|
|
   |
Мiй давнiй знайомий i колега з Балти, сусiд з астрологiчної дюжини у цi днi вiдзначає 70-рiччя вiд народження.
Михайло Гершкович понад 35 рокiв трудився галерником — iнакше не назвеш газетярську поденщину: що тепер, що за iснування СРСР. Вiршування змолоду стало для Михайла формою i засобом iнакомислення й iнакодумання. До того ж був одчайдушно обраний превалюючий жанр сонета.
14-рядковий вiрш (скажемо для посвячених — ще й iталiйських чи англiйських «хромосом») є пекельною жаровнею: потрiбне вiртуозне вмiння, аби млинець не пiдгорiв, та ще й обабiч!..
Я вибрав зi збiрки Гершковича «Сонетна борозна» чотири зразки, на якi не звернув уваги навiть автор вельми доброзичливої передмови.
Сталевi кличуть колiї кудись,
В тi далi, де турбот, здається, обмаль.
Та це нiяк не рiвноцiнний обмiн:
Знайде за рiдним краєм туга скрiзь.
Я теж бував в краях, де iнша вись,
Де степ i лiс не зорювали бомби.
Хоч дехто про красу кричав з апломбом,
Менi мiй край щораз ночами снивсь.
I вже я знав: нiколи не покину
Мою спiвучу, щиру Україну,
Хай навiть доля склалась i трудна,
Бо до землi любов не у розлуках
Зростає, а на нiй — у працi й муках.
I щастя в тому, що вона — одна.
Тягар повiк змарнованих рокiв:
Коли турбота — лиш сама марнота,
Зануренiсть невдячна у роботу
Й знецiненiсть колись вагомих слiв.
Тягар надiй нездiйснених насiв
На плечi — i не менша нi на йоту.
Колись душа була багата злотом
Незважених належно почуттiв.
Змiшали все роки, перемололи,
Прийдешнє нечiтке, немов журба,
I вже не вдовольнитися нiколи.
По краплi з себе вичавить раба,
Мабуть, не вдасться, як людинi жоднiй,
Пiрнаючи в майбутнього безодню.
Знов над життям завiяла зима.
Вже бiлизна вкрива не тiльки скронi,
Й душi вже легше бути в оборонi,
Коли снаги для наступу нема.
0 нi, душа не кидає керма!
Бо досвiду плоди ростуть на кронi
Моєї долi, ще життя — не в схронi,
I над чолом снiги — iще не тьма.
Пiд владним рухом часового майстра,
Немов снiги, спливе журливий настрiй
I стриманiсть емоцiй зникне враз.
I вiзьме гору вiдчуття наснаги,
Втамує бiль i в серцi збiльшить спрагу
Надiй i вiри в щасливiший час.
Сумний поет, що часто в безнадiї,
Натхнення беручи не лиш в зiрок,
Я зважився на вiдчайдушний крок —
Свої в сонетах виспiвати мрiї.
Дивак! На що я покладав надiї!
Мовляв, ця форма стримує мiй крок
Та ще, можливо, дасть менi урок
Не лиш на вiршi, а й на iншi дiї...
Поета доля, трудна i сумна,
Цiй давнiй формi зрадити не може,
Хоч невiдомо, хто в цiм переможе —
Чи слово, чи гiркий бокал вина.
Поетове натхнення — все ж загадка.
Дай Боже — й по менi лишиться згадка.
Анатолiй ГЛУЩАК