|
|
   |
Мій співбесідник — відомий український поет, автор багатьох поетичних книг, лауреат премії «Золоте перо» в республіканському конкурсі «Коронація слова» та лауреат премії імені Костянтина Паустовського Станіслав СТРИЖЕНЮК.
Поета теж цікавить родовід громадянськості в незалежной Україні. І в цьому морально-політичному діапазоні ми, здебільшого, однодумці.
І все ж таки, тема нашої бесіди дискусійна, під впливом сьогодення. Бо нічого так не викликає роздумів у сучасному світі, як роздуми громадян про те, куди рухається суспільство, в якому напрямку — з майбутнього в минуле, а чи з минулого в майбутнє за вектором історичного розвитку?
— Що б Ви, Станіславе Савовичу, поставили епіграфом до нашої бесіди «Родовід громадянства»?
— Не думаю, що нам з вами, а разом з тим і читачам «Вечірки», вдасться втиснути нашу розмову в рамки однієї цитати. Життя набагато мудріше цитат. Перечитуючи щоденники класика світової літератури, автора «Війни і миру» («мир» за Толстим — суспільство) Льва Миколайовича Толстого в Ясній Поляні на алеї, де знаходиться зелений горбик могили письменника, я натрапив на такий запис: «Ми живем в сложное время, потому, если не шутить, то нужно научиться воровать или повеситься».
Красти у нас вміють, а от хоча б іти добровільно у відставку, нагарбавши не свого, ніхто не поспішає з відомих чиновників нинішніх (маю на увазі наших доморощених губернаторів, які нічогісінько не створивши в кріслах керівних, ідуть під захист депутатської недоторканості або в опозицію).
— Можна лише додати, що на останніх виборах після Януковича-Азарова, губернські чиновники йшли в Опозиційний блок до уряду України, коли новообраного уряду України ще не було утворено. Як це називається?
— Важко знайти ім’я цьому свавіллю, але послухаймо, скажімо, Миколу Скорика. Коли Президент України призначив головою облдержадміністрації грузина Міхеїла Саакашвілі, від екс-губернатора Одеської області ми почули нарікання, мовляв, в Україні серед 46 мільйонів людей не знайшлося українського громадянина? Запитання голослівне. та згадаймо, що коли Микола Скорик був губернатором Одеської області, навколо держадміністрації виросла бетонована огорожа, а навколо Одеси було розставлено на в’їздах військові блокпости. А нині вони не потрібні.
Або ще один приклад. Коли губернатором до нас призначили українця Едуарда Матвійчука, родом із Закарпаття, він найперше вирішив закрити в області єдину українську газету «Чорноморські новини». А новий губернатор грузин М. Саакашвілі мову українську знає, володіє нею, як своєю рідною, і, сподіваюся, буде захищати її.
До речі, два колишніх одеських губернатори довели до закриття Всеукраїнське видавництво «Маяк», позбавивши Одеську, Вінницьку, Кіровоградську та Миколаївську області книжкових видань. А в цих областях працює близько тисячі членів Національної спілки письменників України та молодих літераторів, які гуртуються навколо літературних об’єднань.
— Таким чином видавництво «Маяк» як всеукраїнське на Півдні України механічно було виключене з виставки книг, яку за традицією наполегливо влаштовує Одеська наукова бібліотека імені М. Горького...
— Звичайно, бо видавництво перестало існувати, а колишній губернатор Микола Скорик потурбувався перевести фінанси і договірні рукописи видавництва «Маяк» за декілька місяців до окупації Криму у Сімферопольське видавництво «Таврія».
— Станіславе Савовичу, попри все виставка-форум «Українська книга на Одещині», організована науковою бібліотекою ім. М. Горького, мала і цього року неабиякий успіх в культурному житті області.
— Так, я теж вітаю успіх книговидавців з усієї України, але закриття в Одесі видавництва «Маяк» — це ганьба і письменникам, і державним чиновникам і, особливо, меценатам.
Одесу — місто-герой, місто університетське, що дало Україні багато найвищих літературних премій, позбавлено книжкового видавництва.
До речі, з видавництвом «Маяк» у мене був підписаний договір на видання книги «Судний день» за програмою «Українська книга» тиражем 3 тисячі примірників. А тепер навіть не знаю, куди подівся мій рукопис в трьох частинах (за першу частину якого — «Батурин» — мені вручено в Києві, в театрі імені Івана Франка, першу премію «Золоте перо» в номінації драматургія)? У кого спитати? Парадокс. Я звернувся до поважного юриста два роки тому з проханням довести мою справу до судового розгляду. Він мені порадив: «Забудь». Бо, мовляв, губернатор подзвонить судді, і ти програєш процес, лише понесеш матеріальні витрати.
