|
|
   |
Усерпні будуть оголошені імена переможців XVII загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання», який з 2000 року проводить Одеська регіональна організація Національної спілки журналістів України. У цьому творчому змаганні щонайактивнішу участь беруть журналісти і працівники культури з глибинки, краєзнавці, самодіяльні літератори. Їхні книги, серії публікацій, буклети, аудіофільми відображають стан і динаміку розвитку культурно-історичних процесів у селах і містечках так званої периферії, надійність чи й вразливість понтонів, які утримують «на плаву» духовні скарби народу.
З тих доробків, що вже надійшли на конкурс, мою увагу, як члена журі, привернули дві унікальні книги конкурсантів. Микола Лисенко живе у селі Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Він надіслав бездоганно видане і щедро ілюстроване унікальними знімками авторське дослідження «Коріння Шевченкового роду». Аматор назвав або й ідентифікував 1300 осіб кількох поколінь нащадків родини Тараса Григоровича, які жили і живуть не лише в Україні, а й на кількох континентах. Створити таке генеалогічне дерево з 1300 листочками-персоналіями вже давно мав би Інститут літератури Національної академії наук України. Але ж ця установа з солідним штатом учених потратила майже чверть століття на підготовку 12-томного академічного зібрання літературної і мистецької спадщини Кобзаря. А генеалогія на пострадянському просторі все ще вважається політично шкідливою наукою і залишається предметом конкретних захоплень самовідданих одинаків.
Інший фоліант – своєрідний довідник-путівник «Літературно-мистецька Полтавщина», укладений Миколою Степаненком. І вже у першому абзаці його вступної статті до книги постає образ мисленно-духовного дерева регіональної культури. «Будь-який край – це не просто географічне чи економічне утворення, а передовсім духовна спільнота, історико-культурний ареал, неповторність якого – у ментальності, у звичаях і традиціях, у розмаїтті духовних дарів, у звучанні слова й пісні, у нестримному пориванні творчої думки одноземців, наснаженої енергетикою малої батьківщини. І з того щедрого крайового ґрунту, з багатої амальгами різнорідних місцевих талантів виростає древо національної духовності, аж до небес вибухає силою та широтою крони, далеко простягає міцне гілля...».
Власне, в полтавському довіднику йдеться про розкішний сад, виплеканий зусиллями тисяч садівників-селекціонерів для сучасників і потомків. Літературна слава Полтавщини – чи не найбагатша серед усіх українських регіонів. Імена Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Миколи Гоголя відомі у світі, а Леонід Глібов, Панас Мирний, Михайло Старицький, Антон Макаренко, Остап Вишня, Олесь Гончар разом з десятками земляків за народженням – складають славу слов’янських літератур.
Але ж таки гідна наслідування практика заснування літературних районних, міських, обласних, всеукраїнських і міжнародних премій імені славетних полтавців. В різні роки їх, згідно з довідником М. Степаненка, було встановлено 77! Абсолютна більшість з них мають солідну біографію і представницьке коло лауреатів.
В Одесі ж, яка так хизується своїми літературними набутками і знаменитостями, стабільно присуджуються дві премії – імені Костянтина Паустовського і Степана Олійника. Здається, всього двічі оголошувалися прізвища лауреатів премії ім. Івана Гайдаєнка. Одеська письменницька організація, її багаторічні керівники і «штатні» члени правління (до речі, завзяті пошукачі звань і відзнак) з невибачливою байдужістю загубили (в прямому і переносному значенні слова) премії імені Едуарда Багрицького, Володимира Гетьмана, Івана Рядченка. Конфузом завершилася розумна ідея заснування премії імені Ісаака Бабеля з солідними преміальними.
Але повернемося до малої полтавської енциклопедії – є ще й 12-томна місцева. М. Степаненко зібрав і систематизував (500 сторінок) матеріали до таких розділів – «Свята» (літературно-мистецькі, кобзарські, театралізовані, фольклорно-релігійні), «Конкурси», «Музеї», «Книгозбірні», «Видання». Повірте, що талановиті, креативні, патріотичні полтавчани мають широкі можливості реалізувати свої здібності, уподобання, почуватися активно задіяним в культурно-мистецький простір регіону, добре структурований і утримуваний.
А ми ж перейдемо до одеських ремінісцей, до причорноморського культурного ландшафту. В якому стані перебувають музеї обласного центру, їх експозиції? Хочемо прийняти наступного року пісенне Євробачення? Збудуємо для цього концертно-видовищне приміщення? Та вже стільки років мініатюрний Музей морського флоту не можемо привести до пуття. Хоч і називаємося морською столицею України. Втім, з цим завданням могла б давно впоратися Одеська митниця, якби...
А як непрезентабельно виглядає музей Одеської кіностудії! А ми будемо переконувати іноземних туристів, що Іван Тимченко володіє пріоритетом перед братами Люм’єрами?
Наші краєзнавці та історики в роки незалежності кардинально реконструювали і реставрували «Одесику». А скільки чекати (і від кого?) запровадження премій для них — чи то імені А. Скальковського, чи
О. Дерибаса, чи М. Маразлі?
Одна з найбільших і творчо активних організацій області – художницька. Але чомусь ініціативу колекціонера Михайла Кнобеля так і не підхопила влада – маємо на увазі премію імені Киріака Костанді. Поки ми будемо долати примусовий марафон реформ, продовжимо втрачати понтонне господарство, яке утримує на плаву інфраструктуру культури. Хіба що сподіватися на жертовну самовідданість понтонерів-волонтерів.
Анатолій ГЛУЩАК