|
|
   |
Рiч зрозумiла: найвартiснiшими експонатами в нашому музеї є пiдшивки газети за всi роки пiсля заснування у 1973 роцi. Разом iз спецвипусками i рiзними додатками. З книгами Бориса Федоровича Дерев’янка, якi видала редакцiя пiсля його загибелi. Документалiстика. Меморiальнi предмети. Фототека. А також бiблiотека, основу якої складе книгозбiрня, зiбрана першим редактором «ВО». Врештi, заслуговують уваги книжковi видання знакових авторiв «Вечiрки».
Нещодавно на фiлологiчному факультетi Одеського нацiонального унiверситету iм. Мечникова вiдбулася презентацiя книги-реквiєму «Слово про Василя Фащенка: Продовження дiалогу». Видання присвячене творчостi та педагогiчнiй дiяльностi, основним вiхам на життєвому шляху видатного лiтературознавця, професора, доктора фiлологiчних наук, лауреата Державної премiї iменi Т. Г. Шевченка Василя Васильовича Фащенка (1929—1999).
Немилосердне ХХ столiття «не випустило» i Бориса Дерев’янка, i Василя Фащенка за свою календарну межу, завадило стати на порiг вiку 21-го... Але їхня 40-рiчна творча дружба, товариськi взаємини, спiвпраця залишаються прикладом для наслiдування i ретельного вивчення. Ще студентом Борис Дерев’янко прийшов допомагати молодому аспiранту випускати унiверситетську багатотиражку «За науковi кадри». З того часу їхнi дороги не розходилися, слава Богу, кожен не спокусився заманливими запрошеннями до Києва.
Одеська фiлологiчна школа у другiй половинi минулого столiття посiдала авангарднi позицiї в Українi. П’ять професорiв — Григорiй В’язовський, Iван Дузь, Андрiй Недзвєдський, Михайло Левченко, Євген Прiсовський i Василь Фащенко були членами Спiлки письменникiв України. Як i доцент Наталя Кузякiна — гроза псевдоавторитетiв, принаймнi в галузi пiслявоєнної драматургiї. Це вони виховали, загартували майже три десятки професiйних поетiв, прозаїкiв, а також талановиту когорту критикiв — Володимира Панченка, Анатолiя Колiсниченка, Михайла Стрельбицького, Василя Полтавчука, Григорiя Клочека. У вищеназванiй книзi левова частка статей належить саме їм, складаючи найбiльший роздiл «У силовому полi педагогiчних та лiтературознавчих проблем професора В. В. Фащенка».
Пiсля багатьох публiкацiй стоїть посилання на «Вечернюю Одессу».
Борис Дерев’янко публiкував власнi нариси про Василя Васильовича не лише у «Вечiрцi», але й у «Сiльських вiстях» та «Знамени коммунизма».
Треба визнати, що «Вечерняя Одесса» за редакторства Дерев’янка була потужною письменницькою трибуною при накладi кожного випуску у 200—300 тисяч примiрникiв. Газета пропонувала читачам не тiльки художнi твори високої якостi, але й пропонувала зразки лiтературно-критичного мислення i рецензування. Значною мiрою на сторiнках газети творилася одеська художня i лiтературознавча хрестоматiя. Тi, хто тiєю чи iншою мiрою причетнi до цiєї хрестоматiї, з потрiйною увагою перечитають роздiл «Слова про Василя Фащенка», де йдеться про його задуми i плани. Майже через два десятилiття пiсля його передчасної смертi дiзнаємося про масштабнi, новаторськi концепцiї дослiджень i навiть пiдручникiв для студентiв. Два приклади: «Художня правда як суперечливiсть» i проект «Зачарована жанрологiя». Можна не сумнiватися, що i задуми вiн реалiзовував би саме iнструментами дiалогiчного проникнення в сутностi художнiх текстiв.
Але для того, щоб вiдвiдувачi музею газети не обминули увагою книгу «Слово про Василя Фащенка: Продовження дiалогу», її треба викласти розгорнутою трохи далi середини, на 409-й сторiнцi. Жирним шрифтом видiлена назва «На вiдстанi серця» з пiдзаголовком «Кiлька згадок про Бориса Дерев’янка». Прикипаєш вже до першого абзацу нотаток .
