|
|
   |
Пiд снiгом степу вiчна далина,
А на снiгу — нi вiхи, анi слiду,
Лишень могили видно пiрамiду,
Що в давнину корiнням порина.
В степу далеко котиться луна.
Тут час неквапний пiд свою егiду
Приймає i шляхетного, й негiду —
За спокiй кров’ю сплачено сповна.
Розлуку топить вiкова розруха
В оцю рiвнинну степову гладiнь,
Де вiдгуляла шабелька-гоструха.
В степу хмiльна чаклує завiрюха.
Вже не спiткнеться прудконогий кiнь
Об черепи прийдешнiх поколiнь.
Борису Федоровичу Дерев’янко
I пам’ятi в нас вистачить, i шани
Герою, щоб не канути в iмлi.
I знайдуться смiливi капiтани,
Яким вести у рейси кораблi.
Окреслиться зворотний шлях з нiрвани,
I пружно злине слава на крилi
В блакить бездонну понад океани,
Поза кордони рiдної землi.
Але поки ще вбивцям — хмiльно-п’янко,
Недоля стала смерти ковалем,
I ми — у вирi нелегких проблем.
Iз кулею у серцi юним ранком
У плавання довiчне Дерев’янко
Пiшов по хвилях свiтлим кораблем.
Борису Андрiйовичу Нечердi
Три зiрки уподобили лебiдку.
Три, мертвi, уподобили живе.
Дивилися щоночi — як там квiтка
Бiлесенька по Прип’ятi пливе!
Я на життя не скарживсь навiть зрiдка:
Були падiння, майже крах сливе,
Але вiднинi бачу, як лелiтка
Бiлесенька по Прип’ятi пливе!
Розумнi люди, ви — таки розумнi,
Бо над усе живi та на плаву.
Та хто ж отак злочинно обезумiв,
Що всiх привiв над прiрву гробову?
До Прип’ятi прийду. Таки роззуюсь
I з лебедем нарiвнi попливу.
Не той Аркас, що був колись царем
Аркадiї — син Зевса й Калiсто;
Його прапредок добиравсь не просто
В наш край — з-за моря на однiй з трирем.
Тепер ми в його музицi не вмрем,
Увiчненi з Дажбогом й Радогостом,
Яким вiкiв минуло дев’яносто,
Що узяли нас мiцно в оберем.
Не аргонавт, але й не свинопас...
В Аркадiї Одеськiй — чистий дворик,
У пришибi — прив’язаний баркас,
Де на узгiрку клен i ясокорик.
Був тут не цар Аркадiї — Аркас
Микола — видатний iсторик!
Де хвиль морських журба й солоний смiх,
Де корабля вiтрильно мрiли реї,
Тут коренi фантазiї твоєї
I злет ума, i крила мрiй твоїх.
Iдей юначих море мило шлiх.
Ще будуть академiї й лiцеї.
З Одеси шлях твоєї одiссеї
Вливався в долю генiїв усiх.
Туди звiдцiль твiй рвiйний шлях проляже,
Куди доправить в’язня товарняк.
Все — на пiдозрi, на прицiлi — враже!
Пильнує злет стервоїдний коршак.
Про скруту вже нiколи не розкаже
В порту меморiальний знак.
Розмежилися дня i ночi гранi —
Вготований жертовник для офiр.
I все-таки Одеса — не Сибiр...
Пасуться в небi хмари, наче ланi.
Вiтри в Одесу прилетiли раннi
Звiдтiль, вiд Айастану, iз-за гiр.
Душа поета злу наперекiр
Свободою горить i на засланнi.
Однак на тронах царствують тирани,
I ти — пiд пильним поглядом жандарма.
Тебе на цих далеких берегах
На крилах пiдняли «Пiснi i рани»* —
Означилась твоєї долi карма,
Означився варпета божий шлях.
* «Пiснi i рани» — перша збiрка поезiй А. Iсаакяна.
Дмитро Шупта