|
|
   |
Наприкінці лютого стали відомі лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка 2017 року. А 9 березня — у день народження Кобзаря — Президент України вручив Почесні дипломи і медалі чотирьом лауреатам:
— поетові та видавцеві Івану МАЛКОВИЧУ,
— львівському композитору Богдані ФРОЛЯК за симфонію-реквієм «Праведная душе...» на тексти Т.Г. Шевченка,
— скульптору Миколі МАЛИШКУ за мистецький проект «Лінія»,
— режисерові-аніматору Степанові КОВАЛЮ за серіал «Моя країна — Україна» у номінації «Кіномистецтво».
На тлі війни на сході (АТО), запеклого протистояння і протидіяння парламентських партій, зубожіння населення вердикт Шевченківського комітету навряд чи можна назвати подією року в духовному бутті суспільства. До того ж увага людей була привернута телебаченням до шоу «Голос країни» і перебігом відбору представника України на пісенний конкурс Євробачення.
Але ж і за Шевченка обидно!
Шевченківська премія була заснована в УРСР у 1961 році... до 100-річчя смерті українського генія і пророка. Правляча від 1917 року партія більшовиків-комуністів чомусь особливо гучно відзначала «круглі дати» смертей видатних особистостей. Так, Сталін у 1937 році (на піку репресій) влаштував «всенародне свято» з нагоди сотої роковини загибелі Олександра Пушкіна на дуелі. Чому не могли почекати два роки, щоб з «усім прогресивним людством» відсвяткувати 140-річчя класика російської літератури? «Перемикали» увагу людей...
На московський копил Київ вшановував 100-річчя від смерті Шевченка. Хоча логічно було б зачекати пару років, щоб започаткувати загалом добру справу до 150-их роковин від народження Тараса Григоровича, тобто у 1964-му. Першими лауреатами стали письменники Павло Тичина і Олесь Гончар, композитор Платон Майборода. А в ювілейному, оптимістичному шевченківському році була передбачена премія для Микити Хрущова...
Державну премію імені Т.Г. Шевченка присуджували під пильним контролем ЦК Компартії України і уряду радянської республіки представникам літератури і мистецтва (певний час ще й архітекторам) з урахуванням відповідності їх здобутків засадам соцреалізму, ідеологічним настановам компартії. Відзначали і за «заслуги» в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом. Втім у другому томі «Шевченківського словника» (1977 р.) прізвища лауреатів — М. Хрущова і сумнозвісного українофоба академіка М. Шамоти відсутні. Зате вони з’явилися в об’ємному довіднику «Шевченківські лауреати, 1962—2001» серед армади з 525 персоналій та творчих колективів.
Усі 55 років від заснування Шевченківської премії (з 1999 року вона йменується Національною) відповідний комітет з її присудження очолюють виключно письменники. Чи треба дивуватися, що найбільше лауреатів з «пишучої братії» — поети, прозаїки, літературознавці, публіцисти. Чи треба дивуватися, що позаминулого року номінантів з цього корпоративу було більше трьох десятків, зокрема й секретаріат Національної спілки письменників України практично у повному складі. Літератори надто активно використовували (вже відмінену) опцію повторного номінування за один і той же твір. Демонструючи незнання застережливих слів Шевченка:
Щоб слово пламенем взялося,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось,
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Якби визначати рейтинг цьогорічних лауреатів, я б віддав перше місце оригінальній і експресивній художній пластиці Миколи Малишка, Подивований, чому нiхто не був відзначений у номінації «журналістика».
А. Г.