|
|
   |
усе — вiд неба i до хлiбних злакiв —
уже мiж нас подiлено давно
i навiть вiрш без роздiлових знакiв
таємної обiтницi вино
за що це нам така гiрка розплата
тягар печалi та грiхи проклять
уже палає наша бiла хата
а ми спимо а вороги не сплять
а хату пiдтинькують i побiлять
а на городi iнки садять мак
а Днiпр усе реве — його вже дiлять
Неглiнна рiчка й рiчка Потомак
а може i не дiлять — подiлили
замовкла мова i народ пощез
i скiфський iдол плаче з-за могили
на тiм старiм курганi до небес
Я пишу тобi раннього рана.
Перше слово — найперше:
Кохана...
Друге слово, як перше, —
Кохана...
Третє слово — як першi:
Кохана...
За тобою — країна дитинства,
Роки в шлюбi, лiта материнства.
Але ще не пiдведена риска,
Ще за нами — журба материнства.
Все життя я люблю українку
За красу цю в зеленiм барвiнку.
За iще не написану книгу,
За слiди iз пречистого снiгу.
За корону вiнка твого княжу...
I тодi, коли в землю я ляжу,
Ти прийдеш у зеленiм барвiнку,
Як я кину свою українку?
Свою землю, надiю i вiру.
Цю рiку з водопадiв i виру?
Цю блакить неповторну небесну?
Я прокинусь, а може, воскресну!
I миттєво загоїться рана
Пiд барвiночком,
Раннього рана...
Я тобi адресую, синочку,
Цей листок у зеленiм листочку...
От i ви вiдiржали i зникли усi,
Мiдногривi мустанги.
На зальотнiй, у Чорного моря косi,
Браконьєри, устаньте!
Не в Одесi й Херсонi
Судитиме суд
Вас усiх, аж iз неба.
Та лошат уже янголи в небi пасуть,
I гукати не треба
Нi лошат, анi огирiв, нi кобилиць
Iз огненної далi.
Дикi трави повстали i падають ниць,
А зiрки на емалi
Впали в тендрiвську хвилю i бiлий пiсок.
I земля задрижала,
Як почувся мустанга тонкий голосок
I прощальне iржання...