я тобі все розкажу, камінців було п’ять —
По одному на кожен континент,
Що був достатньо великий — вмістив дітей.
Отже, дітей було п’ятеро, але домів не було.
Вікна були, але не було стін,
Вітер був, але вулиць не було.
Перший чоловік носив камінь на шиї,
Він уклав договір із першим деревом,
Дубом, якщо я правильно пам’ятаю:
Той, хто вирветься першим, зможе випити океан.
Мова в той час призначалася для птахів.
Буква «і» — це дзьоб голубки,
«h» — сходи з одним проходом — необхідний захист обвугленого сонця від настання
темноти,
«о» — дірка в підошві всесвіту,
На відміну від приголосних у їх грубому одязі,
Голосні були голими.
Все мистецтво погоди полягало в тому, щоб посміятися над ними. Ввечері
Ми перераховували одне одного — щоб упевнитися, що ніхто не зник —
У скелястих країнах люди спали без снів.
Переклад: Олександра ШВЄД.