|
|
   |
Якось на однiй iз творчих зустрiчей молодий читач запитав мене: який з лiтературних журналiв Одеси я назвав би найкращим у сучасному розумiннi цього слова?
«Такий журнал є, — вiдповiв я тодi молодiй людинi. — Щоправда, вiн видається не в Одесi, а у смт Комiнтернiвське досвiдченим журналiстом i цiкавим письменником Дмитром Мартинюком, який ще у 1999 роцi започаткував новий (за усiма параметрами) лiтературно-художнiй, культурно-просвiтницький та iсторико-публiцистичний журнал пiд промовистою назвою «Зоря вечорова».
Багато хто тодi передрiкав журналу неуспiх. Через брак авторiв, коштiв, полiграфiчної бази, розповсюджувальних технологiй та безлiч iнших вагомих i не дуже причин.
Але пройшло вже майже два десятилiття, а журнал не тiльки не загинув, а навпаки — став одним з кращих в Українi у своїй «ваговiй категорiї».
Сьогоднiшнiй читач може спитати, а що сприяло цьому? Чинникiв немало, але серед них є один, головний, висловлений ще у першому числi журналу: «...редакцiя має на метi сприяти духовному вiдродженню України, пробудженню i змiцненню нацiональної самосвiдомостi її громадян, розширенню i поглибленню їх знань про славне i трагiчне минуле нашої Вiтчизни, яке протягом багатьох десятилiть замовчувалося або спотворювалося офiцiйною радянською пропагандою...».
«Так просто?» — скажете ви.
Напучуючи журнал на довгу творчу путь, Тарас Чорновiл сказав тодi: «...Легко бути українцем у Львовi чи Тернополi, але як важко й часто небезпечно бути дiйсно свiдомими активними українцями тут, на Пiвднi України...». I це правда, у якiй я не раз переконувався особисто, пишучи українською те, що волiли б читати росiйською.
Iнша справа — журнал «Зоря вечорова», до якого одразу потягнулися свiдомi українцi, серед яких було i є немало вiдомих людей України: Богдан Бенюк, Хобарт Ерл, Леонiд Череватенко, Вiктор Полянецький, лауреат Державної лiтературної премiї iм. Т. Шевченка Ганна Василащук, поетеса Нiна Виноградська, Олександр Сич, Iрина Фарiон, Роман Коваль, Олег Тягнибок, Василь Лизанчук, не кажучи вже про «мiсцевих»: Вiктор Вовк (нинi покiйний), Михайло Перегiнчук, Олесь Демчишин. З благословiння багатьох вiдправлявся журнал у бурхливе море життєвих пригод та штормiв, щоби не тiльки вижити, а й стати «майданчиком» для творчого злету багатьом молодим авторам, якi сьогоднi гiдно представляють українське слово на сучасному лiтературному кворумi.
Взяти хоча б останне число журналу за поточний рiк. У ньому представлено поезiю вiйни, яка болем вiдгукується у кожному серцi українцiв, серед яких i Наталка Слободенюк з вiршем «Герої не вмирають»:
Менi спокою думка не дає,
Чи можемо, нарештi осягнути:
То не життя — яке вже воно є,
Життю належить повноцiнним бути.
Адже знайшлись найкращi серед нас,
Як жити гiдно — достеменно знали.
Тож у скрутний для України час
Боролись мужньо й нам заповiдали.
Хто на Майданi вiддавав життя,
I хто загинув на вiйнi на Сходi.
Герої не вiдходять в небуття,
Вони живуть у пам’ятi народнiй...
До редакцiї приходять i вiршi з невiдомим авторством. Як от вiрш «Не плач, кохана».
Не плач, кохана, чуєш, я живий.
Не мiг тобi ранiше подзвонити.
То був страшний, запеклий, довгий бiй,
Та ми не мали права вiдступити.
Скажи хоч слово, мила, не журись.
Утри сльозу й нарештi посмiхнися,
А ще молись, за нас усiх молись.
I матерi вiд мене поклонися.
Цiлуй дiтей i батьковi привiт,
Скажи, його «Кобзар» тепер в пригодi:
Пiд обстрiлом читаємо вiдтодi.
Привертає до себе увагу комбiнований характер рубрик журналу, коли поруч з постiйно дiючими у кожному номерi присутнi новi, якi руйнують стереотипи передбачуваностi i осучаснюють тематику журналу. Зазначимо, що редакцiйна рада журналу придiляє надзвичайну увагу їх тематичнiй добiрцi . Наприклад, останнє число вiдкривається рубрикою: «Розмова з читачем», яку веде сам редактор. Цього разу це «Пiсня для мами», присвячена Дню Матерi.
А ось рубрика «Українська музика на щодень». У пересiчному журналi читач шукав би пiд нею якiсь музичнi поради чи ще шось подiбне. Але будучи вiрним своєму основному напрямку, про який вже йшла мова, редакцiя запрошує до журналу Анатолiя Матвiйчука, знаного поета, композитора, спiвака, народного артиста України, патрiота, зi статтею «Кров людська не водиця, або Дещо про вiйни в iнформпросторi», який пристрасно стає на захист не тiльки української пiснi, а й виконавцiв, яких iнколи просто не допускають до ефiрiв i сцен в Українi.
З початком воєнних дiй в Українi в журналi ведеться рубрика «Фронтове буття», пiд якою, зокрема, вмiщено «Сповiдь українського снайпера».
Iнтерес читачiв цього числа журналу викликає запис розмови з вiдомим українiстом Юрiєм Шевчуком, викладачем Колумбiйського унiверситету, пiд назвою «Мовна шизофренiя — нова, потужна форма русифiкацiї».
Окремо i насамкiнець скажу, що заводiєм i послiдовним втiлювачем здорового глузду у наше розбещене олiхаргiзмом життя виступає сам редактор, органiзатор i талановитий письменник i публiцист. Саме вiн є тим стрижнем, округ якого гуртуються i набувають мiцний гарт тi, хто хотiв би i словом, i дiлом долучитися до української справи — єдностi, порозумiння, усвiдомлення того, що для українцiв є патрiотичним, а що — шкодить їм.
Як член редакцiйної ради журналу зазначу, що «Зоря вечорова» представляє лiтературну Одещину на всеукраїнськiй творчiй толоцi, виходить за сприяння Харкiвської письменницької органiзацiї, а штат редакцiї складає всього один чоловiк — сам редактор.
Юрiй СИСIН. м. Ананьїв