|
|
   |
Де ви, народні таланти, куди сховалися від клятої пандемії? «Познайомся з Ларисою Козловською, керівником козацького хору, — порадила козацька «берегиня» Оксана Долгіх (про неї див. у № від 17.12.2019). — Щоправда, нині хор не виступає, але сама його лідерка варта знайомства».
Виявилося: де Лариса Козловська, там світ тісний і... приязний.
ПРИНЕСТИ дарунок добрим людям хор «Козацьке коло» таки встиг, всупереч сумнозвісному локдауну: і на Святого Миколая, і напередодні новорічних свят, і на Маланку зі щедрівками; та й днями, у День соборності України, своїх шанувальників без пісні не полишив. Де хор знаходить собі майданчики? Щонайменш, міські бібліотеки надають із задоволенням. І, на щастя, тепер до наших послуг YouTube. Завдяки електронному ресурсу я переконалася: ох, завзятий колектив, виспівують так, як я, хіба, на Кодимському фестивалі чула. От я й подумала, що, може, Лариса Козловська має відношення до нашої Музичної академії, бо так виставити голоси вміє тільки професіонал-хормейстер.
Та й «коло» виявилось — магічне: як поринула я в Ларисину сторінку на Фейсбуці, так і побігли, розширюючись, кола — по Одесі, охоплюючи знаних мною людей. Ти ба, наша давня знайома, директорка дитячої бібліотеки №23 Оксана Саленко у «Козацькому колі» співає, — ото скромниця, хоч би коли мені похвалилася! І козацький гурт, що на Пересипу, Сергій Шпак та Ігор Чалигава, «колу» не чужі (про них, про Чорноморський округ «Козацтво запорізьке» — нагадую: № від 18.02.2020). Ще й дружба з нашими музичними улюбленцями: з директором дитячої музичної школи №4, що на Слободці, Сергієм Литвиновим та його шкільними фолк-колективами. В гурті — друг нашої редакції, відома художниця, член НСХУ і викладачка одеського художньо-графічного факультету Світлана Крижевська...
Далі — більше: обласна Рада миру; лауреати нашого конкурсу «Люди діла», оргкомітет дитячого телевізійного фестивалю «Зіронька» — родина Степанових. Національно-культурні товариства Одеси. Була свого часу щільна взаємодія з керівниками міського народного хору ветеранів: Валентиною Ульяш і професором Володимиром Стаховським, нашим лауреатом, «людиною діла»...
Ну, ясно, панове: маємо справу з талановитим хормейстером, помноженим на соціального генія.
Але Лариса Олексіївна Козловська виявилась не хормейстером. За фахом, тобто.
Вона, зазначимо, член Національної спілки журналістів України, Національного союзу театральних діячів; лауреатка муніціпальної премії імені К.Паустовського; авторка й розробник, а також режисер та ведуча дитячого телевізійного конкурсу читців та декламаторів «Зоряна хвиля»
«Я ЗАКІНЧИЛА Одеський державний університет, спочатку за фахом «економічна географія», — оповіла вона мені, — а потім, вже як він отримав статус національного, за спеціальністю «психологія управління». — І додала: — Я одеситка в сьомому поколінні!».
...Батько її був — українець, ще й з польським корінням, моряк-підводник, командував підводним човном; мати — вчителька, за національністю фінка. От, власне, від батька — Ларисин музичний хист: батько співав, виступав з ансамблем моряків. Як багацько дітей в Одесі, Лариса навчалася в музичній школі, але музикантом себе не бачила. Співала солісткою в шкільному хорі, співу теж не приділяла значення. «Але вже так виходить, — каже тепер Лариса, — що на все Божа воля».
Років з п’ять тому розпочалася суспільна й аматорська діяльність Лариси Козловської, що швидко дала добрі плоди. Все почалося з фільмування: за підтримки співробітників Одеської національної наукової бібліотеки Лариса зробила стрічку (радше, диск) «Ми єдиний народ» — про багатонаціональну культурну традицію Одеси. Зацікавила її також історія заселення причорноморських степів українським козацтвом.
«До п’яти років, — розповідає Лариса, — я розмовляла фінською: мовою матері й діда. Я вихована на російській культурі й люблю цю культуру. Але якщо б склалося інакше? Якби я була вихована в лоні культури української? Знаєте, я українську мову вивчила, коли мені було 33 роки. Це — акт мінімальної вдячності. Це — крок назустріч. Має бути вдячність до народу, серед якого живеш. А як, власне, віддячити? А бути провідником народної культури! Коли це твоя земля, то треба — бігти назустріч. Вже коли ти сам оздобив свій дім, то ти його нікому не віддаси. Ти живеш і отримуєш снагу від цієї намоленої землі».
Чи є у світі оздоба більш яскрава й виразна, ніж пісня?
У хорі «Козацьке коло» — українці й росіяни, молдавани й поляки, і навіть цигани. Це з огляду, так би мовити, етнічної приналежності. Але ж ми живемо на землі України й змалечку чуємо її пісні!
«Люблю подорожувати, — провадить Лариса Олексіївна, — і спілкуватися з людьми. Кожен спостерігав: де культура розвинена, там і економічний розвиток у наявності. Ми з чоловіком у закордонних туристичних поїздках умисне спілкуємося українською: щоб презентувати свою країну».
