|
|
   |
Схоже на те, що в нинішній Україні найуживанішою прикладною мірою історизму стали президентські строки або сесії Верховної Ради.
Політологи і експерти найчастіше починають чи закінчують свої порівняння та висновки, танцюючи від дат інавгурацій чи створення коаліцій фракцій народних депутатів. Ця короткозора аналітика-філософія незрідка вводить в оману суспільство, розмиває життєві орієнтири пересічного українця. А наш сучасник середнього чи старшого віку прожив у різних соціальних формаціях, переступив «обома ногами» з попереднього тисячоліття в нове. У яке вікно йому треба дивитися, аби бачити світ правдиво?
Цілком виправданим є бажання мислячої людини порівнювати своє життя з життям батьків, дідів чи й предків, проникати в сутність цивілізаційних змін. Осягнення минулого, вивчення «многоптиху» народження і розвитку етнічної тяглості стає мотивацією творчості, спонукою до дії. Це чи не найпершими зрозуміли художники. Їхня спільнота — Національна організація — позбавилася макабричної ходульності прісно-пам,ятного соцреалізму. Вони ж не скущилися в поколіннєвих інкубаторах, як літератори: «семидесятників», «восьмидесятників», «дев,яностиків» та навіть двозначно «нульових»...
Живописці, графіки, скульптори (талановиті!) рішуче вилущували власну самість, нарощували духовний суверенітет. Тож якщо бути об,єктивним, то не літератори Андрухович, Забужко чи Жадан відкривали сучасну Україну західному світу, а представники малярства з обох берегів Дніпра.
Киянин Олександр Мельник на початку 2000-х звернувся до колег з пропозицією щодвароки проводити всеукраїнську оглядову образотворчу виставку під постійним гаслом «Україна від Трипілля до сьогодення». Його підтримали митці усіх спеціалізацій. Нова виставкова магістраль здобула популярність, бо ще й віддаляла художній процес від так званих датських показів радянської пори з девізами «До ... річчя ...» (вписати дату й слова «жовтня», «СРСР», «Леніна» і таке інше).
Вже чверть століття ані в обласних організаціях НСХУ, ані в столиці ніхто не морочиться призабутими «креаціями».
Новий формат виключає також однобічне шлюзування феномену сучасного українства у північно-східному географічному напрямку. Мистецькі пошуки радше гармонізуються з думкою Михайла Драгоманова, висловленою ще у ХІХ столітті: «Зложити правдивий суд над усіми ваганнями всіх справ у нашій історії можна тільки рівняючи її з історією других народів Європи».
Влітку вийшов альбом «Україна від Трипілля до сьогодення» — до серпневого ювілею. в ньому вагома частка творів ретроспективного плану – Миколи Стороженка, Галини Севрук, Івана Дідура, Леоніда Сотника, Олександра Івахненка. Глибокі враження справляють репродукції доробків митців, зокрема й молодих, ментально споріднених з Революцією гідності та героїзмом воїнів АТО в Донбасі.
Щедро представлені на виставці та в альбомі митці Одещини. Назвемо народних художників України Анатолія Горбенка і Миколу Прокопенка, талановитих колег Леоніда Багрія, Ірину Добровецьку, Володимира Іллічова, Володимира Кабаченка, Олександра Кара, Катерину Лемешеву, Олексія Маліка, Сергія Савченка, Тамару Ткач, Вадима Целоусова, Олександра Шарова.
Наступна Всеукраїнська бієнале відбудеться у січні-лютому 2018 року — за усталеною традицією.
Анатолій Глущак