|
|
   |
Для того громадянина з поетичним звучанням власної душі, хто побував на виставці українського художника Федора Кравчика, який мешкає і творить в Одесі, або коли пощастить побувати в майстерні, наповненій квітами — ніколи не скажуть по-єсенінськи: «Цветы мне говорят — прощай...».
Ні, не прощаються степові квіти, бо вони визорюють степи, мов зірочки безмежного космосу темної ночі саме в Причорномор’ї.
Пластика Федора Кравчика озвучена світанком, спекотою полудня або серпанком надвечір’я, тому його картини не повторюють одна одну, вони розмовляють своєю мовою пори року, географічного поясу на землі, мовою моря чи степу.
Жасмин, дзвіночки, ковила, безсмертник... А цих назв степових квітів — море, або, інакше кажучи, як в тихій воді моря степових зірочок-квітів. Тому картини художника відрізняються від мертвих натюрмортів, вони — живі картини, які дихають місцем свого народження і життя. Картини квітів художника мають свою національність і громадянську приналежність.
У цьому розумінні варто порівняти вишивку на рушниках, вишиванки жіночі та чоловічі, а також гобелени, які перестали бути інтер’єрами на стінах.
Як не дивно, але на рельєфну особливість гобеленів мені довелося звернути увагу в Гельсінорі в Данії, в знаменитому театрі Гамлета.
Гобелен теж має свій голос у просторі і часі, як і степові квіти не пригноблені червоними маками (як це було донедавна в часи підкорення цілини чи будівництва БАМу).
Поезія творчого методу художника Федора Кравчика відрізняється від декоративного мистецтва, напевне, тому, що він є художником-декоратором Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного. Йому набридають «мертві» декоративні кольори, і художник прагне почути голоси кольорів веселки, де є не лише сім кольорів, а безліч відтінків, в залежності від сонячного освітлення.
Степ і море — дві стихії, які народжують в душах людей музичну гармонію. Цю гармонію Федорові Кравчику вдається почути на мольберті. Але спочатку на квітнику — полігоні його клумб, які він вирощує біля своєї майстерні поруч з капустою, помідорами та синіми баклажанами.
Зірочки земні уночі розмовляють в космосі з Чумацьким шляхом, торкаються органних зірок Великої та Малої ведмедиць, якими колись я милувався в Америці, на Місісіпі в штаті Іллінойс, і почував себе як вдома у моєму Причорномор’ї, якому присвячує свої почуття Федір Кравчик.
Думаючи про поезію творчого методу художника, мені хочеться українською мовою прочитати поезію Марини Цвєтаєвої.
Як голова забаламутиться,
На небо зоряне поглянь.
Це в моєму перекладі кінцівка вірша Марини Цветаєвої:
«А если голова закружится,
На небо звездное взгляни»...
Станіслав Стриженюк