|
|
   |
Навіть знайому творчу людину легше розговорити, якщо вгадаєш із першим запитанням. Недавнє спілкування з Андрієм Коваленком я розпочав так:
— Чи пам’ятаєш свій перший живописний твір, створений, так би мовити, на території мистецтва?
— Це були «Риби на червоному тлі». Того дня завершувалася персональна виставка мого батька Юрія Коваленка. Я зайшов у безлюдний зал, щоби перегодом допомогти знімати полотна зі стін. І не раз бачені пейзажі ожили, заговорили з картин персонажі одеських вулиць і рідних для батька Прилуків, почулося багатоголосся звучання кольорів. В залі на Софіївській вулиці увімкнулися усі рецепторні здатності, як нині кажуть — художницька чуйка...
Допомігши батькові перевезти картини до майстерні, юний Коваленко поспішив додому і взявся за пензель і фарби. Того вечора були написані згадувані «Риби», які він зберіг донині. Другодні з’явилися друга, третя живописна імпровізація. Цей «монолог» в рукотворних образах, у колористичних «відповідях» на невисловлені уголос, але невідчепні питання про обживання власного творчого простору тривав зо два тижні. Це був стан помежів’я, про який соціологи кажуть «якщо ти не є частиною відповіді, то маєш бути частиною питання». Треба зауважити, що подібні вибухи самореалізації супроводжують творчу людину упродовж життя...
Звісно, що перед цим треба було пройти етап навчання малярству. Домашній «курс» провели мати і батько — обоє живописці, викладачці Одеського художнього училища. Але відразу до Грековки вони його не віддали. Юрій Андрійович порадив поїхати до Києва чи Санкт-Петербурга, де вищу освіту здобув сам. Андрій побував і там, і там, «потерся» серед студентів, походив по навчальних класах і майстернях. І повернувся до Одеси — поступив до художнього училища.
Але не відразу подолав нехіть до системної праці, опанування технікою рисунку, засадами композиції. І лише на літні канікули цілими днями рисував: на центральних вулицях, на околицях міста, на березі моря. Принісши на початку вересня тюк малюнків, здивував педагога Валерія Павловича Гарю:
— Це все ти зробив? — тішився той.
Звідтоді закріпилася художницька звичка (зрідні до мисливської) щодо ніби-то безцільності прогулянок, мандрів, самотніх екскурсій на природу, за околиці, до непізнаваних місцин, сіл, безлюддя. А вполювати вдавалося пульсацію кольорів і мотивів, калейдоскопічну змінність «живої палітри» зору щопівсотні кроків, переміщення сонця на небі на заячий скік.
У Коваленка формується рефлекс: починати роботу одразу пензлем, розлогим мазком, без попередньої прорисовки олівцем.
А отже — годі побачити в результаті топографічну співмірність пейзажу, фотоподібність. На сьогоднішніх виставках академічний живопис — рідкісний гість — сучасні технології перевершують здобутки реалістів передвижницького штибу. Мистецтвознавець Ольга Тарасенка у відгуку про недавню виставку Андрія провела аналогії з модерними напрямками ХІХ століття — експресіонізмом, фовізмом, неопримітивізмом. Я би обов’язково згадав про самобутню, послідовно винахідливу, ярмарково виразну художню практику Коваленка-старшого.
Яблуко від яблуні відкотилося недалеко. По-іншому скажемо: українське образотворче мистецтво багато втратило б, якби міфопоетизм покійного Юрія Андрійовича талановито не розвивав вже сорокарічний Андрій Юрійович. В жодному разі не йдеться про епігонство: надто різні у батька і сина історії за місцем народження, самоусвідомленням, освітою. Та й фахове становлення Андрія проходило на сонячній стороні — без родинного диктату, а більше — постійного уникання загороджувальних загонів підрадянських критиків і виставкомів, що супроводжували таких, як Коваленко-старший, аж до перебудовчих років.
У ці дні в київському музеї імені Івана Кавалерідзе відкривається чергова персональна виставка Андрія Коваленка. Мені вдалося переглянути її експонати ще в Одесі. Він продовжує шукати, вигадувати, комфортно себе відчуває на території казки та міфу, в декораціях урбанізму. Стає все цікавішим мариністом, підступаючи до самісіньких пірсів, буксирно-катерних стоянок. Видно, що деколи не вдається завершити задум за один сеанс, a la prima. Але ж вічний клич моря потребує відгуків сьогоднішніх українців. Бо і наші предки були «заряджені» геоенергетикою південних морів, куди впадають найбільші ріки вітчизни.
Морфлогічним знаком спорідненості полотен обох Коваленків залишаються стежка, путівець, вулиця, ота всежиттєва дорога до Істини і до Храму.
Андрій запропонував на афішу виставки у Києві невеличку роботу «Неділя»: молоді батьки ведуть за руки свою дитинку до церкви. А виставку назвав «Пейзаж для сповіді».
А. Г.