|
|
   |
«...О, коровiй цвiте, Василю, коровiй!..»
Та негаразд на цiй землi,
хоча й кипить, нуртує,
I хижий птах в степу когось пильнує,
Й на саксаул вже схожий деревiй.
До кореня сягнули прадiди мої,
Корiннями
вростають в чорнозем — i звiдти,
Та засихають паростки на вiтрi
Й на-всюди-погляд квiтне коровiй.
Але й його, мабуть, розтопчуть пастухи,
Якi давно пасуть вже не свої отари,
Бо не монголiв вже навала, не татарiв...
Гiрким зоставсь в степу полин сухий.
Вже вкотре, вкотре подумки читаю
Всеочищаючу молитву як буквар,
Читаю,
Землю рідну вiдчуваю,
Цiлую, вiрую, Вкраїнонько моя!
У чебрецях,чорнобилях, у рястi,
У долi неголубленiй, нещастях, —
А коровiй цвiте.
I бджоли п’ють нектар,
А ще колись
Тут гетьман наш стояв...
Готуємося до польоту,
до перельоту
Причащаємося
та очищаємося
перед Магдалиною святою,
довгокосою,
босою...
з очима, повними слiз.
Просимо...
Сталося:
iз рамен — крила.
Крила! Крила!
Полетiли б,
та піднятися з колiн
нема,
нема сили...
На широкому пагорбi,
в житньому лонi,
Найрiднiше село в полуничнiм полонi,
Нiби латка небес, синє озеро сяє, —
Тут для мене Вкраїна
Себе починає.
В хлiбнiм золотi ранку
духмянi ранети:
Мов у люстрi, кохана i з нею планета.
Над стрiмкою водою,
Над водою живою
Рясно птицi цвiтуть —
Вiщий знак супокою.
В цих полях,в цiй землi корiнь мого народу —
П’ють дерева з правiчних глибин
чисту воду.
Сплять дiди-хлiбодари
Пiд спаленим лiсом,
Над батьками тривожно
Пливуть обелiски.
Простягаю до тебе свої я долонi,
Моя нене, Волинь,зелен-квiт оболонний.
До джерел зачарованих
знов припадаю,
Нiби в мамину пiсню
Найпершу вертаю.
* * *
Пили-гуляли
цвiт мiй ламали,
у сизу горлицю— по черзi —
стрiляли...
Доню
найбезгрiшнiшу —
до сосни за коси.
Голу-голу,
голiсiньку!
На снiгiв покоси...
Руки викрутили
й до мого обiйстя
iз Сибiру горлицяприносила вiстi.
Удень воркувала,
молитву складала,
вночi до вiконечка
грудьми припадала.
...Як тобi, нене, у самотi?
Горлиця — на хрестi...
* * *
Сплiтаймось руками
iз гирлами рiк,
з небесами.
Обiймiмося з грабом,
ясмином,
старою вербою,
щоб нашi списи
проросли по узворах лiсами,
ядуча отрута
щоб стала живою водою.
Обцiловуймо квiтку,
листочок прозорий, кленовий.
Своїм подихом бруньку
Зiгрiймо в квiтневому лузi.
Щоб вовчий оскiл
знову усмiхом став юнаковим,
i ручай засрiблився
у висхлiй забутiй ярузi.
Птаху випустiм з клiтки,
могла щоб над свiтом ширяти,
ховраха приголубмо своєю
рукою...
щоб було нам кого
на землi цiй любити й прощати
та щоб землю батькiвську
лишити нащадкам живою...
Цiлую родимку на шиї,
Цiлую iншу, на щоцi.
Цiлую i —благословляю...
Русяво
На моїй руцi
Не ти,а нiжнiсть засинає,
Я кожну цяточку твоюлюблю, люблю, люблю,
Кохаю...
Неначе завтра на вiйну,
Немов нiколи не вернусь,
Неначе втрачу вiдсьогоднi...
Вiкно.
Фiранка.
Гiлка глоду.
Себе на думцi я ловлю:
А може, я i не люблю,
А лиш прощаюся з тобою?!
Люби-мене-не покинь,
Ти, квiтко нашого кохання,
Цвiтеш так рясно мiж могил
У царствi суму i прощання...
Пташина сiла на хрестi,
На рушника зотлiлiм крамi,
I ще незаймано
В травi мiй хрест чекає бiля ями,
В яку нiчого не вiзьму.
(Туди не взяв нiхто нiчого), —
Хiба що — милої сльозу
Й ту, що не пройдена,
Дорогу.
Iще не яма, лиш суглiнь,
(ту яму ще комусь копати!)
Люби-мене-не покинь
У трав’янiм цвiте квадратi.
Ще на моїм не все вiку
Скiнчилось.Не порвалась нитка.
Ще на вологому пiску
Твої слiди —
Мов крил вiдбитки.
Чаїних крил, а чи — крука,
Чи — ластiвки, чи — зозулини.
Й трава — як з цвинтаря, шорстка,
Й пiсок озерний —
Мов могильний.
Ще ми з тобою нiч i день
В кохання радiснiм полонi,
Та все жлюби... i — не покинь
Цвiте на цвинтарному лонi.
Люби мене...
Василь ПIВЕНЬ