|
|
   |
Эта идея — предложить одесским поэтам переводить стихи классиков мировой поэзии, написанные на самых разных языках, — принадлежит знаменитому американскому поэту, нашему другу и единомышленнику, лауреату конкурса «Люди дела» памяти Б. Ф. Деревянко Илье Каминскому, который, несмотря на то, что всю сознательную жизнь живет в США, остался настоящим одесситом.
В начале этого года он в очередной раз за время войны посетил родной город. О приезде Ильи, о том, что ему удалось сделать за неполных два дня для поддержки одесситов, находя фонды и организации, готовые помогать нам противостоять ужасам войны, газета рассказывала в материале «Он привез тепло американских сердец» (номер за 25 января).
В частности, в детской библиотеке № 9 на встрече с юными поэтами из литературной студии «Литера» и их творческими наставниками Илья Каминский предложил коллегам по творческой стезе попробовать свои силы в поэтическом переводе. Проба пера удалась. Причем сразу выяснилось, что поэтический перевод — это больше, чем интерпретация смысла текста на одном языке и создание эквивалентного текста на другом языке. Но что тогда представляет собой поэтический перевод? Отвечает Илья Каминский:
— Перевод — это не только слова: это вопрос понимания целой культуры других стран, других способов видения мира. Пожалуй, можно сказать, что задача переводчика — предоставить танцевального партнера оригинальному стихотворению.
Например, великий аргентинский писатель и переводчик Хорхе Луис Борхес однажды сказал, что переводы — это частичная и ценная документация об изменениях, которые претерпевает текст. Без переводов не было бы Библии или Гомера на большинстве европейских языков, помимо их оригиналов. Шекспира нет за пределами английского языка и так далее.
Да, критик может сказать, что перевод — это, в лучшем случае, эхо. Но следует помнить, что перевод — это разговор о мировой культуре, «тоска по мировой культуре», как назвал ее один великий поэт. Поэзия может быть непереводимой, но хочет, чтобы ее перевели.
— Но согласитесь, что стихотворный перевод редко получается идеальным! И если это утверждение верно, то зачем тогда вообще переводить поэзию?
— Согласен. Но это не означает, что не следует пытаться переводить, что следует просто промолчать. Поэт начала XX века Хаим Бялик, живший в Одессе и писавший на идиш, шутил, что переводы — как поцелуи через вуаль. Добавляя при этом, что, хотя это и не идеально, но лучше, чем не целоваться вообще!
«Поэзия — это то, что теряется при переводе», — сказал американский поэт Роберт Фрост. «Поэзия — это то, что можно найти в переводе», — возразил мексиканский поэт, лауреат Нобелевской премии по литературе Октавио Пас.
Так зачем же переводить, если перевод невозможен? Потому что все стихи кажутся невозможными, пока они не написаны.
Перевод — это искусство приближения, как и сама поэзия. Кто знает, может быть, каждое стихотворение есть подражание природе; в каждом стихотворении, каким бы великим оно ни было, что-то упущено. Кто знает, может быть, в конце концов, великая поэзия — это именно то, что осталось в переводе.
Функция искусства — сделать привычное новым. И поэтому встреча с другими языками может сделать новыми для нас наш собственный язык и культуру.
— Такой проект — популяризация поэтического перевода — понятен в мирное время. А во время войны?
— Когда те, кто бомбит Одессу, надеются построить стену огня вокруг этого всегда интернационального города, изолировать Одессу от большого мира, закрыть все двери — возможно, перевод, чтение литературы других стран, создание культуры в Одессе, несмотря на войну, несмотря на трагедию, помогут открыть окна и впустить свежий воздух.
А теперь давайте проанализируем факты. Всеми одесситами уважаемый дюк де Ришелье — француз. А каких современных французских поэтов знают одесситы?
В городе есть памятники Утесову, Бабелю. Одесский театр оперетты, основанный Водяным, был единственным в своем роде, лучшим в бывшем СССР. Все эти люди выросли, слушая идиш. А кого мы сегодня переводим из поэтов, пишущих на идиш?
Одесская традиция художественного перевода имеет давнюю историю: первый переводчик Рильке был из Одессы. Один из самых популярных и любимых переводчиков Марка Твена, О’Генри — тоже из Одессы.
