|
|
   |
I
Базарне, галасливе житiє,
Небесне око в познаках трахоми,
Хахли, євреї, росiяни, роми...
Як є Франко, то й українцi є.
Земля козацька (знає Рiшельє)
Тут збудувала храми i хороми,
Тут море дихає, як степ рухоме,
Як дух, що тихне й знову повстає.
Мiцкевич, Пушкiн, Ботев... хто там далi
Мойсея України розпiзна?
Постоїть поруч хто на п’єдесталi?
Вiн там, де видно море аж до дна,
Прочитує титанам письмена —
Держави української скрижалi.
II
Коли Франко почув, що серце в нього хворе,
Що темнi днi його вже скоро надiйдуть,
На пiвдень подививсь, обрав тернисту путь,
Щоб глянути хоч раз на українське море.
Були в його душi Карпат небеснi хори,
Пiдкорених низин чужа, укрита лють,
I прометеївська божественна могуть,
А помiж них — земля в одвiчнiм снi покори.
Збудити сплячий степ, пiдняти мертву рiнь,
Створити нацiю на рабськiм суходолi —
Жадала кров його i генiя свiтлiнь.
I море вчуло клич, схитнулося поволi,
Знялось — й передає на землю гомiн волi;
Поет над водами стоїть, як Божа тiнь.
Привоз — базар, душа Одеси. Знаю,
Тут Рубенс малював своїх богинь,
В бентежну форму кавунiв i динь
Вдихав життя жiночого розмаю.
Тут всi плоди з-над Бугу й з-над Дунаю
Знайдеш в дiвчат i купиш в господинь,
Та обережним будь, гаразд прикинь,
Як стрiнеш плiд з Адамового раю.
А як пройти менi через базар,
Де позбирались Єви та Лолiти,
Багато Магдалин i рiдкiсних Варвар?
Я мушу йти i мушу все уздрiти,
Вiд щастя i вiд сорому горiти,
Узявши те, що вiддають задар.
Ходив я понад морем восени,
Пiд чорним небом грали чорнi хвилi,
А береги в засохлому бадиллi
Стояли, як похмурi, мертвi сни.
Анi душi. Лиш гупали човни,
Об камiнь билися дошки пiдгнилi —
I раптом лис, як поломiнь в горнилi,
З’явивсь помiж кущами бузини.
I перламутром засвiтилось море,
I вся Одеса ринула на пляж,
I я почув, увiльнений вiд змори:
«Радiй, скупайся, на пiску приляж!»
Та лис — в нору! I сяючий мiраж
Вiн взяв з собою в лисячi комори.
Дрiбну пухлиночку на днi мойого ока
Вогнями палено, немов єретика.
Я мовчкома горiв, i темна поволока
Менi закрила зiр, немов чужа рука.
Лякала звуками пiтьма, як грiб, глибока,
Мiй свiт погас i зник, а думка боязка
Тремтiла при свiчi, як та морська затока,
Що зблискує вночi вiд лампи маяка.
В Одесi то було. Я чув, як море плаче.
Здорове око вчив звикать до темноти,
I пестив мрiями — поранене й незряче.
О, як же хочеться на берег той зiйти,
Де сонце я любив так жадiбно, неначе
Вiд нього силу брав, щоб смерть перемогти.
Одеськi вулицi, як стиглi виногрона,
Смiються. В щедрий смiх захована печаль.
А хтось там каркає, чи кряче, як ворона;
То — знак iмперiї, царицi магiстраль.
Хто б мiг подумати, живе стара Горгона,
Та сили вже нема всадить мене на паль.
На скронях висохла отруйних змiй корона,
Зiницi випали iз головних проваль.
А я пiду собi послухати гiтару,
I мiтинг рухiвцiв, i юнi голоси,
Козацький марш i шум з Французького бульвару.
До моря пiдiйду, промовлю: «Принеси
Нових iмен i назв для рiдної краси, —
I забери собi свiй спогад про почвару!».
Овiдiй замерзав. Узутий у сандалi,
По iнiю ходив i згадував свiй Рим:
Ласкавi каменi пiд сонцем золотим,
Серця студенi й злi, мов кованi зi сталi.
Та, мабуть, знав поет кохання i печалi,
Що спиниться в кровi iмперiї нестрим,
Окови погорять, розвiються, як дим,
I перевтiляться в кайдани небувалi.
Хто може знищити закон метаморфоз?
Десь там на пiвночi, у глибинi Сибiру,
Овiдiй вийде знов босонiж на мороз.
Його зашлють туди за Україну й вiру,
I вiн своє життя за волю дасть в офiру,
I ще за те, щоб цвiв над ним одеський боз.