Антон Михайлевський

Покропила святою водою,
Аби сили не мучили злi.
З непокритою йду головою
По широких просторах землi.

Пiд фаянсовим небом ночую.
Знаю сам, що наш свiт — не шедевр,
Але вкотре услiд собi чую:
«Береженого Бог береже».

З куполiв християнської вiри
Ллється свiтло само на порiг.
На землi, де лиш видимiсть миру,
Я нiколи себе не берiг.

Обiймає далека дорога.
Увiйду, як священник, в село.
Я i сам не ображу нiкого,
А тим наче, не граюся в зло.

Всi громи менi стукають в груди.
Я не схибив нiде нi на крок.
То чому ж на землi нашiй, люди,
Важко тому, хто робить добро?

Ангел-хранитель

Пролiтає мiй ангел-хранитель
По нiчних коридорах землi,
Бачить сльози, яких я не витер,
Бачить губи вiд болю нiмi.

I в завiяну мороком нору,
Коли тануть останнi дими,
Щоб мене заспокоїти — поруч
Шелестить золотими крильми.

На землi, де лиш видимiсть миру,
Оголилась, як гiлка, душа.
До людей я не маю довiри —
З порятунком вони не спiшать.

Не доп’ю я нi келих, нi чашу
В перегуках громiв весняних.
Страшно те, що з людьми тепер страшно,
Що надiйнiше стало без них.

I коли вкрай розхитанi нерви
Обпiкають нiчнi голоси,
Я дивлюсь у невидиме небо
I прошу, i благаю: спаси...

Над землею, де зорi i вiтер
I прозорий гойдається дим,
Пролiтає мiй ангел-хранитель,
В’ється радiсне сяйво за ним.