Оглянитесь вокруг: какое влияние на наш город оказала Италия. А кого из современных итальянских поэтов мы знаем и читаем?
Поэтому давайте откроем окна в культуру других стран. Начнем творческий разговор. Приглашаем к нему замечательных современных поэтов из Одессы, которые будут переводить авторов из других стран.
Єврейський поет, прозаїк. Писав на ідиш. Закінчив Одеський педагогічний інститут. У 1949 р. репресований.
Муляре, майстре
— Муляре, майстре в замащеній робі,
Що ти муруєш, скажи?
— Стіни палацу мощу мармурові
Та осяйні вітражі.
Зводжу я вежі і вікна прозорі,
В бронзі колони зростуть.
Вікна ловитимуть сонце і зорі,
Щастя оселиться тут.
— Муляре, майстре з очима, як небо,
Для кого ошатний палац?
— Для тих, хто з вогню виніс волю для тебе,
Вітчизну відстояв, їй славу потроїв,
Для знаних і безіменних героїв,
Для тебе, для мене — для нас.
Переклад Валерія Богуславська.
Всесвітньо відома поетеса з Бразилії, її вірші перекладені багатьма мовами, а рецензенти часто говорять про її гумор і глибину.
Святий Антоній
Святий Антоній,
будь ласка, знайди мій посіяний гаманець.
Ти ж такий невтомний,
насолоджуєшся там, на небі,
в товаристві з Богом.
У тому гаманці моя місячна зарплатня
і моє посвідчення
та ще й світлина:
моє сумне//засмучене//обличчя.
Переклад Ігор Божко.
Венус Хоюрі Гхата
Біженка з Лівану до Франції, де стала улюбленою поетесою, володаркою багатьох нагород за вірші французькою мовою. Вона каже: «Я пишу арабською через французьку».
У той час, я знаю, слова виспівували вітер,
місяців в небі було, як гальки,
світильників не було
зірки народились з іскор між двома каменями
Я тобі все розповім, камінців було п’ять
по камінцю на кожний материк,
що був достатньо великим, щоб народити дітей різного кольору
Отже, дітей було п’ятеро, але були бездомні
Були вікна, але тремтіли в повітрі
був вітер, але не було доріг
Перша людина носила камінь, як амулет
Вона уклала договір з першим деревом –
дуб, якщо я все пам’ятаю вірно:
той, хто досягне океана першим,
зможе його випити
Мовою у той час володіли птахи.
Літера «і» — це дзьоб голубиці
«h» — це сходи з одним проходом — притулок
обвугленого сонця перед наступом темряви
«о» — дірка у підошві всесвіту
На відміну від приголосних в їхніх грубих одежах
голосні були голими.
Мистецтво ткача було в тому, щоб насміхатись над ними.
Увечері ми перерахували один одного — щоб бути впевненими: нікого не
загубили —
у скелистих краях люди спали міцно,
без сновидінь.
Переклад Ганна Стремінська.
Поетеса з Польщі, лауреат Нобелівської премії, одна із найпопулярніших поетес світу кінця XX століття.
Світлина від 11 вересня
Вистрибнули з палаючої будівлі —
один, двоє, ще кілька,
вище, нижче.
Фотографія утримала їх живими
і нині зберігає
над землею до землі.
Кожен ще особистість
з власним своїм обличчям
і кров ще схована добре.
Ще вистачить часу
розтріпатися волоссю,
а ключам і різним дрібничкам
повипадати з кишень…
Вони все ще перебувають у володіннях повітря,
у межах місць,
які їм щойно отворилися.
Тільки дві речі я можу для них зробити —
описати цій політ
і не додавати останнього речення.
Переклад Марія Галіна.
Народився у Львові під час Другої світової війни, невдовзі після цього його родина іммігрувала до Польщі. Він став всесвітньо відомим поетом, його книги були перекладені багатьма мовами, його неодноразово номінували на Нобелівську премію.
