|
|
   |
26 січня — день народження Михайла Гершковича, журналіста, поета, перекладача з міста Балти. Читачі нашої газети давно знайомі з поезіями Михайла, а також — із публікаціями на різні теми, що дає нам право вважати його своїм автором.
З Михайлом ми познайомились в Києві, разом навчались на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Знала, що він газетяр, працює в районці, і тільки пізніше довідалася — він поет! Талановитий, щирий, співець рідної Балти. А нині вже автор доброго десятку поетичних збірок, редактор альманаху «Балтське коло».
Вітання, Михайле! Хоч і написав «поїзд життєвий вже не дожену», ми бажаємо поету довгих років, здоров’я, нових збірок.
У день народження поета мають звучати його вірші. До вашої уваги — добіра поезій нашого земляка, яку склав він сам, і яку ми попросили нам надіслати.
Не розверзнеться грунт під ногами душі
І не зірвуться в прірву чуття незбагненні:
Мабуть, пильно казкові стоять сторожі
На незнаних кордонах емоцій шалених.
Їх висотам, глибинам і далям широт,
Амплітудам кохань
ще не знайдено вимір,
Бо такі вже властивості людських істот,
Адже їх невмирущість іще не здійснима.
Смерть існує для тіла, а не для душі,
Й це ніяк не спростовують докази вчених…
Не розверзнеться грунт під ногами душі,
Коли та вознесеться у світ незбагненний.
* * *
Раптово примчали незвідані коні,
Щоб вимчати вірно в мрійливі світи…
Невдача. Бо мрії уже на припоні,
І колесо долі хоч як не крути…
Фортуна всміхнулася? Ні, насміялась.
Бо поїзд життєвий вже не дожену.
А те, що лишилося, сумом озвалось
Та спогадом теплим про давню весну.
Рокам і коханню не знайдено міри,
Щоб визначить щастя людського єство.
…Від серця до серця злітатиме віра
У світле майбутнє, в його торжество.
* * *
Душа незрівнянно зболена,
Й думки не хочуть пливти за хмарами.
Вони розсіяні вже і зморені
Від стресів й долі тривких ударів.
Емоції вибухають гарячкою,
Немовби міни в боях на Донбасі,
Й не знаєм, коли не лячно нам,
Щоніч спимо, як на тротиловій масі.
Живем безладно і розпорошено,
З новин щораз оббризкані кров’ю…
А все ж так хочем чогось хорошого,
Аби не думать лише про гроші,
Й аби довкола — все більш любові.
У плині днів
Є виспів днів — клекочуть ручаями.
Є спів років, які димлять за нами.
Є гул віків, що владарює снами.
Та є ще ми — собі не знаєм тями.
Є щирий сміх, в якім забудем лихо,
І колискова дітям є на втіху.
Та й сльози є, коли вже не до сміху,
Бо ми ще є, хоч тяжко серце диха.
І є ще воля, тяжча за неволю,
Бо ми іще ображені і голі,
Й народу невідома світить доля,
Та ми — живем! — у радості і болю.
Хай сміх і сльози сплинуть ручаями,
Сумні роки розвіються димами,мПрийдешнє хай засяє за трудами
Й лиш слава у віках
залишиться за нами.
* * *
Ліс восени інакше шелестить.
А я роками відчуваю осінь.
Вже літо бабине замріяно тремтить,
А серце зрілості іще не напилося.
Що — зрілість? Й молодість сповна
Не знав: розтринькав на роки
й бездумні вчинки.
Ще в серці хвилями проноситься весна,
Та, мабуть, час справлять обжинки.
З роками слабшими здаються врожаї —
Все, що було, що є й що потім буде.
І ті роки, і те, що в них, — мої,
Й душею зважене — не прийме суду.
Років дороги — це моє життя,
Та справи їх листками облітають.
Тож восени я сам собі суддя
І жду лишень, що доля прорікає.
Чи мріяти, чи вірить, чи любить,
Робити що? — вже в тім не маю влади.
Весною ліс інакше шелестить.
І в смутку заспокоююсь на мить,
Що й в осінь літ весні своїй не зрадив.
* * *
Коли керують нами почуття
І пристрасті духовно нас підносять,
Ми щастям проростаєм, мов колоссям,
І сліпо вірим в райське майбуття.
Коли ж шляхи незвідані життя
Нам ставлять запитань нелегких стоси,
Не щастя вже — розумних рішень просим
У долі, щоб залагодить буття.
Бо селяві. На терезах життєвих
Нечасто розкладемо все як слід,
А хвилі щастя, навіть і миттєві,
В серцях надовго залишають слід.
Тож нам потрібні, мов у травні грози,
І палкість почуттів, й холодний розум.
* * *
У чергах, в побутовій суєті
Зумій не розмінятись на дрібниці,
Лиш з праці —
невичерпної криниці —
Вичерпуючи істини святі.
Добро і зло — напрочуд непрості
У сплетиві стосунків, вчинків ницих.
І лиш змовкає совісті дзвіниця —
Руйнуються опори у житті.
Не збутися конфліктів, різних стресів,
Де вируча лиш витримка душі.
Та в труднощах суспільного процесу
Буденність звинуватить не спіши
І долю не кляни в дрібних невдачах.
Життя спита душі і рук віддачу.
Здобудем
перемогу
Війна — жорстока не на жарт,
Немов сказивсь паскуда Путін.
Тож розслаблятись нам не варт,
Борімось дружно, мужньо, путньо!
Бо ще не вмерла Україна,
Не вмре нізащо, хоч в огні.
Ми на землі своїй — єдині
У цій святїй за мир борні.
Лише на себе і на Бога
Надія в правій боротьбі.
І ми здобудем перемогу,
А Путін здохне хай собі.
7 березня 2022 р.
Дора Дукова