|
|
   |
Матвію Юхимовичу Деревенчі 23 вересня виповнилося 80 років. Одразу й не визначиш, хто він за професією: за 65 літ трудового стажу був селянином, учителем, авіаційним фахівцем, партійним функціонером, вченим, письменником тощо. Правда, усі перелічені його професії мають прикладне значення, а домінуюча по життю — бути господарем на землі.
Максим Деревенча більше сорока років керував сільськогосподарськими підприємствами в Одеській області. Часто брав відсталі господарства і перетворював їх у передові. Хтось може подумати, що Матвій Деревенча був просто покірним служакою. Таких любили у радянські часи. Але то не так. Деревенча завжди належав до категорії непокірних, які по життю мають своє тверде «я». У книзі «Намисто життя» він написав так:
...Блажен, кто прожил век,
И, оглянувшись на былое,
Сказал себе: я — человек,
А не ничтожество какое...
Вийшовши на пенсію в кінці 90-х років уже минулого століття, не всидів вдома і очолив господарство «Дружба» у селі Мирному Кілійського району. А чому відмовлятися, коли люди просять?
У ті часи, коли занепадали колективні господарства, довелося мені відвідати це господарство разом з колегами— письменниками Станіславом Стриженюком і Муратом Базоєвим. Їхали ми бессарабськими селами і бачили сумну картину: обірвані дроти електропередач, зруйновані сільськогосподарські споруди, забиті двері магазинів. Під’їхали до села Мирне — зовсім інша картина: чиста, асфальтована дорога, освітлені вулиці, в будинку культури працює опалення, а звичайні доярки читають свої вірші. Як цьому не дивуватися? Яку треба було мати силу духу, щоб зупинити моральне падіння великого села?
Очевидно, Матвій має свій рецепт і своє бачення проблеми. І базуються вони на тому, що Деревенча має заслужений і незаперечний авторитет у людей.
Аналізуючи так званий кар’єрний ріст Матвія Юхимовича, приходиш до висновку: звичайно, він міг вирости до керівника державного масштабу, жити десь в столиці. Але в тому то й справа, що Деревенчу не можна висмикнути з землі. Він вріс корінням у улюблену з дитинства землю, де покояться кістки його козацьких предків.
Матвій Юхимович ґрунтовний у всьому. Я бачив його з пензлем біля мольберта, з баяном у будинку культури, з рушницею в плавнях. Його не можна ніким замінити.
Мені доводилося бувати у нього вдома, спілкуватися з його чарівною і єдиною на все життя дружиною Клавдією Леонідівною, з якою він прожив більше п’ятдесяти років, разом нажили двох дітей і п’ятьох онуків.
Свою книгу «На шляхах долі» Матвій Юхимович присвятив дружині: «Клавдії Леонідівні, моїй коханій дружині, яка на протязі п’ятдесяти років разом зі мною крокує життям». На жаль, її вже немає, вічна їй пам’ять...
У книзі «Мисливські новели» видавець Микола Барбашин питає поета Станіслава Стриженюка:
— Хіба може бути голова колгоспу письменником?
— Може, — відповів поет, — якщо у голови є голова!
А я продовжую: а хіба може бути голова колгоспу вченим, професором теоретичної економіки, членом міжнародної асоціації письменників і публіцистів, журналістом? Виявляється, може, бо все це вміщується у могутній натурі Деревенчі.
Герої книг Матвія Юхимовича — селяни Одещини. Він розповідає про них просто і щиро, не змінюючи імен і прізвищ. Описує їх позитивні риси і недоліки, але читач відчуває в кожному слові любов автора до своїх героїв.
І люди віддячують йому добром і повагою.
Многії літа тобі, Матвіє Юхимовичу!
Євген НІКОЛАЄНКО. Письменник