Їхати до Львову
Їхати до Львову. З котрого вокзалу їхати до
Львову, якщо не уві сні, то зранку,
коли роса на валізках і народжуються
експреси й надшвидкісні. Раптом рушити до
Львову, серед ночі, вдень, у вересні
чи березні. Якщо Львів існує, під
чохлами кордонів і не лише в моєму
новому паспорті, якщо пропорції дерев,
ясенів та тополь, повз, дихають гучно
наче йоги, і ручаї белькочуть на своєму
темному есперанто,
закручуючись як м’який
знак в російській абетці, зникаючи серед
трав. Зібратися та від’їхати, без
ніяких прощань, опівдні, зникнути
так, неначе охлялі пані. І лопухи, зелена
армія лопухів, а під ними, під парасолями
венеційської кав’ярні равлики розмірковують
про вічність. Але катедрал підноситься,
пам’ятаєш, так шахово, так шахово
ніби неділя і серветки білі і відерце
малини стоїть на підлозі і моє
прагнення, якого ще не було,
тільки сади, бур’яни та бурштин
черешен і Фредро непотрібний.
Завжди було забагато Львову, ніхто не міг
зрозуміти всіх закутків, почути
шепіт кожного каменю, обпаленого
сонцем, нічне мовчання церков зовсім
не таке як у катедрала, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, але вони зростали,
зростали без пам’яті, а радість ховалася
всюди, у коридорах та млинках
для кави, що крутилися самі, у синіх
чайниках і у крохмалю, що був першим
формалістом, у краплинах дощу та у шипах
троянд. Під вікном жовтіли поморожені форзиції.
Били дзвони і повітря дрижало, чіпці
чорниць як шхуни пропливали під
театром, цього світу було так багато, що мусив
виходити на біс безкінечну кількість разів,
публіка шаленіла і не хотіла
звільняти залу. Мої тітки ще
не знали, що колись я відживлю їх
і жили так довірливо і так поодинці,
служниці бігли по свіжу сметану,
чисті та випрасувані, у домівках трохи
злості й велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції, один з моїх
дядьків складав поему під назвою Чому,
присвячену всемогутньому і було занадто
Львову, не вміщався у коробах,
висаджував склянки, виливався зі
ставків, озер, димів з усіх
коминів, перетворювався на вогонь та бурю,
сміявся блискавками, скорявся,
повертався додому, читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульською веретою,
було забагато Львову, а зараз немає
його цілком, зростав нестримно, а ножиці
різали, холодні садівники як завжди
в маю без жалю без любові,
ах почекайте ось прийде теплий
червень і ніжна папороть, безмірне
поле літа чи то речовинності.
Але ножиці ріжуть, вздовж ліній і поперек
волокнин, кравці, садівники і цензори
ріжуть тіла й вінки, секатори невпинно
працювали, як у дитячий витинанці
де треба вистригти лебедя чи сарну.
Ножички, цизорики та бритви шкрябали
різали і підкорочували пухкі сукенки
прелатів і площ і кам’яниць, дерева
падали безгучно як у джунглях
і катедрал здригався і прощання зранку
без носових хусточок і без сліз, такі сухі
губи, ніколи не побачимось, лише смерті
чекає до себе, чому кожне місто
мусить стати Єрусалимом і кожна
людина євреєм і лише зараз поспішаючи
збиратися, завжди, щоденно
і їхати задихаючись, їхати до Львову,
що все ж існує, спокійний і чистий як
персик. Львів є усюди.
Переклад Аркадій Штипель.
Поет із Бразилії, відомий як національний поет своєї країни, чию особу зображено на бразильській валюті, як Т. Г. Шевченко в Україні.
Ты держишь мир на своих плечах
Есть время не говорить о боге
Есть время очиститься
И время уклоняться от объятий
Любовь пуста она лишь суета
И слезы не текут из глаз
И руки огрубели от работы
Засохло сердце
Незачем стучать
Прекрасным женщинам
В твою глухую дверь
Ты не откроешь боле
Ты один во тьме
Но эту тьму
Свет глаз твоих пронзает беспредельно
И больше нету времени страдать
И ждать совета от своих друзей
Не важно
Что такое старость
Как она придёт
Ты держишь мир на собственных плечах
И легок он как детская рука
А войны голод и теледебаты
Доказывают лишь
Что жизнь течет
Но не приносит нам свободы
Изнеженные скажут умереть
Милее чем терпеть
Такое варварство
Но наступило время
Когда нет больше смысла умирать
И наступило время жить
В гармонии и смысле
Просто жить
Без хитрости и лжи
Перевод Михаил Сон.
