|
|
   |
Михайло Стрельбицький пiсля закiнчення Одеського унiверситету iм. Мечникова ще кiлька лiт працював у мiстi студентської юностi. Тут почав видавати поетичнi збiрки, добре вивчив тодiшнє лiтературне середовище. У солідній збiрцi «Школа перепитувань» (2009 р.) умiстив майже три сотнi сонетiв з присвятами i додатковим рядком-кодою.
Фiлфак одеський вибрав ще й тому
вступник один з центрального Подiлля,
що Рядченко-поет йому подiяв
на струни серця — Бог же зна, чому.
Суспiльну ж то вiдлигу — не зиму
рядки його промiнили з привiлля —
рядки прориву, а не рукодiлля, —
соцреалiзму женучи пiтьму.
I — диво див! — було щось невимовне
У тих рядках, аж україномовне
немовби мовби там би й мало буть;
росiйськомовним, але не росiйським
його — почує згодом хлоп подiльський —
В Москвi стовпи критичнi назвуть...
Вiн вiсь земну все чув — i в цьому його суть?
На футбольному полi пiд номером сiм,
у життi i в газетi — то форвард, то стопер.
Дерев’янкiвський крок, дерев’янкiвськi стопи
у життi i в газетi — щоденний екстрiм.
Нi вийшлий з новiтнiх гримучих Цусiм
чи увiйшлий в потьомкiнцiв рвiйний листОпад,
до молодших суворий: «Ну що, розторопи?»
(а в пiдтекстi: «Кому, ну кому заповiм?»)
Перехвалював двiчi Стрельбицького все ж,
раз — на шпальтах газетних: «за мужнiсть критичну».
Певне, баглося бачити поросль незвичну?
Дерев’янко на вирiст хвалив? Та невже ж?
Виростати ж належало — хто як зумiє.
Ти — зумiв? Але свiт цього не розумiє?
Дерев’янко на кiлера мчав. Ти... бредеш?
У дев’яносто майже Iзмаїл
утнув вiршище україномовне
й його читає чiтко, бо — чудовне,
округлозвуке — висне понад стiл.
Про що воно? Про українських кiл
чи девять чи тринадцять, жалю повне,
майбутнiстю просякле, порятоване,
й читає — наче плуга тягне вiн.
Отак, в такi лiта дебютувати —
це треба вмiти, й треба дещо знати,
а знати те, що знав колись Тарас:
про землю, що жива, про люд немарний,
такий немарний, що усiм зугарний
(бо чом би всi лицялися до нас?).
«А Порто-франко? Творчий! Не базарний!»
Її кiна свердлюча вертикаль,
її кiна юдоль-горизонталя,
ходи сюжетнi — як в шахiста Таля
(хоча сюжет не завше править баль).
Не фабульний сюжет — i не на жаль.
Сюжет-перетiкання. Повз Грааля.
На цiй землi, де люд зростав на палях,
стiкавши кров’ю в комунiзму даль.
Новiтнi палi — суто вiртуальнi;
в президiї, в притонi, у вбиральнi
така лоскоче горло будь-кому:
будь ти хоч три по тричi одеситом,
засиченим, з пересипу неситим,
паломником в пiсенну Колиму...
Невже про всiх пришествує Спаситель?
Хто знати мiг Борису Нечерду?
Федюк хiба. Та й то крiзь лiнзу пляшки
в учнiвському схиляннi (вчившись важко,
але надiйно i — не на бiду!).
Хоч бiдування — геть не по труду —
iшли за Нечердою, як нанашки:
то бродять, то шугають, потiпашки,
але нiяк не вiдберуть дуду.
Вiн мав дуду аж того Щуролова,
що заманити нечисть всю готова
i в море потопельне одвести;
зате естетiв потiм чарувати,
серця їм нiжно-нiжно надривати,
щоби серцям надiрваним цвiсти.
Невже були в життя Бориса дати?
Не встигнувши з дядьками на вiйну,
навчився лиш курити їх махорку —
гiрку-гiрку, солодку-пресолодку;
змiнив цигарок марку не одну.
I докурився... Але спершу гнув,
у рiг крутив то злиднiв вiчну шворку,
то догматизму промiтну проворку —
соцреалiзму кульку надувну.
Естетику i сенс лiтератури
самiй Одесi виклав i довiв
сповна по-українськи — не напiв!
Краянську звичку пнутись на котурни?
Й її наочно з учнями здолав,
шляхи означив i стежки проклав.
Ще хтось не чув про Еврiала й Турна?