Лариса Козловська навіть має власну лінгвістично-психологічну розробку-методику: уроки української мови для дошкільнят «Балакучі малюки».
«Ми всі повинні спиратися одне на одного, — впевнена вона, — і не завжди ці потреби — грошові: це спільна організація, розробка проектів, просування творчого продукту».
Але як виник хор, і хто його просував?..
П’ЯТЬ років тому Лариса Козловська співала на Дерибасівській, на Різдво. Звісно, там було коло друзів. От і виникла зненацька думка: а чи не створити співочого колектива. Проте, серед її знайомих і симпатиків... ніхто не співав! А тут Дмитро Федорович Терзі, директор Всеукраїнського болгарського культурного центру, пропонує: за два тижні приходь у Центр на свято, співати.
І що б ви собі думали? Маленький новоспечений колектив вивчив за два тижні — три пісні, на три голоси. І з успіхом виконав.
«Нема слуху?! — сміється Лариса. — Якщо ти не працюєш з тим, у кого немає музичного слуху, це означає, що у тебе немає фаху. Я намагаюся розвивати у людині гармонійний слух. І вміння людей дослухатися одне до одного. Бо що воно таке — народна пісня? Що таке — народ? Хтось — заспівав, усі — підхопили».
...Так званий автентичний народний спів, пояснює Лариса Олексіївна, — грубий, гортанний жіночий спів-вигук, — це, власне, грудний регістр, відкритий звук, простий, з повітрям; звук, що спирається на верхнє піднебіння, під верхніми зубами. І такої природної техніки не навчаються — прості люди співають так, як їм комфортно. Причому це є правильний, незакріпачений артикуляційний апарат. «А я теж, між іншим, людина з народу, — з лукавинкою додає Лариса. — І консерваторська освіта тут ні до чого. Утьосов, квартет «Біттлз» — вони навіть нотної грамоти не знали. А це добра, почесна компанія! Вона надихає, тож я й не переймаюся».
Якось її колектив виступав у рамках програми обласної Ради миру, і серед слухачів була сама гранд-дама одеської кафедри сольного співу, нині, на превеликий жаль, вже покійна, Галина Поливанова. Коли об’явили аматорський хор, вона не без зальотного виклику сказала: «Якщо мені сподобається, я долучуся». «І наприкінці номеру встала — й приєдналась до нашого гурту, — згадує Лариса. — Я мало не заплакала!».
Лариса Козловська ще й пише пісні-стилізації в народній манері. Її надихає пісенний фольклор Південного регіону — як не диво, ще мало досліджений, зазначає вона, але є аудіозаписи на кафедрі етнографії ОНУ, — а також пісенні народні хіти на кшталт польсько-українського «Гей, соколи» (мелодія була лейтмотивом фільму «Вогнем і мечем»). Етнографічні колективи одеської ДМШ №4, з її хором «Тоніка», очолюваним Назаром Найдановим, у 2019 році виконали написані Козловською різдвяні колядки на фестивалі у Львові — і взяли Гран-прі.
«Співпраця з Сергієм Литвиновим і його заступницею, музикантом-педагогом Оленою Плєшаковою — дорогоцінна, — каже Лариса, — без них я багато на що й не спромоглася б». До речі, заслужений працівник культури Сергій Литвинов і Лариса Козловська — обидва ще й лауреати наукової премії імені В.Вернадського 2019 року.
Нині Лариса, разом з Назаром Найдановим (він, зазначимо, священик), написала пісню для дитячого виконання — «Пісню про Одесу»: сподіваємося, що почуємо її на День міста. У Козловської є учениці, що вправно опанували естрадний вокал: справді чудові дівчатка, з добре поставленим естрадним голосом, — 14-річні Вікторія Леонтенко й Аполінарія Дубровіна.
«КОЗАЦЬКЕ КОЛО» — справді коло, що широко охопило Одесу. Почалося з маленьких концертів по бібліотеках — а нині: на рівні консульств та Дипломатичного клубу на національно-культурних заходах; у роковини Тараса Шевченка — Золота зала Літературного музею; у програмах обласної Ради миру, до 50-річчя якої Лариса Козловська написала пісню «Мир».
А ще ж фестивалі. П’ять років, як Козловська, разом зі священиком Католицької церкви Віталієм Кривицьким, нині єпископом Києво-Житомирським, започаткувала при кафедральному костьолі Успіння Богоматері — фестиваль народної духовної музики «Відкрий себе світу», при костьолі Святого Петра на Гаванній — різдвяний фестиваль.
«Наш хор, було, запрошували до трьох разів на день, — з гордістю доповідає Лариса Олексіївна, — оце тільки через пандемію співаємо тричі на місяць». Колектив щиро підтримує директорка департаменту культури Одеської міськради Тетяна Маркова.
Авжеж, вони варті запросин. Хвацький хор! Забойний, якщо казати молодіжним сленгом. Темперамент, артистичність, театральна видовищність, голоси — все у наявності. «Є місія, — так сповідує керівниця хору, — розвивати культурний пласт, несучи людям добро».
Тіна Арсеньєва. Фото авторки