Вірш, натхненний віршем «Відвідування»
(Швеція/США)
Поетеса, яка народилася в Швеції, а зараз живе в Америці і працює професором в університеті. Її вірші хвалять за духовність, яка, однак, не є релігійною.
Земля — це лише притулок моїм думкам,
Вони зголоднілі, покинуті цуценяти.
Тому я завжди обираю кутки,
а не центр кімнати.
Я не вірю своїм очам. Я спотворюю все у моїй м’ясорубці — розумі.
Я стою, обпікаюсь сонцем, та не відкидаю тіні. І якими б шаленими позами
Я б не зім’яла свої кінцівки,
Скільки б дурні я не говорила:
Я пуста у пейзажі і в боротьбі —
абсолютно безсила.
Й в долині пахучих трав,
Навесні, коли сонце в зеніті
Я присутня, як неприпинна пожежа,
Що в вугілля знищує квіти.
Я відвідую Землю з тими ж правами,
що робить пахуча трава,
Та чомусь моя півпрозора рука,
Завжди
Або безкорисна, або руйнівна.
Крістіна Остапенко.
Answer by Olexandra Shved to the Visiting by Malena Mörling
Nothing can hurt me
Nothing can hurt me at all when he tries to hit
or when he screams
I am a caterpillar in world’s safest cocoon
made from my tears and tries and weird dreams
about how I will get away one day
Nothing can hurt me
Nothing can hurt me but the thought
what if the only way is down the roof?
The corners are addictive
Might go off them like I go off my head most of the time
Nothing can hurt me
Nothing can hurt me but the eyes all around
and the screaming that comes out of the walls
I’m always falling I sleep I never sleep I’m always watching I never feel seen
Nothing can hurt me
Nothing can hurt me
I’m a caterpillar in the world’s best cocoon
crying over a spilled milk
crying all the night
crying until darkness and light dance together and laugh at me
Nothing can hurt me. It’s true.
Nothing can hurt me but you.
Народився на Буковині, писав німецькою мовою. Він відомий як один із найвидатніших європейських поетів, які писали після Другої світової війни. Він пережив Голокост і згодом жив у Франції.
Корона
Листям з моєї долоні годується осінь:
ми здружилися з нею.
Ми вивільнюєм час зі шкарлупи,
навчаємо йти:
але він повертає назад у горіховий панцир.
У свічаді неділя,
і сон уві сні,
істинно говорю я.
Мій погляд прикутий до оголених ліній твоїх:
ми віч-на-віч,
туманимо,
наше кохання — це пам’яті й маку злиття,
ми спимо, як у мушлях вино,
як під місячним світлом судинним спить море.
Обіймаємось на підвіконні, а з вулиці очі зорять:
час наспів, щоби взнали усі!
Час наспів, щоб розквітло каміння,
щоб серце стискало.
Час наспів, щоб настали Часи.
Час наспів.
Переклад Євгенія Красноярова.
Класик сучасної грецької поезії ХХ ст., його кілька разів номінували на Нобелівську премію.
Орфеєві
Цього літа під зорями Ліри ми у роздумі перебували.
Що за користь, коли ти піснями зчарував Персефону з Аїдом,
повернувши собі Еврідіку?
Ти і сам до кінця не повірив,
озирнувся — і знов вона зникла під тополями в царстві мертвих.
Тож, пригнічений неможливим, ти уславлював співами ліри
найвеличного бога Самотність.
Не пробачили цього ні боги,
ані люди. На березі Евра
на шматки розірвали менади тіло твоє —
лише твою ліру з головою твоєю на Лесбос
течією поволі занесло.
Так у чому ж сенс твого співу?
Може, в єдності темряви й світла, що миттєва (та ілюзорна)?
Може, щоб повісили музи Ліру твою
серед зірок?
Під сузір’ям її цього літа ми у роздумі перебували.
переклад Олександр Хінт.
Олег Суслов