«На схилi вiку каюсь: я так мало сказав Борисовi добрих слiв. I те, що скажу зараз, не знаю, чи почує його душа. За мiсяць до його загибелi (на сороковинах вiд дня смертi Iвана Рядченка) я бачив його i говорив востаннє. Задумували якусь сторiнку в його газетi, прагнули подолати вiдчуження останнiх рокiв. З ним було зв’язано 40 рокiв мого життя».
Ще один фрагмент.
«Крижанiвка — гриби i кострище;
Сухий лиман — риба i цвiркуни;
Бiляївка — риба, Каневський Михайло;
Хаджибей — церква, базар, комарi;
Чорноморка — бички, море; Анатолiй Солов’яненко;
Кишинiв, Тирасполь.
Вiдпруження вiд газети, вiд конфронтацiй»
Остання реплiка — ключ до розшифровки.
Дерев’янко за шестиразового виходу газети на тиждень (!!!) змушений був працювати практично цiлотижнево. Критичнi й гостросатиричнi матерiали «Вечiрки» по-рiзному резонували в суспiльнiй та партiйно-чиновницьких сферах. Влада не сприймала журналiстську наполегливiсть у викриттi недолiкiв, планово-волюнтаристського укладу економiки, негуманнiсть iдеологiчного тиску партiї на суспiльство. Зате стабiльно високим був рiвень довiри одеситiв: газету передплачували бiльшiсть родин мiста.
Щоб зняти напруження, обмiнятися думками, помiркувати над прочитаним (Борис встигав прочитувати найвартiснiше у центральних i київських журналах, слiдкував за книжковими новинками), разом з Василем Васильовичем незрiдка у недiлю чи на якесь свято вибиралися на околицi або й за межi Одеси. Якiсь фрагменти цих довiрливих дiалогiв зафiксованi у щоденниках Б. Ф. Надзвичайно важливими могли стати спогади самого В. В., панорамнi описи вiдвiдин мiсцин побiля Крижанiвки, Чорноморки, Бiляївки, розкриття мотивацiй поїздок (?) до Кишинева чи Тирасполя... Марiя Максимiвна, дружина Фащенка, так починає свiй коротенький коментар до контурного плану можливого есею чи спогадiв чоловiка пiд назвою «На вiдстанi серця»:
«В архiвi Василя Васильовича зберiгаються два аркушi паперу, де нiби поквапом, одномоментно «вилито» те, що давно мучило автора i досягло критичної митi, яка вимагала конче викладу на паперi».
Додамо, що начерк В. В. зробив пiсля двох трагiчних подiй лiта 1997 року — миттєвої кончини вiд iнфаркту поета Iвана Рядченка (3 червня) i дня вбивства Бориса Дерев’янка (11 серпня). З трiо друзiв, колег-письменникiв зостався один Фащенко, натодi вже загрожений невилiковною хворобою.
У своїй пам’ятцi-поданнi iще занотував:
«Теми: рiдний дiм, футбол, лiтература, не часто — «таємницi мадридського двору» в Одесi. Оперний театр, «Iду на ви!» — проти
Г. Крючкова (першого секретаря обкому партiї — А. Г.)».
«Дуже багато читав. Мiг бути вченим, професором лiтератури. Не терпiв сентиментальностi, зокрема О. Гончара. Будучи категоричним, не терпiв категоричностi П. Загребельного, хоча казав, що пишається тим, що живе в епоху «Дива» i «Роксолани». Охоче друкував мої етюди про О. Гончара, цiкавився моїми розмовами з ним. Любив дослухатися до нервiв цiєї людини. Може, вiдчував у ньому конфронтуючу силу?»
Заповiдалося на текст, який б додав би яскравих граней двох яскравих постатей, iнтелектуалiв. Не встиг, не вистачило сил i часу самому Фащенковi.
Однак книга «Слово про Василя Фащенка» має бути в музеї «Вечерней Одессы» — як свiдчення змiстовного, потребуючого нашої уваги дiалогу: Василь Фащенко i Борис Дерев’янко.
Пiдготував Анатолiй Глущак