|
|
   |
За останні півстоліття міфопоетичний і україноцентричний краєвид одеського образотворчого мистецтва потужно увиразнили такі особистості, як Юрій Коваленко, Андрій Антонюк, Валентин Алтанець, Людмила Ястреб, Ігор Марковський, Василь Сад, скульптор Микола Степанов. В цій когорті кожен з самодостатніх і талановитих митців вирізняється здатністю (за Кантом) «самому собі задавати правила».Наприклад, Коваленко, як коронований шістдесятник, створював маєстатні пейзажі Прилук і південного степу з ветхозавітними дідами і бабусями, хлоп’ятами — маленькими принцами, з гоголівським велелюддям ойкумени провінції, де груші на дереві як дзвони, а півні чи коти вражають розмірами. Антонюк опрацював упізнавану манеру муарового малярського письма, яка дозволяє глядачеві занурюватися у мерехтливі картини обрядово-сакральної таїни побутування українців у різні пори життя.
Володимир Кабаченко, який у травні переступає поріг 60-річчя, для образно-стильової мистецької самості обрав часові координати «коли ще звірі говорили». На своїх полотнах малював людей-птахів, які вільно ширяють над ще не «розпайованою» на клапті цілинною твердю, здатні самовільно долати земне тяжіння. Поодинокі стафажні зображення риби або спостережливої сороки дотепно характеризують тривимірність надземного евклідового простору. Таку піктографію можна посилати в космос іншим цивілізаціям як земну візитівку.
Академік Олександр Федорук (водночас багаторічний редактор журналу «Образотворче мистецтво») так характеризує першоетапний період творчого шляху одеського художника: «Кабаченко — художник просторової статики... У нього дедуктивна мотивація руху, форми, кольорів площини, змережена алегоричними міфологемами та фольклорними інтерпретаціями... Художник доводить своє право на такий рівень правди, де часові площини від минулого до майбутнього затираються, наче в просторі улюбленого автором нічного неба провисає вісь безмежжя».
Ці вісі безмежжя чи екліптики духовних матерій Володимир Петрович прокладає від нічного освітленого хатнього вікна чи подає рухливими релями-гойдалками, закріпленими десь на місяці, чи навіть вертикальною смугою-буруном диму від надвечірнього вогнища. І по цих напрямних вільно рухаються звичайні селянки — на заздрість справжнім небожителям. Та більше — вони здатні запалювати зорі, ще й не поодинокі! 1988 року була створена картина «Та, що запалює зірки. Народження Великої Ведмедиці», як можлива синхронізація біблійного сотворіння світу!
Велику проблему і постійні нагінки мав би Кабаченко за календ вiкопомного соцреалізму — аж до відлучення від виставок і вiд художніх каталогiв і альбомiв. Бо ж не малює роботящих українців за працею. То вони «витають в небесах», то танцюють гопак чи аркан затятіше від солістів ансамблю Вірського. А то стоять удосвіта край моря спинами один до одного і переконують навзаєм: «Світає...» — «Ні, не світає». А вершники в козацьких строях так високо зринають на диво-конях, що зроняють униз — в одному випадку тарасобульбівську люльку, а в іншому — таки гетьманську булаву... Де їх доведеться шукати після приземлення?
То кого ж так вигадливо і послідовно зображає живописець, чи не лунатиків об нічній порі, не сомнамбул? Я завжди бачу характерників, чаклунів, вогнепоклонників з незникомого роду козаків Мамаїв, здатних пройти крізь стіну, здійнятися надзусиллями до провідної зорі на відстань простягнутої руки. Та що говорити про дорослих, коли Кабаченко навіть підлітків наділяє здатністю чи то чарівною паличкою виводити вогнистий слід, щоб допомогти гетьманові у тіні сумнівів знайти доленосний рішенець. А в іншому випадку наділяє хлопця такою силою, що він здатен підняти брилу чи гору, аби звільнити поневоленого птаха («Отвір для птаха»).
Статурному художнику незрідка здається замалою площина полотна на підрамнику — він тяжіє до розгорнутої панорамності. Його пристрасть — поліптихи. Дотепер найбільший семиптих «Соняшники» — як розгорнута метафора рушення добробатів Майдану навесні 2014 року для захисту Донбасу від російської агресії.
Видатний поет, Герой України Дмитро Павличко у липні 2016 року оглянув персональну виставку одесита в столиці й записав у книзі відгуків: «Володимир Кабаченко — зрілий духом український митець. Бути видатним художником в Одесі й бачити в кольорах, метафорах, експериментальних видивах Україну — це значить бути людиною з національною свідомістю, талантом, що виходить за межі містечкового і навіть статичного трафарету. Його картина «Ворожка», де в розколині скелі видно сонце на блакиті, схвилювала мене... Будь, Володимире!».
Люди справіку шукають джерела живої води. Багатьом сучасникам не розминутися з живими кольорами творів Кабаченка.
Анатолій Глущак. Почесний член Одеської обласної організації НСХУ