|
|
   |
У«ненастанних самовивіряннях» (Микола Зеров) і на порозі посткультівського само- відродження, — саме такими духовно-психологічними станами можна означити усе — до останнього подиху! Благородне життя одного з найбільших Майстрів національної поезії Максима Тадейовича Рильського.
Хто-хто, а Рильський прозірливо і печально розумів, що зааганжована, приручена режимом поезія, як і проституйована наскрізь політика, себто революція, завжди і скрізь «пожирає власних дітей!..». Он — звідки моря крові й многомільйонні жертви в Україні та смертельний вирок еліті нації — «Розстріляне Відродження», коли під корінь було винищено цілі покоління нашої інтелігенції: від Миколи Хвильового, Сергія Єфремова, Миколи Зерова, Леся Курбаса... — аж до наших трагічних сучасників — Василя Стуса, Алли Горської і багатьох інших борців за свободу рідного народу. У смертельних конвульсіях тої ж таки гекатомби (у давній Греції — масове жертвоприношення) і народилася опозиційна московсько-імперському режиму, невелика, зате така дієва група митців-неокласиків: Рильський, Зеров, Филипович, Драй-Хмара... Усі, крім Рильського, знищені.
І, неначе передчуваючи велику біду культури, видатний поет Олександр Олесь з еміграції (з Праги) тривожився долею «свого найталановитішого спадкоємця по духу, філософії й естетичним уподобанням».
Але майже 100 років пилюжилося в архівах поетичне послання Олеся Рильському, і тільки завдяки кмітливому оку посла України в Чеській Республіці, відомого нашого поета, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка Романа Лубківського було оприлюднене 6 березня 1995 р. Тривожні й трепетні слова Р. Лубківського: «Олесеве послання Рильському, таке безпосередньо-відчайдушне і таке невимушено-просте за ладом і стилем виявляється значно глибшим за другим, третім прочитанням. Чи знав Олесь, що Рильського вже (чи ще не) «запрошували» на довірливі бесіди господарі специфічних кабінетів — звідки не так багато доріг — на Соловки, в Биківню, в Бабин Яр?..
І саме послання Олеся звучить, як голос із потойбіччя, як пересторога, як духовний оберіг для долі Максима Тадейовича:
З сумних глибин сумної лети,
Де я лежу вже восьмий рік,
Чи ви почуєте, Поете,
Серед гармидеру мій крик?
Та, може, тиші прийде мить
І крик до вас мій долетить.
Та я хотів у вас спитати:
Як Бог вас досі уберіг,
Як досі ви чужої хати
Не переступите поріг?
Гарчать на вас, кусають пси,
А ви обличчям до краси.
Розтинає серце оцей сакраментальний, на межі безнадії, запит Олеся у самої вічності й болісний крик: «Як Бог вас досі уберіг?».
Маємо цілу галерею літературних потретів й окремих суджень про творчість і особистість Максима Рильського: від радикального максималізму Дмитра Донцова до ренегатських екзарацій (руйнувань) лжемарксиста Коряка, під маскою українофіла; від воістину класичної праці Миколи Зерова «Літературний шлях Максима Рильського» до вельми далеких від істинної аналітики оцінок Доленго, Дорошевича та В. Поліщука; більш-менш продуктивні й об’єктивні погляди на постать митця у сучасному літературознавстві: В. Фащенко, Л. Новиченко, В. Базилевський... У цьому ряду було б просто грішно не згадати «поетизовану концепцію» М. Рильського в блискучому вінку сонетів Дмитра Павличка «Гранослов», присвяченому постаті й пам’яті незабутнього Рильського, цього вічного адвоката й оборонця тих молодих талантів, що так щедро зацвіли в пору посткультівської «відлиги».
З першого погляду важко уявити буйно-емоційного, темпераментного Павличка в успокоєних, окутих власною формою, немов середньовічних лицарів латами, стихіях сонету; вони, видається, більш органічні й притаманні розважливій натурі Рильського, та все ж переконуємося — «протуберанці» сонету Павличка вдивовиж продуктивні: з них виростає «поетизована версія» буття і постаті великого Майстра Музи:
Учіться в нього, юні гранослови,
В незграбній брилі думки віднайти
Ясні і вперті лінії плити,
Придатної для вічної будови.
Шануйте коми кожної пір’їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що зносили до сонця Україну.
Він так її любив і розумів,
Що не загубиться у пітьмі тліну
І на світанку вернеться домів.
Або:
Він не робив з пера громовідводу
І не осліп в обіймах блискавиць.
Його не бачили лежачим ниць,
Хіба тоді, як пив з потоку воду...
