|
|
   |
На обкладинку книги альбомного формату одеська художниця винесла коротке, як військова команда, слово. Так маркують повість, окрему картину, пісню. Не виключено, що «Боєць» — чиєсь псевдо в зоні АТО, — найменш екзотичне з часто згадуваних донедавна в ефірі.
Перша частина видання несе підсумкове навантаження — містить-бо 40 кольорових репродукцій олійного малярства Алли Михайлівни. В обоймі п’яти мистецтвознавчих статей: по дві Людмили Сауленко і Олени Шелестової, Вероніки Поліщук, а також мікро-есе Андрія Логашевського і Олега Губаря — контурних психологічних портретів мисткині.
Одеська художня колонія широкого помежів’я ХХ і ХХі століть нагадує відомі поселення в гірських скелястих ущелинах. Де кожен копіткою мозольною працею мав «вирубати» автономну печеру, себто облаштувати нішу для творчої схими. Місця під сонцем (включно з виставковими) в теплокровному місті десятиліттями «не вистачало» багатьом обдарованим живописцям, графікам, скульпторам.
Якщо ж вирівняти крутизну метафор, то найточнішим буде означення, що Крикун пройшла довгий шлях катакомбного творення — пригадуючи її темну і вологу майстерню у підвалі. Тож у згаданих статтях мистецтвознавці обґрунтовано, зі знанням матеріалу досліджень і творчих періодів, тематичних серій, пишуть про набутки художниці в образотворенні.
Цитати подаємо в перекладі з російської мови.
«Її праці рідняться з народними притчами, Казкою казок, де на заквітчаних берегах живуть старик і золота рибка, гуляють чудесні птахи і звірі з дитячих колискових, а у небі, що проливається на землю, здається — ширяють янголи» (В. Поліщук).
«У творчості цієї художниці на подив органічно втілено поняття національний образ світу. Це особлива інтонація, притаманна кожній національній культурі, її певний емоційно-колористичний обертон, який не піддається раціональному поясненню» (Л. Сауленко).
«Таких художників, як Алла (Крикун), я б назвала етнохудожниками, саме вони — автоматично — уособлюють глобальне, світове значення. Так, вони глибоко і яскраво національні у своєму професіоналізмі, а не фольклорно-самодіяльно народні» (О. Шелестова).
Сукупний аналіз спеціалістів дає право віднести книгу «Боєць» і до розряду колективних монографій. Якби не... співвідношення ілюстративного, дослідницького і авторського літературного матеріалів.
Наприклад, обкладинка і титул звідомлять читачеві, що він на подальших сторінках знайде графіку художниці. Однак жодного зразка, хоча б одного розвороту сторінок з оригінальними рисунками не представлено. Хоча навіть побіжного перегляду видання достатньо, щоб запитати: хіба чисті внутрішні частини обкладинки, четверта її сторінка не могли стати притулком графіки — хоча б у монохромному варіанті? Так само, як і більше півсотні книжкових шпальт з віршами?
Дизайнерську підказку не треба далеко шукати. Колекціонер Михайло Кнобель 5 років тому видав збірку «Стихи на мольберте» — з вишуканим поєднанням поетичних текстів та ілюстративного ряду малої пластики одеських авторів. У цьому збірнику, до слова, є віршована добірка Алли Крикун. Та й у реквізитах книжок стоїть одне й те ж видавництво. Врешті, ілюстративне наповнення «Бійця» можна було вирішити за рахунок різних сортів паперу для першої і другої частини книги (у шедевральній збірці О. Губаря «Человек с улицы Тираспольской» використано аж 4 сорти паперу). Як екстремальний варіант до концептуальних змін макету можна приєднати ще й версію зменшення тиражу, обсягу другої частини — заради повноти зображальності.
Є привід посперечатися і з шановними мистецтвознавцями, які майже в один голос твердять про об’єктивність і доведеність схожості творчої манери Крикун і Ван Гога та ще й на архетипному рівні експресіонізму. Аж надто великий часовий зсув і розрив! А куди накажете притулити непроминальну творчість Юрія Коваленка? і куди сховати геніального Миколу Глущенка, визнаного в самому Парижі, після чого мала б дійти черга і одеських спеців. Варто хоча б кинути уважний погляд на його «Призахідний морський пейзаж» (якраз під рукою журнал «Образотворче мистецтво, № 4 за 2001 рік), щоб упевнитися в первородстві українського експресіонізму за Глущенком.
Якось у приватній розмові Ю. Коваленко говорив про розповсюджену «практику все закругляти як ложку; в цьому більше вишколеності й старання, аніж поривання». Маємо підстави і після ознайомлення з книгою «Боєць» стверджувати, що Алла Крикун всією своєю художницькою практикою відмежовувалася від «закругленості», нетворчого змагання.
Анатолій ПОДОЛЯНИН