|
|
   |
Марiйка Бойко — душа вельми поетична, можна сказати, подеколи навiть сентиментальна. Хоч робота у неї пов’язана з цiлком реальними справами: вона — молодий науковець, трудиться в Селекцiйно-генетичному iнститутi у вiддiлi бiотехнологiї. Саме тут — з клiтини, з тканини — починають свiй шлях новi сорти пшениць, ячменiв та iнших сiльськогосподарських культур.
Поетичний пошук Марiйки також на рiвнi творення справжнього життя, людських стосункiв — вiд їх зачаткiв до удосконалення, до кращих почуттiв, а за бiльшим рахунком — до кращого життя. Вона бачить навколо себе чарiвний свiт i сподiвається, що не повторяться в ньому жахливi картини нищення голодоморами i геноцидами.
Щасливого лету тобi, Марiйко, у вирiї життя i поезiї.
Зелене свято
Настає весни зелене свято —
Як розлив квiтучої рiки.
Одягнувся клен у пишнi шати,
Сипле вишня бiлi пелюстки.
Теплий вiтер шелестить-смiється,
Пробiгає в травах, по садку,
А за вiтром по алеях ллється
Аромат лiлового бузку.
Вiн мандрує мiстом, легкокрилий,
Повз будинки, площi та садки;
Запливає, як духмяна хвиля,
У розкритi вiкна та шибки.
I куди не завiтав би вiтер —
Не знайде похмурого лиця:
Розквiтають усмiшки i квiти,
I птахи спiвають, i серця!
Бабине лiто
Як не хоче печальна осiнь
Розлучатися з теплим лiтом!
Як його залишитись просить!
Заплiтає у коси квiти,
Вдень наповнить чисте повiтря
Свiжим духом меду i м’яти,
А вночi додає до вiтру
Золотих зiрок аромати.
Рано-вранцi сяє ласкаво
Неосяжне блакитне небо,
А надвечiр шепочуть трави:
«Залишися! Не йди, не треба!»
Скаже лiто: «Тобi на згадку
Я лишаю полiв простори,
Всi свої врожаї багатi, Стиглих фруктiв духмянi гори!»
Осiнь тужить.
З очей вогнистих
Випадають прозорi роси.
Бiльш нiчого лiто не скаже —
Тiльки тихо висушить сльози.
Вiд промiння нiжних цiлункiв —
Обережних, не полум’яних —
Загораються шати кленiв
Золотим, червоним, багряним.
Свiтло ллється крiзь жовте листя —
Всi дерева наче з бурштину —
I живим вогнем наливає
Стиглi ягоди горобини...
Та чому прохолодний вiтер
Зашумiв в деревах тривожно?
Бо лишитись хочеться лiту,
Та не можна йому, не можна!
Зве його у дальню дорогу
Трав прив’ялих килим шовковий.
«До побачення! Не журися!
Через рiк побачимось знову!»
Вечорiє. Блищить на сонцi
Павутинка — мабуть, остання.
Один одному лiто й осiнь
Усмiхаються на прощання.
Володимир Крижанiвський.