|
|
   |
Вже більш як півстоліття ім’я заслуженого художника України Миколи Вилкуна прописане на афішах театрів Одеси — найчастіше в оповіщеннях про cпектаклі театрів ляльок і юного глядача. А ще нашого земляка запрошували як сценографа театральні режисери у Миколаєві, Херсоні, Львові, Кіровограді, Запоріжжі, Ніжині. Сумарно це дві з половиною сотні спектаклів. Подиву гідний марафон!
В Одесі не дивина — художницькі династії. «Профорієнтація» дітей розпочиналася дуже рано, особливо в середині минулого століття. Майстерень було мало, як і житла. Скажімо, Григорій Крижевський після призначення директором художнього училища жив з родиною в одній з кімнат навчального закладу. На очах доньки Світлани відбувалися стихійні художні ради, на батьківському мольберті раз по раз з’являлися полотна його колег, етюди вихованців. Чом не мимовільні уроки? Малий Святослав Божій неодноразово позував батькові, коли вони жили біля Нового ринку. Наприклад, коли Михайло Михайлович писав твір «Таню, не моргай!». Щире зацікавлення школяра викликало батькове портретування дружини, Ольги Петрівни. Це також були домашні сеанси, які спонукали хлопчика до малювання.
А що ж привело Миколку Вилкуна після сьомого класу до Одеського художнього училища? Адже він не був знайомий навіть з азами рисування: в сільських школах бракувало вчителів з основних дисциплін, а про малювання годі й згадувати. Тож повернувся Вилкун до Левадівки продовжувати шкільну науку. Після десятого класу знову подав документи, але цього разу до театрально-художнього училища. Котре й закінчив з відзнакою, одержавши фах художника-бутафора. Охоче заглиблювався у складне функціонування театральних куліс: працював освітлювачем, виготовляв і монтував декорації. А щоб розвинути свої рисувально-живописні нахили, поступив на художньо-графічний факультет Московського поліграфічного інституту.
Вченим доведеться ще попрацювати-помислити, аби зрозуміти, як поколінню «дітей війни» вдалося не лише повести локомотиви науково-технічного прогресу, але й відкривати нові горизонти в поезії, образотворчому мистецтві, в театрі. Що подвигнуло Миколу Вилкуна взятися за сценографію? Адже цей синтетичний фах потребує не лише широких малярських умінь, але й хисту проникання в художню матерію п’єси, в філософію її автора. Та й режисерські задуми треба враховувати. Міг би обмежитися чистою графікою...
Тривимірність сцени лише позірно обмежена. Театральний художник може розширити її і в далину, і аж «до зір неба». Вилкун з роками засвідчив, що в кожній постановці є сильною ланкою колективного дійства. Про це свідчить багаторічна увага преси до його праці. Про Миколу Митрофановича писали режисери і мистецтвознавці Валерій Барановський, Володимир Голота, Євген Женін, Михайло Івницький, Вероніка Коваль, Микола Тараненко, журналісти Олена Ананьєва, Євген Голубовський, Фелікс Кохріхт, Володимир Рутківський.
Творча біографія митця постійно фіксувалася на сторінках «Вечерней Одессы». Тому розлога бібліографія про сценографа, а також його збережені макети й ескізи можуть стати темою не лише дипломних робіт студентів спеціалізованих факультетів вузів. Не виключено, що можна визначити й дисертаційні параметри.
На обговоренні першої персональної виставки Вилкуна один з його старших колег провидчо зауважив, що чітко вбачає в експозиції «боротьбу двох начал: театру і графіки». Через десятиліття ми переконуємося, наскільки плідними були ці поривання, злиття двох течій хисту. 2008 року вийшов альбом про Вилкуна — театрального художника. Наприкінці минулого року з’явилася книга-близнюк (принаймні, за авторською обкладинкою). Новий альбом — візитівка Вилкуна-графіка. Тут він і портретист, і анімаліст, і вишуканий пейзажист — найперше урбаністичного штибу. А «коронка» рисувальника — виразно індивідуалізовані, незрідка ледь шаржовані портрети і фігури. Микола Митрофанович миттєво схоплює міміку і фактурність обличчя, вміє «підказати» глядачеві характер людини. На жаль, в Одесі нема запиту на подібні моментальні знімки пером чи олівцем, які деколи вартісніші за олійні портрети, а паче — постановочні фото.
Якби Миколка Вилкун поступив до художнього училища, ми мали б нині посполитого живописця чи графіка. Але провидіння повело Вилкуна певною дорогою. Крім театрів, його родиною-сім’єю стало й театрально-художнє училище, де він ще кілька десятиліть викладав. А отже, започатковував своєрідні «сімейні» традиції. Його колишні учні плідно працюють в театрах: Олександр Симоненко — головним художником в обласному театрі в Чернігові, Микола Данько — головним сценографом у Київському театрі ляльок. А Олег Литвинов став одним з найуспішніших книжкових графіків України.
Мистецький ужинок Миколи Вилкуна — вагомий вклад у театральну скарбницю Одеси й України. Його талант розвинувся у повсякденній натхненній праці.
Анатолій Глущак