Треба припиняти таке свавілля. Потрібні свіжі ідеї, і Президент України правильно робить, що шукає носіїв цих ідей і серед членів громад міжнародних.
— Ваша біографія, Станіславе Савовичу, більшістю прожитого і пережитого пов’язана з інтелектуальною Одесою. Як, на Вашу думку, зберігаються літературно-творчі традиції нашого міста?
— Запитання розлоге, хотілося б, так сказати, в історико-політичному та культурологічному плані. Ми намагаємось зберегти письменницькі традиції в Одесі, які є в крові живлющій нашого народу на Півдні, тобто в степовій Україні. Але не буду робити історичних екскурсів. Те, що нам, письменникам, вдалося зберегти і примножити, з часом розтринькувалося чиновниками-карьєристами від літературних традицій. Отже, ми втратили, точніше, дозволили втратити, Всеукраїнське видавництво (державне) «Маяк», Будинок творчості письменників на Дачі Ковалевського.
Я невипадково згадав Одеський будинок творчості письменників. За майже століття в його бібліотеці зібралися десятки тисяч книг з автографами літераторів з усього колишнього Союзу, а також багатьох зарубіжних країн.
Пам’ятаю, колись я з видатним аварським поетом Расулом Гамзатовим без попередження про приїзд з’явилися в корпусі над морем на Дачі Ковалевського в апартаментах Олеся Гончара. Дружина Олеся Терентійовича гостинно приймала нас на веранді і пригощала. В розмові двох класиків — Гончара і Гамзатова — я почув ось таке:
— Олесь Терентьевич, приехал бы ты к нам в Махачкалу на Каспийское море. Там и рыбка красная, и икра черная, — сказав класик дагестанець.
Олесь Терентійович усміхнувся:
— Нас, українців, на Каспій лише висилають, — такою була відповідь нащадка Великого Кобзаря.
Я пишу про цей факт вперше, бо в часи недавні за ці слова Гончар міг мати політичні неприємності. Але після цього Расул Гамзатов читав мені в Одесі «Кавказ» Тараса Шевченка аварською мовою. Поет не називав автора твору, але я відчув Шевченка за віршованою ритмікою:
Чурек і сакля —
Все твоє.
Воно не прошене,
А дане.
Ніхто не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайдани.
Ні, це не лермонтовське, теж перекладене Гамзатовим аварською мовою:
Злой чечен
Ползет на берег,
Точит свой кинжал.
Ось що таке традиції зруйнованого Одеського будинку творчості письменників. А ще зникла енциклопедична колекція авторських епіграфів разом з бібліотекою. Завдячуючи чиновникам від письменницької організації, згодом не стало і самого будинку разом з панно, створеним за ініціативою лауреата премії імені Т. Шевченка Бориса Нечерди «Письменник той же Прометей». Потім двоповерховий письменницький палац по вулиці Белінського, 5 продали комусь з багатеньких чиновників... Кому саме? Про це знають лише колишній голова НСПУ Володимир Яворівський та колишній голова Одеської організації письменників області Геннадій Щипківський. Хто їм це дозволив?
— Прикро усе це, Станіславе Савовичу, але ж рано ставити крапку. Письменники пишуть і видають нові твори, отримують лауреатські премії, зустрічаються в школах з читачами...
— І не лише в школах. Та ще й премії отримують, особливо місцевих авторів — Івана Гайдаєнка, Івана Рядченка, Володимира Гетьмана..
— А чи не забагато місцевих премій?
— Премій ніколи «забагато» не буває, якби тільки їх не видавали за вказівками начальства, як це сталося з багатьма преміями.
До речі, письменники були й громадськими активістами. Іван Петрович Гайдаєнко був засновником Одеського обласного комітету захисту миру. Сьогодні цей комітет мав би заговорити, бо йде війна на Донбасі, і відомо всім, хто її веде і за допомогою чиєї новітньої зброї. В цьому розумінні поети мали б наслідувати класиків. Ну, сказав би я, хоча б ту ж Марину Цветаєву, яка, побувавши змолоду в Криму, пізніше при анексії Судетської області фашистами на лженаціональному грунті вермахту, писала в квітні 1939 року:
О дева всех румянее
Среди зеленых гор —
Германия!
Германия!
Германия!
Позор!
Полкарты прикарманила,
Астральная душа!
Встарь — сказками туманила,
Днесь — танками пошла...
О мания! О мумия
Величия!
Сгоришь,
Германия!
Безумие,
Безумие
Творишь!
Хто подібне напише сьогодні в Одесі та в Україні? І продовжить про наміри РФ в Криму та Донбасі, називаючи винуватців національними іменами:
Пред горестью безмерною
Сей маленькой страны —
Что чувствуете Германы:
Германии сыны??
Два знаки запитання поставила Марина Цветаєва. Нині життя ставить тих знаків запитань більше...
Вів розмову Йосип Бурчо