Ясна річ, такі поетичні, сонетні сплески важко втиснути у чітку логіку літературознавчих студій, як ось в есеї Миколи Зерова: «...суворо-вимогливе до самого себе і власного доробку відношення різко виділяє Рильського з гурту поетів двох останніх десятиліть (йдеться про поезію 1920—1930 рр. — А. К.). Здебільшого, — продовжує Зеров, — поети в нас розпочинають шумно, яскраво, привертаючи до себе, збуджуючи сподівання. Але друга — третя книжка їх уже розхолоджує, а з четвертою, витративши весь запас крові і соків, вони починають бліднути і відцвітати...».
Далі критик називає кілька, навіть відомих і нині імен, котрі «самозгасли» вже на самому злеті, та довершує своє невеселе спостереження: «Натомість Рильський, виступивши в літературі з поезіями явно слабенькими (завважмо, що дебютував Рильський зеленим юнаком, у 15 літ — А. К.), суворим і ненастанним самовивірянням добився того, що з кожною новою книжкою його крок ставав впевненішим, а його тон все твердішим».
Не оминули митця і літературні битви, що вирували у 20-ті, хоча Рильський розумно та часами не без обриду сторонився того анархічного ярмарку примарних ілюзій, масового егоїзму «обраних» і підступних зрад «колег по музі», тих —
Що світ ідуть востаннє розколоть
На так і ні, на біле і червоне.
Розпочався сталінський шал тотальних репресій, і національний Ренесанс культури був знищений; в чому тільки не звинувачували М. Рильського: і в «соціальному одриві од темпу революційної дійсності», і в «естетському епікуреїзмі», і навіть у тім, «що в час революції лише спокійно ловив рибу...», але митець, перебуваючи у «внутрішній, духовній еміграції», як мовили б нині, «...не вірить в рожевий і безмежний поступ. Знає, — твердить той же Микола Зеров, — що людина розв’яже ще тисячу складних технічних завдань, але головна життєва загадка зостанеться нерозгаданою: сама людина в її блуканнях просторами трагічної історії у просторі свого «я»... І все своє творче життя носив у собі Рильський оту зловорожу розколотість світу на «біле і червоне», накинуту чужинською Імперією, немов рану власної душі і карму приреченості.
Природа поезії М. Рильського — то дивовижний сплав всепроникаючої інтуїції і антиципацій (Гете), себто якби «вродженого знання» поета (наприклад, про Байрона Гете сказав, що світ для нього прозорий і він відтворює його завдяки антиципації...). Он, виявляється, звідки у Рильського оці поетичні ядра, згустки та діаманти, що не піддаються лінійно-буденному аналізу: вони начеб виникають самі із себе, само- продукуються: «Ластівки літають, бо літається...».
Або:
Березневою синицею
Сад напружено дзвенить,
І тебе, смагляволицьої,
Я не можу не любить!
Спробуй перевести ці зовсім алогічні структури в русло звичайної логіки. Зась!
Наступав непритомний 1930-й, відбувається інспірований Сталіним голосний (і для глухонімої Європи, що якраз тоді народжувала Гітлера!) процес «у справі СВУ», себто міфічно-вигаданої Спілки визволення України, заарештовують (на розстріл!) приятеля Рильського, видатного українського літературознавця, фундатора Української демократичної партії, одного з керівників Центральної Ради часів Грушевського-Винниченка Сергія Єфремова. Того ж року НКВД бере під варту і Максима Рильського; поета публічно, центром столиці, «розстрільно», немов нашого сучасника, — раненого-перераненого героя-кіборга ведуть до в’язниці... Із претемного, дикого, азійського нутра, від Сталіна-Путіна і Ко з’явилась отака «імперська мода»! — поселити жах у жертві!
Митець за всіх часів сповідує «релігію вічно людського, близьку всім часам і народам», він «радіє життю новому», і не без печального оптимізму, навіть із серцевини трагедії рідного народу вміє говорити правду:
Мені не вславитись ділами голосними,
І, може, в битві я покину меч і щит,
Та рад я вірити, що знов земля цвістиме,
І новий плід зачне, і зродить новий плід.
Ряд дослідників укрлітератури в ХХ ст. вказують на початки своєрідного процесу самовідродження, себто «опритомлення» поезії і прози в посткультівські часи: насамперед це Максим Рильський, у меншій мірі — Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра... Таїна таїн — що і хто вберіг Рильського від цілковитого зламу? Але про процес «повернення на круги своя» свідчать поетичні збірки останнього періоду, в 60-ті роки. «Далекі небосхили», «Троянди й виноград», «В затінку жайворонка». Сам поет нарік цей період «третім цвітінням»:
Отож подивишся — і серце аж замре,
А надто як воно, уже, на жаль, старе
Чи то підтоптане. Держімо у секреті,
Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!
Анатолій Колiсниченко. Кандидат філологічних наук