|
|
   |
По-всякому п’ється любовний напiй:
хто вмить сулiю перехилить велику,
хто меншими дозами п’є, як ласiй,
шатенку вподобавши або блондинку.
Не стану порушувать їх супокiй
i заздрить не буду, ковтаючи слинку,
бо в око упавши особi однiй,
я теж попивав його крiзь соломинку.
У спосiб такий випорожнював жбан,
але не тому, що затятий гурман.
Я ним дорожив i ввiйшло це у звичку.
Любовний напiй! Вiн не має цiни.
За нього заплачено цвiтом весни,
хтось марно вважає, що пив на дурничку.
1986
Актор у сценi курку з’їсти мав,
комiчного сягаючи ефекту.
I вiн її, шматуючи, жував
на тлi багатолюдного буфету.
Не бракувало на столi приправ,
але сказати варто по секрету:
пiдряд сiм дублiв режисер вiдзняв,
сiм птиць «кiношних» кануло у Лету.
Актора сильна розбирала злiсть:
таке смачне, таке пахуче блюдо,
хто знав, що вiн над ним страждати
буде?
Давно актор курятини не їсть,
однак у цьому мало є смiшного:
вiдучує мистецтво од смачного.
1985
Столiтнiй дуб... Для мене вiн, як дiд.
Якi його проймали грози i вiтриська!
На ньому блискавка лишила слiд.
Я перед досвiдом його схиляюсь низько.
Вiн кроною мiй прикриває свiт,
i вiд його вершка до сонця дуже близько.
Одначе дуб, якому триста лiт,
на нього дивиться, неначе на хлопчиська.
Менi до них приходити обох
i слухать шум вiддалених епох,
i вiрити, що тут не буде попелища.
У товариствi велетнiв таких
мiй ранок несподiвано притих,
немов життя мого цiна зробилась вища.
1981
Вершиною духу я марив колись
i раптом уздрiв: пiдходящу, пригожу...
Я з неї на море дивився, на лiс,
мов долю до себе примiрював божу.
В яснiм спогляданнi хвилини тяглись,
де хмарка мою занавiсила «ложу».
Неначе на грушу високу залiз —
отак, як в дитинствi, — а злiзти не можу.
А там, унизу, i питво, i харчi...
Нiкого навколо, хоч криком кричи.
Так можна i ночi зустрiть горобинi.
Становище в мене було непросте,
бо справжня вершина — це зовсiм не те,
коли ти i вилiз, i злiз по драбинi.
1985
З лiтами ростиме число позiхань
i буде в надiях чимало проломин.
Гадаю, що зменшиться кiлькiсть бажань
i гарним зроблюсь, як навиворiт комин.
Подамсь добровiльно у ту глухомань,
де дядька житло жде по iменi Спомин.
Ну що ж, поживемо без розчарувань
у хатi низенькiй опiсля хоромин!
Наловим удосвiта рибки в ставку,
прийшовши з прогулянки, вип’єм чайку,
на кашу iз манни почнем налягати.
Себе вiдiгрiєм у хатнiм теплi.
Вважаю, що в того потреби малi,
хто звик у життi вiддавати багато.
1986
По земнiй находився юдолi,
по небеснiй пролинув стократ.
Вже й стезя утворилась поволi
iз брукiвок, стежин, автострад.
I подумав у чистому полi,
що теперечки схиблю навряд.
Та заплутався, як у квасолi,
у сплетiннi своїх безпорад.
Я забув про дiла сокровеннi
i порожнi точив теревенi.
Я вiдкинув обов’язки всi.
Де були ви, мої остороги?
Так, сьогоднi я збився з дороги,
але я не зiйшов зi стезi.
1986
Вбирали сонце винограднi грона.
Я теж ловив промiнчик з-за гори.
Вино грайливе i душа безсонна —
вони похожi, що не говори.
Дубова дiжка ачи пляшка скромна
своєї дочекаються пори.
Лише не перебовтуй — заборона!
Якщо береш, то лагiдно бери.
Налий вина! Вiдзнач прекраснi дати!
I серед всяких радостей i бiд
душi чужої тiпати не слiд.
Бо досвiд наш готовий нагадати:
коли вино колотять i трясуть,
воно вмирає. От у чому суть.
1983