|
Лист другий
Нещодавно менi випала нагода тривалого спiлкування з Дмитром Павличком — два днi поспiль. Вiд пори виходу книг «Гранослов» (1968 р.) i «Таємниця твого обличчя» (найперше видання!) я вибрав симфонiчну поетику нинiшнього класика за взiрець. I вважаю себе постiйним учасником неформального семiнарiю Дмитра Васильовича. Кожна його добiрка вiршiв, кожна нова збiрка виграє самоцвiтами i гранями питомого слова, авторськими знахiдками i новотворами.
Жоден український письменник останнiх десятилiть (включно зi шматом XX столiття) не зрiвняється з Павличком за потужнiстю iнвестування в українську лексику i поетику. Його публiкацiї в «Лiтературнiй Українi», «Словi Просвiти», десятки невеликих, тематично структурованих збiрок поряд з маєстатом десятитомника, трьома солiдними фолiантами публiцистики i двома — лiтературознавчих розвiдок є надiйними блок-постами, своєрiдною «лiнiєю АТО» перед навалою суржика, хворого мовним малокрiв’ям постмодернiзму.
Адже вiдсутнiсть професiйних редакторiв у видавництвах (а тут першiсть належить Одесi) призводить до критичного «виведення вiтамiнiв» з мовного органiзму книг, до їх емоцiйного знебарвлення. Дехто й досi (ще з часу лiквiдацiї офiцiйної цензури) вимагає друкувати на зворотi титульної сторiнки або в реквiзитi наприкiнцi видання налiпочку «Друкується в авторськiй редакцiї».
Хочу нагадати, що Iван Кошелiвець ще у 90-тi роки в журналi «Днiпро» писав, що у США, багатьох країнах Європи з такою ремаркою жодна книгарня не виставить на продаж жодну книгу. Бо графоманiя, низька мовно-лiтературна культура книжки компрометує i видавничу фiрму, i книгарню.
Мова — основний iнструмент письменника. Погане володiння цим iнструментом найперше травмує читача: освiчений i тренований класикою чительник швидко набиває собi оскому до укрсучлiту, а дезорiєнтований мереживною лiтературою, поспiхом написаними текстами починає з неприхованими амбiцiями заявляти «I я так можу!».
Коли я бiльш як чотири десятилiття тому поступив до Спiлки письменникiв, в її лавах перебували бiля семисот лiтераторiв: М. Рильський,
П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, М. Стельмах, В. 3емляк, П. Загребельний. Якраз широко розчинили дверi в лiтературу (а отже — в нинiшнi хрестоматiї) Лiна Костенко i Д. Павличко, когорта шiстдесятникiв. Блискуче представляли українським читачам iномовнi лiтератури перекладачi М. Лукаш, згаданi Рильський i Бажан, Г. Кочур, Борис Тен, А. Перепадя, С. Ковганюк i ще добра дюжина унiкальних трансляторiв.
Нинi НСПУ вже налiчує бiля двох тисяч членiв. А хто i що на слуху? Будь-яке опитування принесло б перевагу у популярностi попередникам, предтечам.
В середовищi одеських лiтераторiв менi iмпонувала фаховiсть, iндивiдуальна мовна «оснащенiсть» В. Гетьмана,
Г. Зленка, Б. Нечерди, В. Мороза, В. Березiнського, В. Барладяну, А. Колiсниченка, В. Сагайдака, В. Невмитого, нинi сущих Б. Сушинського, Т. Федюка, Г. Горста, Н. Мовчан-Карпусь, С. Стриженюка, Д. Шупти, I. Гаврюка, В. Пiвня, Г. Могильницької, I. Геращенка. На жаль, в новому столiттi в Одесi вiдмерла традицiя мiжписьменницького книгообмiну, колективних обговорень виданих книг. Зате утвердилася практика замовного рецензування, написання вступних статей чи рекомендацiй до спiлки. В нашiй органiзацiї невеличка групка приватизувала правлiння органiзацiї (дехто сподiвається триматися за вигiдну позицiю якомога довше), редколегiї журналiв «Море» i «Лiтературна Одеса» (так i не пояснивши колегам, чому тi щоквартальники почили в Бозi), стипендiї мiської i обласних владних адмiнiстрацiй. Зате впроваджено позастатутнi норми i процедури прийому до спiлки: абсолютна бiльшiсть колег позбавлена можливостi познайомитися з доробком новобранцiв i до, i пiсля їх прийому до професiйного середовища. Найгiрше, що цi «практики» впроваджують люди з мiзерними доробками.
Наприкiнцi грудня своє 95-рiччя вiдзначив у емiграцiї-висланнi одесит Святослав Караванський — видатний лексикограф-мовознавець, поет i перекладач, редактор вiд Бога. Чому вiн тривалий час публiкувався в київському журналi «Книжник-рев’ю», днiпропетровському «Сiчеславi», видавався у столицi та у Львовi, а не був запрошений до кола авторiв хоча б згадуваних одеських журналiв «Море» i «Лiтературна Одеса»? Чому не одесити були iнiцiаторами присудження Караванському премiї iменi О. Гiрника, який вдався до самоспалення бiля пам’ятника Шевченковi в Каневi на знак протесту проти репресiй нацiональної мови в СРСР? Чому не пан Святослав одержав премiю iменi Iвана Огiєнка, а самозваний «мовознавець» В. Г. з чотирьохсотсторiнковим «Екскурсом по сторiнках «Кобзаря» та власним портретом «попереду»? Що ж було явлено читачам?
«Дослiдник» на власний розсуд вибирав слова з творiв Шевченка i чомусь пояснював їх вiдтiнки, особливостi вживання... на прикладах з творiв письменникiв переважно радянської епохи. Усi приклади вибиралися з одиннадцятитомного «Словника української мови» 70-х рокiв минулого столiття. В цьому словнику проiгноровано багато лiтераторiв, яких радянська влада вiдносила до розряду буржуазних нацiоналiстiв — як тих, що загинули вiд сталiнських репресiй, так i дiаспорних. А коли книга адресується у 2009 роцi «вчителям, студентам, учням старших класiв», то вони мають право спитати: чому анотацiя до цього квазiопусу починається саморекламними словами — «з позицiй сьогодення»? Адже масовому читачевi давно доступнi тексти абсолютної бiльшостi проскрибованих авторiв XIX, першої половини XX столiття, та ще й дисидентiв-правозахисникiв В. Стуса,
М. Руденка, О. Бердника i багатьох iнших. А без мовного спадку кожного з них лiтература, словникарськi дослiдження виглядають окраденими. Про рiвень оперування i цитування матерiалiв свiдчать неточнi цитацiї з академiчного словника (аж до повторення помилок на зразок «слiв» замiсть «слiз»).
Вбивча недолугiсть: не даючи собi труду знайти приклад в українському письменствi вживання певного слова, В. Г. переробляє дещо цитату з Ленiна (яку дав словник) i супроводжує цей «винахiд» ремаркою «З газет».
Конституцiя українського Слова започаткована Шевченком i Котляревським. Вона розвинена мовною практикою поколiнь українцiв, кращих майстрiв лiтератури. Письменникам годиться пам’ятати це «нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв».