|
|
   |
Починаючи з осені 2014-го відійшли у кращі світи троє літераторів, чия творча біографія пов’язана з Одесою. Це потужний прозаїк, майстер новелістичної форми Анатолій Колісниченко, російськомовний поет Володимир Гоцуленко, внесок якого в Пушкініану, сподіваюся, ще буде належно оцінений в Україні. І старший від обох поет, публіцист, перекладач Петро Осадчук — легендарна постать і у чорноморських вимірах, і у столичних масштабах. Читачі «ВО» зі стажем неодноразово зустрічали їх публікації на сторінках газети. А Гоцуленко ще й очолював відділ економіки «Вечерки» на піку її популярності.
Я згадав цих трьох літературних побратимів, коли ознайомився із щойно оголошеним списком претендентів на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Мене приголомшив перелік персоналій в номінаціях «Література», «Літературознавство», «Публіцистика і журналістика». Національна спілка письменників України представила на найвищу нагороду 22 кандидати, товариство «Просвіта» — 4 членів НСПУ, академічний Інститут літератури — ще трьох (в одному випадку — в супрязі з Мінкультом). Три десятки номінантів з 38 у названих номінаціях.
Яка причина цього «вулканного виверження»? Щоб залякати Нобелівський комітет (який, бачите, ніяк не наважиться звернути увагу на українське красне письменство), а й заодно — читацький загал на рідних теренах, який має час і налаштованість на революції, захист Батьківщини від терористів і зайд зі Сходу, сотнями тисяч їде на заробітки що на Захід, що на імперський Схід, а читає все менше? Маю підстави для сарказму. Бо, якщо спеціалісти з фаху — академіки, члени-кореспонденти, доктори філологічних наук з Інституту літератури бачать реальні шанси на відзначення лише трьох творчих постатей, то керівництво НСПУ (реально —секретаріат спілки) відряджає на облогу Шевченківського комітету (скажемо правду) самовисуванців.
Ще одне неприємне запитання. А якими принципами керується набагато чисельніша від письменницької Національна спілка художників, котра обмежилась «гомеопатичною» дозою (не вперше) у відборі номінантів? Адже в новому сторіччі, навіть за антиукраїнсько-злодійських режимів, художницька спільнота явила суспільству справді високопрофесійний, патріотично-державницький доробок, який має високе котирування ще й у Європі, і в дальших світах — на виставках, в музейних зібраннях, на аукціонах, серед колекціонерів. До слова, не комплексуючи, що Нобелівська премія не присуджується майстрам пензля і різця, та й не клонуючи щороку десятки премій, мізерніших за Шевченківську. Те саме можна сказати про вітчизняних композиторів та співаків — що давно несуть славу міжконтинентального бренду.
Революція Гідності звістувала оновлення і в царині духовності. Суспільство чекає змін і в письменницькій спілці. Оказіональний характер формування кола «претендентів на папаху» в НСПУ ніяк не прояснює, які фактори і які сили впливають на механізм відбору, непрозору практику оцінювання творчості тих представників укрсучліту, які не здатні на самосповідь і самокритику. Чи переконливо солідаризується В. Базилевський з «Літакцентом» у висновку, що наша література «неуспішного народу і в такій якості нікому не потрібна»? Бо як пояснити «стаєрський забіг» недавнього очільника Одеської письменницької організації, що чи не шість років підряд опиняється у списку номінтанів. В одній зі своїх пародій Микола Сом вжив термін «тричі не-лауреат». Маємо ж антирекорд з пропискою — Одещина...
А я знову і знову повертаюся до творчості моїх колег і друзів — Петра Осадчука, Анатолія Колісниченка, Володимира Гоцуленка. Чи могли вони за життя потрапити хоч раз до списку номінантів на присудження премії імені Шевченка? Відповідаю ствердно, бо добре обізнаний з їх творчістю, маю чи не всі книги усіх трьох з автографами. Але знаю достеменно, що навіть в думках не дозволяли собі цього зазіхання на сакральний маєстат ймення Шевченка. І доробок кожного залишиться в літературі та читацькій пам’яті в самодостатній іпостасі. І летюча стріла часу (так назвав одну зі своїх збірок Петро Осадчук) не віддалятиме справді вартісне, неперебутнє від колективної памяті сучасників та нащадків.
Анатолій Глущак: листи колегам-письменникам і читачам