|
|
   |
Нинi багато авторiв в тiй чи iншiй мiрi звертаються до тем сакральностi, мiстики. I чомусь вважають, що посилання на Господа, дiву Марiю чи євангельськi притчi достатньо, щоб їхнi твори стали своєрiдною перепусткою до «Саду божественних пiсень». А цi автори можуть лаштувати собi монументи поряд з босоногим Григорiєм Сковородою.
Але прочитаймо «Степ» чи «Подiбнi i не схожi днi...» Кабаченка (у новiй збiрцi «Взяв Гамлет бандуру»), i подивує осяйнiсть власного «Я», ми вiдчуємо ту єднiсть, яка прихована за багатовекторнiстю проявiв природи i мислi. При тому автор не згадує iменi Господа «всує», не пiдбирає собi милицi у виглядi довiльних цитат визначних попередникiв.
Поет простими словами, в опрацьованiй авторськiй формi передає своє свiтобачення. Вiдчуваєш у текстi те, на що не спроможнi анi пафоснi величання, анi запозиченi мудрi формули. Це — естетичний принцип унiверсуму природи, — духовна необхiднiсть людини.
Так в чому таємниця творчостi Володимира Кабаченка? У вiдвертiй щиростi? Так. Але ще i в тому, що коли читаєш його вiршi, вiдчуваєш фiзично «дерев i будинкiв примари» i як Французьким бульваром Одеси простує туман, в якому «зникають платани i каштани». Вiдчуваєш: в тому туманi «плач Iєремiї не чути». У вiршах одеського поета зримо блукають лiсом грибарi, як i зримий лiричний герой, який прокинувся в батькiвський хатi на диванi. Здавалося б, описанi звичайнi, навiть банальнi, ситуацiї, достатньо знайомi кожному з нас, як-то ритуал знайомств в пiдвальнiй майстернi чи «мiцна лiтруха й пачка сигарет». Але це не замальовки буденностi: в кожному вiршi є фiлософськi пiдтексти i вiдчуття божого провидiння. Бувають вiршi вишукано написанi, грацiознi. В них все на своєму мiсцi до коми, до крапки, i слова красиво-поетичнi, мов бiжутерiя. А вiршi тi по своїй сутi книжнi, белетризованi.
А ще засоби мовлення. В поезiях Володимира Кабаченка мова смачна, але без iмiтацiй мiсцевої говiрки, без анекдотично-штучного гумору. Це мова пiвденна, українська, природна, як i те сонце в хмарах, що «медузою млосно згасло». Тому й вiримо, що «чорний крук чорну мiдiю трощить зловтiшно, затуливши її вiд братiв своїх чорними крильми». Ця мова образна, точна, схожа на домашнє виноградне вино, — справжнє, не сурогатне, пахуче.
Стiльки величальних вiршiв написано про малу батькiвщину — мiсто, мiстечко, село. I є там часто вербиченька, калинонька i мальви з чорнобривцями. Немає лиш одного — конкретних краєвидiв, колориту, неповторних мазкiв. Впиши Вербiвка, чи Калинiвка, чи «-опiль» — пiдiйде.
У вiршах Кабаченка якраз та конкретнiсть, що визначає iндивiдуальнiсть чи то Одеси, чи степу, чи села. Тому i вiдчуваєш справжнiсть в рядках: «Степовi приморозки грудневого пiвдня рефлексами вщент розбiленого неба». Це «вщент розбiлене небо» i є тiєю точною деталлю, яка конкретизує мiсце подiї, робить справжньою, дiйсною поетичну матерiальнiсть вiрша.
Вiршi Кабаченка можна i потрiбно сприймати цiлiсно, вiд першого слова i до останнього. I тодi навiть не розумом, а серцем можна вiдчути iманентний принцип єдностi всього сущого, неповторний присмак одеського краю, присутнє вiдчуття загадковостi Всесвiту. В цьому i полягає мiстичнiсть поезiй, їх ментальна кодованiсть.
Принагiдно згадаємо гiпотезу Григора Бейтсона, Девiда Бома про взаємодiю форми та енергiї. Коли читаємо збiрку Володимира Кабаченка, тобто сприймаємо таку поетичну форму, яка звiльняє певну потугу духа, як i енергiя хлiба з салом та чарки горiлки.
Анатолiй Горовий